Олег сидів за маленьким столиком у кав’ярні “Затишок”, що на околиці Києва, і нервово перемішував каву. За вікном лив осінній дощ, а в його серці вирувала буря.
Юлія мала прийти з хвилини на хвилину. Він репетирував у голові слова, які скаже сьогодні.
“Юлю, я не можу більше чекати. Давай одружимося. Я готовий на все заради тебе.” Але знав, що вона знову ухилиться, посміхнеться тією своєю хитрою посмішкою і переведе розмову на щось інше – на погоду, на нову книгу чи на те, як вона любить гуляти під дощем.
Вони познайомилися два роки тому, на корпоративній вечірці. Олег працював програмістом у IT-компанії, а Юлія була фрілансером-дизайнером, яка часом співпрацювала з ними.
Він пам’ятав той момент, ніби це було вчора. Вона стояла біля бару в червоній сукні, що підкреслювала її струнку фігуру, і сміялася з чиєїсь жарту. Її волосся, темне й хвилясте, спадало на плечі, а очі – зелені, як весняний ліс – зачарували його миттєво.
“Привіт, я Олег,” – сказав він, підходячи ближче, намагаючись звучати впевнено, хоч серце калатало.
Вона повернулася, оглянула його з голови до ніг і усміхнулася. “Юлія. А ти той хлопець, який пише код для нашого сайту? Чула, ти геній.”
“Геній? Навряд. Просто люблю свою справу. А ти… твої дизайни – це мистецтво. Я бачив твій останній проект – логотип для кафе. Він ідеальний.”
Вони розговорилися. Виявилося, що обоє люблять читати фантастику, дивитися старі фільми і мріяти про подорожі. Тієї ночі вони танцювали до ранку, і Олег відчув, що це доля.
З того часу він почав залицятися. Квіти, побачення, несподівані подарунки. Він навіть навчився готувати її улюблений салат з авокадо, хоч кухня не була його сильною стороною.
“Олеже, ти мене балуєш,” – сміялася вона, коли він приносив їй букет троянд просто так, без приводу.
“Бо ти заслуговуєш на найкраще. Я б зірку з неба дістав, аби ти посміхнулася.”
І вона посміхалася. Але коли він заводив мову про майбутнє, про спільне життя, вона змінювала тему. “Давай не будемо поспішати. Життя – це не казка, Олеже. Краще розкажи, куди б ти хотів поїхати у відпустку.”
Спочатку він не звертав уваги. Думав, що вона просто обережна. Але з часом це почало гризти його зсередини. Чому? Чому вона не хоче? Невже не любить так само сильно?
Сьогодні він вирішив поставити все на чистоту. Двері кав’ярні відчинилися, і увійшла Юлія. Мокра від дощу, з парасолею в руках, вона виглядала ще прекраснішою. Струсила краплі з волосся і підбігла до нього.
“Привіт, коханий! Вибач, що запізнилася. Транспорт у дощ – це жах.”
Він підвівся, поцілував її в щоку. “Нічого, я тільки-но прийшов. Замовити тобі латте?”
“Так, з корицею, як завжди.”
Вони сіли, і Олег взяв її руку в свою. “Юлю, я скучив. Вчора ввечері думав про тебе цілий день.”
“Я теж. Розкажи, як минув твій день? Щось нове на роботі?”
Він зітхнув. “Робота як робота. Але я не про те. Юлю, ми разом уже два роки. Я люблю тебе більше за все на світі. Я готовий підлаштувати своє життя під тебе, бути з тобою завжди. Давай одружимося.”
Вона відвела погляд, усміхнулася тією самою хитрою усмішкою. “Олеже, ти такий романтик. Але давай не про це зараз. Подивися, який дощ! Пам’ятаєш, як ми гуляли під дощем минулого літа в Одесі? То було так весело.”
Він стиснув її руку сильніше. “Юлю, чому ти завжди уникаєш цієї теми? Я ж бачу, що ти мене любиш. Чому не хочеш вийти за мене?”
Вона замовкла на мить, потім витягла руку і взяла чашку. “Олеже, не тисни на мене. Я не готова. Давай просто насолоджуватися тим, що є.”
Але цього разу він не відступив. “Ні, Юлю. Я хочу знати правду. Що ховається за твоєю усмішкою? Чому ти переводиш розмову?”
Вона зітхнула, подивилася у вікно. “Гаразд. Якщо ти так наполягаєш… Але це довга історія. Ти впевнений, що хочеш почути?”
“Так. Розкажи мені все.”
І вона почала розповідати. Її голос був тихим, але впевненим. “Я виросла в маленькому містечку на Західній Україні. Мої батьки одружилися молодими, бо мама вже чекала на мене.
Тато був добрим, але безвідповідальним. Він мріяв стати художником, але працював на заводі. Мама – вчителька, завжди скаржилася на життя.
Вони сварилися щодня. ‘Чому ти не можеш знайти нормальну роботу?’ – кричала вона. ‘А ти чому не даєш мені жити моїм життям?’ – відповідав він.
Врешті, коли мені було 10, вони розлучилися. Тато поїхав до Києва, мама залишилася зі мною. Вона казала: ‘Ніколи не одружуйся з чоловіком, який не може дати стабільності.’ А тато дзвонив рідко, обіцяв приїхати, але не приїжджав.”
Олег слухав, не перебиваючи. “І що далі?”
“У 18 я поїхала вчитися до Львова. Зустріла хлопця, Андрія. Він був як ти – романтик, готовий на все. ‘Юлю, ти моя муза,’ – казав він. Ми жили разом рік. Він пропонував одружитися, але я вагалася. А потім… він зрадив мені з подругою.
‘Це було помилкою,’ – плакав він. Але я пішла. Після того я вирішила: шлюб – це пастка. Люди змінюються, обіцянки ламаються. Краще жити вільно, без зобов’язань.”
Олег відчув біль у її словах. “Але я не Андрій. Я не зраджу. Я люблю тебе по-справжньому.”
Вона подивилася на нього з сумом. “Я знаю. Ти найкращий. Але страх сидить глибоко. Кожного разу, коли ти говориш про весілля, я уявляю, як ми сваримося, як ти йдеш, як я залишаюся сама з дитиною, як моя мама.”
Він обійняв її. “Юлю, давай разом переможемо цей страх. Я не піду. Я обіцяю.”
Вона кивнула, але в очах була сумнів. “Можливо. Але дай мені час.”
Того вечора вони пішли додому разом. Олег жив у затишній квартирі на Подолі, яку облаштував з думкою про неї – м’які дивани, книги на полицях, картини на стінах. Вони приготували вечерю: пасту з морепродуктами.
“Смачно, Олеже. Ти стаєш шеф-кухарем,” – пожартувала вона.
“Для тебе – все. Розкажи більше про дитинство. Може, це допоможе.”
Вона сіла навпроти. “Добре. Пам’ятаю, як тато малював мене. ‘Ти моя принцеса,’ – казав він. Але мама: ‘Припини мріяти, годуй сім’ю.’ Вони були такими різними. Я хотіла бути як тато – вільною, творчою. Тому стала дизайнером. Але страх мамин – стабільність – теж у мені.”
“А де твій тато тепер?”
“У Києві. Ми не спілкуємося. Востаннє бачилися п’ять років тому. Він дзвонив на день народження, але я не взяла трубку.”
Олег подумав. “Може, варто зустрітися? Зрозуміти, чому так сталося.”
Вона похитала головою. “Ні. Навіщо ворушити минуле?”
Але Олег не здавався. Наступного дня він знайшов контакти її батька через соціальні мережі. Зателефонував.
“Добрий день, це Олег, хлопець вашої доньки Юлії.”
Голос на тому кінці був здивований. “Юлії? Вона не дзвонить мені. Що сталося?”
“Нічого поганого. Просто… вона розповіла про вас. Я думаю, вам варто зустрітися. Вона боїться шлюбу через ваше розлучення.”
Чоловік зітхнув. “Я знаю. Я винен. Але життя склалося не так. Приходьте разом. Я живу на Троєщині.”
Олег переконав Юлію. “Це для нас. Для нашого майбутнього.”
Вони поїхали. Батько Юлії, пан Василь, зустрів їх у старій квартирі, заповненій картинами. Він був сивий, з теплою усмішкою.
“Юлю, доню… Ти виросла такою красивою.”
Вона стояла напружено. “Тату, чому ти пішов?”
Він сів, налив чаю. “Я не пішов від тебе. Від твоєї мами. Ми не пасували. Вона хотіла стабільності, я – свободи. Але я завжди любив тебе. Обіцяв приїхати, але боявся. Боявся побачити докір в очах.”
“Ти обіцяв зірку дістати, пам’ятаєш? А замість того зник.”
“Пробач. Я малював тебе в кожній картині. Ось, подивися.”
Він показав альбом. Там були портрети Юлії в дитинстві, фантастичні пейзажі з нею як героїнею.
Вона заплакала. “Чому не сказав?”
“Гордість. Але тепер я радий, що ти тут. А ти, Олеже, дякую. Ти любиш її?”
“Більше за життя.”
“Тоді не повторюй моїх помилок. Будь стабільним, але дай свободу.”
Вони поговорили довго. Юлія пробачила батька частково. “Може, ми будемо спілкуватися частіше.”
Повертаючись додому, вона сказала: “Дякую, Олеже. Це було потрібно.”
“Тепер ти готова говорити про весілля?”
Вона усміхнулася. “Можливо. Але не поспішай.”
Минали місяці. Олег продовжував залицятися. Він влаштував романтичну поїздку до Карпат. Там, у горах, під зоряним небом, він знову спробував.
“Юлю, дивися, зірки. Я дістану одну для тебе. Але тільки якщо ти скажеш ‘так’.”
Вона засміялася. “Ти невиправний. Розкажи, чому ти так хочеш одружитися?”
“Бо хочу бути з тобою офіційно. Хочу дітей, дім, все.”
“Діти? О, ні. Я не готова до дітей.”
“Чому?”
“Боюся. Як мама – одна з дитиною.”
“Але ми не будемо як твої батьки. Ми будемо кращими.”
Вона зітхнула. “Давай подумаємо. Може, спочатку поживемо разом?”
Він погодився. Вони переїхали до нього. Життя стало спільним: ранкові кави, вечірні фільми, спільні проекти. Олег допомагав їй з дизайнами, вона – з його кодом.
Одного дня вона сказала: “Олеже, я маю секрет.”
Він напружився. “Який?”
“Я пишу книгу. Про дівчину, яка боїться кохання.”
Він зрадів. “Чудово! Покажи.”
Вона показала рукопис. Там була історія, подібна до її життя. Героїня уникає шлюбу, але врешті знаходить щастя.
“Це про нас?” – спитав він.
“Частково. Але кінець ще не написаний.”
Він поцілував її. “Напиши щасливий.”
Але страх не зник. Коли подруга Юлії вийшла заміж, вони пішли на весілля. Там Юлія знову:.
“Олеже, дивися, як вони щасливі. Але чи надовго?”
“Юлю, не думай погано. Ми теж можемо.”
Вона заплакала. “Я боюся втратити тебе. Якщо одружимося, а потім розлучимося – це боляче.”
Він обійняв її. “Я не піду. Обіцяю.”
Наступного дня вона сказала: “Давай спробуємо. Але маленьке весілля.”
Він не повірив. “Справді?”
“Так. Але з умовою: якщо щось піде не так, ми розійдемося без драми.”
Він погодився. Підготовка почалася. Олег був на сьомому небі. Він купив кільця, обрав ресторан.
Але за тиждень до весілля Юлія зникла. Залишила записку: “Вибач, Олеже. Я не можу. Страх сильніший. Люблю тебе, але прощавай.”
Він був розбитий. Шукав її скрізь. Дзвонив батькові.
“Вона подзвонила мені. Сказала, що поїхала до Львова, подумати.”
Олег поїхав туди. Знайшов її в старому кафе, де вони зустрічалися в студентські роки.
“Юлю, чому?”
Вона сиділа, дивлячись у вікно. “Я уявляла весілля. І побачила, як ми сваримося, як тато з мамою. Не можу.”
Він сів поруч. “Давай поговоримо. Не тікай.”
Вони говорили всю ніч. Вона розповідала про сни, про страхи. Він слухав, обіцяв.
“Я не ідеальний, але люблю тебе. Давай не одружимося, якщо не хочеш. Просто будьмо разом.”
Вона подивилася на нього. “Ні. Я хочу. Але боюся.”
“Тоді давай разом боротися з страхом. Підемо до психолога.”
Вона погодилася. Вони повернулися, скасували весілля, але почали терапію.
Місяці минав. Юлія змінювалася. “Олеже, сьогодні психолог сказала, що мій страх – від дитинства. Треба пробачити батьків повністю.”
Вона зустрілася з мамою. “Мамо, чому ви розлучилися?”
Мама зітхнула. “Бо не любили по-справжньому. Але ти не повторюй. Якщо любиш – тримайся.”
Юлія закінчила книгу. В кінці героїня одружується.
Один рік по тому, на річницю знайомства, вона сказала: “Олеже, я готова. Давай одружимося.”
Він заплакав від щастя. “Справді?”
“Так. Ти прихилив небо, дістав зірку. Тепер я твоя.”
Весілля було маленьким, у колі друзів. Вони танцювали, як на тій першій вечірці.
“Я люблю тебе до самозабуття,” – шепотів він.
“І я тебе. Назавжди.”
Історія їхнього кохання стала легендою серед друзів. Вони жили щасливо, з дітьми, подорожами. Юлія видала книгу, присвятивши її Олегові. “Для того, хто навчив мене не боятися.”
Галина Червона
