Забігла до свекрухи без попередження — і отетеріла, почувши, як вона говорить з подругою. Проблема виявилася більшою, ніж очікувала невістка, але вона зробила все, щоб допомогти.
— Коваленко, мені важливо, щоб до клієнта поїхала людина, якій я можу повністю довіряти. Кому, як не тобі, я можу доручити таку справу? — спитав начальник, уважно дивлячись на молоду співробітницю.
— Як скажете, Семене Сергійовичу. Я не проти, — усміхнулася Аліна і кивнула.
Більшість колег уникали виїздів, воліючи залишатися в офісі, але Аліна була іншою. Вона завжди дивилася на все з оптимізмом, без зайвих питань бралася за будь-яку роботу й жодного разу не скаржилася. «Рух — це життя», — любила вона повторювати, коли її відправляли до клієнта. Хай вона й не була кур’єром, але в такому проханні директора не бачила нічого складного. До того ж за виїзди належала премія — навіщо відмовлятися?
І цей день не став винятком. Навіть коли доручення надійшло майже наприкінці робочого дня, Аліна не сумувала. Навпаки, вона подумала, що зможе зазирнути до свекрухи — її будинок знаходився зовсім поруч із адресою, куди її направили. Можна пригостити її смаколиками, попити чаю, розповісти про новини. А розповідати було про що: із чоловіком Олегом вони нарешті закінчили ремонт у дитячій, готуючись до появи первістка. Поки малюка не було, але Аліна з надією чекала тих самих двох заповітних смужок на тесті. Усміхаючись про себе й тихенько наспівуючи, вона попрямувала до ліфта, притискаючи до себе теку з документами для підписання.
— Ну й наївна ж вона. Думає, що таким чином доб’ється підвищення? — перешіптувалися колеги, кидаючи в її бік багатозначні погляди.
Вони не приховували своїх розмов, навіть навмисно підвищували голос. Але жінка не слухала. Нехай говорять — її це не стосувалося. Про кар’єрний ріст через біганину з дорученнями вона й не мріяла. Якщо підвищення й буде, то тільки за заслуги й доведену компетентність.
— Їй же в житті важко доведеться, така довірлива.
Аліна на мить завмерла, їй захотілося обернутися й відповісти, але вона передумала. Навіть влаштовувати сцени через дрібниці? Нехай думають, що хочуть. Якщо її характер їм не до душі — це їхня проблема. Аліна була задоволена собою і своїм життям. Її м’якість і поступливість допомагали легко знаходити спільну мову з людьми, обходити непорозуміння. Але це зовсім не означало, що вона слабка. За потреби вона вміла постояти за себе. А от плітками — вуха не закладала.
Завершивши справи в компанії клієнта, Аліна зайшла до кулінарії, купила улюблені свекрухою тістечка й попрямувала в приватний сектор. Попереджати про візит не стала — вирішила зробити сюрприз. Алла Дмитрівна завжди була вдома в цей час, і Аліна була впевнена: жінка зрадіє. Їхні стосунки були теплими й довірливими. Коли Олег уперше представив матері свою обраницю, та одразу прийняла Аліну як рідну.
Подарунки, турбота, підтримка в сімейних суперечках — свекруха завжди була на її боці. Вона навіть здружилася з батьками Аліни. Такій свекрусі можна було тільки позаздрити. Вона відчувала, що може зі свекрухою говорити про все — навіть про найпотаємніше. Звісно, матір не замінити, але Алла Дмитрівна стала для неї дуже близькою людиною.
Купивши солодощі, Аліна написала чоловікові, що затримається, і пішла знайомою вулицею. Будинок свекрухи — старовинний, міцний, збудований її батьками — стояв на тихій вулиці. Жінка не раз пропонувала молодим переїхати сюди, але Аліна вагалася: з околиці незручно добиратися до роботи. Поки вони мріяли про свій будинок — ближче до центру або в передмісті, де чисте повітря. Але це — на майбутнє. Зараз головне — цінувати те, що є. Адже гарний будинок потребує гарних грошей, а їх поки не назбирати.
Хвіртка була відчинена, як і вхідні двері. З кухні долинав апетитний запах свіжої випічки. Мабуть, свекруха провітрювала будинок. Або, може, в неї гості? Аліна тихо ввійшла й одразу почула приглушені голоси.
— Грошей на операцію мені не зібрати найближчим часом. Не хочу, щоб молодь влізла в борги. Нехай живуть своїм життям, а я якось сама. Стану в чергу на платну операцію — подивимося, що буде.
— Алло, ну як же так? Давай спробуємо зібрати? Невже ти просто здасися? Ти ж іще молода! Невже дивитимешся, як усе закінчується?
— Що ж поробиш… Як доля вирішить, так і буде. Але одне я хочу встигнути — залагодити питання зі спадщиною. Вирішила оформити дарчу на будинок на користь Аліни. У них з Олегом усе добре, але… чоловіки — вони непостійні. Я ж теж думала, що буду з чоловіком усе життя, а він знайшов іншу й виставив мене з дитиною на вулицю. Ти пам’ятаєш, як я тоді жила? Не хочу, щоб Аліна пройшла через це. У неї, звісно, є батьки, вони допоможуть, але й я хочу залишити їй опору. Подарую будинок, передам родинні прикраси. Коли народиться дитина, нехай знає: у неї є свій кут, куди можна піти. За сина не боюся — він упорається. А жінку… її легко образити. Не хочу думати про погане, але краще перестрахуватися. Хочу, щоб вона була захищена.
Аліна відчула, як сльози підступають до очей. Серце стислося. Вона зрозуміла: свекруха хвора, приховує діагноз від усіх і при цьому продовжує піклуватися про неї — про свою невістку. Навіть у такий момент думає, як забезпечити їй стабільність, майбутнє, захист. А між тим, навіщо продавати будинок і прикраси, якщо можна просто попросити про допомогу? Чому не приїхати жити до них? Вони б щось придумали, разом упоралися!
У голові шуміло, думки плуталися. Як вона вийшла з дому, як опинилася за рогом — Аліна не пам’ятала. Вона не могла ввійти, не могла удавати, що нічого не чула. Кожен вдих давався важко, наче серце стискав важкий обруч. Поки вона не знала, наскільки серйозний стан свекрухи, і не хотіла казати Олегу раніше часу. Але залишатися в такому стані було неможливо.
Гуляючи вузькою вуличкою, вона раптом побачила Олену Борисівну — ту саму подругу Алли Дмитрівни, з якою та говорила в домі. Жінка йшла до зупинки, похнюпивши голову, важко зітхаючи, наче несла на плечах увесь тягар світу. Аліна підійшла й, не приховуючи хвилювання, попросила розповісти правду. Олена Борисівна спочатку вагалася, але, побачивши щиру тривогу в очах дівчини, відкрилася. Вона пообіцяла, що нікому не скаже про розмову, особливо подрузі. Аліна дізналася все: діагноз, терміни, вартість операції, величезну чергу. Усе залежало від швидкості — чим раніше почнеться лікування, тим більше шансів на одужання.
Вдома Аліна одразу розповіла Олегу. Його реакція була приголомшливою — він зблід, завмер, а потім різко схопився з місця. Тієї ж ночі він почав дзвонити друзям, просити про позики, шукати вихід.
Наступного дня вони разом пішли у банк, оформлювали кредити. Аліна поділилася з батьками — і ті, не роздумуючи, запропонували допомогу. Олена Борисівна теж не залишилася осторонь: вона обійшла своїх знайомих, розповіла про ситуацію, зібрала, що могла. За тиждень — неймовірно короткий термін — потрібну суму було зібрано. Хтось давав гроші без терміну повернення, хтось зовсім казав: «Не повертай, мені важливо, щоб людина вижила».
Алла Дмитрівна зателефонувала Аліні, щоб обговорити оформлення дарчої на будинок. Вона й не підозрювала, що розмова піде зовсім не про це.
Аліна приїхала не сама. З нею були Олег і Олена Борисівна. Вони передали свекрусі конверт із грошима — усією сумою, необхідною для операції. Жінка дивилася то на подругу, то на гроші, і раптом розплакалася.
— Я ж просила тебе нікому не говорити…
— А я що — рознесла новину по всьому району? — насупилася Олена Борисівна. — Це твоя невістка мене «підловила» біля зупинки! Вона все чула й не збиралася здаватися. Ми з тобою дружимо все життя! Як я могла мовчати й дозволити тобі піти? Та ще й доля звела нас із Аліною того дня! Ми зібрали гроші — не ти одна нас любиш. Ти надто важлива для нас. Перестань дорікати, їдь до лікарні й записуйся на операцію.
Алла Дмитрівна плакала, як дитина. Олег обійняв матір і попросив більше ніколи не тримати такі таємниці. «Це стосується не тільки тебе, — сказав він. — Це стосується всієї родини». Аліна м’яко докорила свекрусі: «Ви б так само вчинили, якби ми з Олегом мовчали про свою хворобу?»
— Ми ж одна сім’я, — додала вона. — Найцінніше — це життя. Здоров’я. Можливість дихати, сміятися, жити. Решта — прикладеться. Ви не переживайте. Операція буде вчасно, усе буде добре.
Операція минула успішно. Лікарі дали сприятливий прогноз — загроза минула. Аліна щодня приходила до лікарні: то з чоловіком, то з мамою, то з Оленою Борисівною. За кілька днів до виписки вона поділилася щасливою новиною — вона чекала на дитину.
— Швидше одужуйте, — усміхнулася вона. — Онук чи онучка вже на підході. Вам доведеться допомагати нам ростити малюка.
Алла Дмитрівна була вражена. Вона розуміла, наскільки пощастило її синові з дружиною. Інша могла б залишитися байдужою, але Аліна зробила все, щоб врятувати їй життя. Вона дізналася, що батьки Аліни продали гараж, щоб внести свою частку, і була безмежно вдячна. Жінка мріяла колись відплатити за цей вчинок, віддати борг добротою. Аліна стала для неї не просто невісткою — вона стала дочкою.
— Мені неймовірно пощастило, що Олег обрав саме тебе, — говорила вона, тримаючи Аліну за руку. — І йому пощастило з тобою. Твоє серце — найдобріше, що я зустрічала в житті.
Аліна ж думала про інше. Вона розуміла: усе в стосунках будується на взаємності. Якщо людина йде назустріч, відповідає добром на добро, то й стосунки квітнуть. Але якби свекруха була холодною, заздрісною, намагалася б образити — хіба вона сама поставилася б до неї з теплом? Жодне добре серце не витримає постійного негативу.
Але Алла Дмитрівна все ж настояла — оформити будинок на Аліну. «Про всяк випадок», — казала вона. Вона не сумнівалася, що Аліна ніколи не виставить її на вулицю, поки вона жива. А далі — як складеться. Зараз головне — одужувати, набиратися сил. Попереду в них був новий етап: очікування дитини, майбутнє, яке вони почали будувати разом.
Аліна часто згадувала той день. Якби вона відмовилася від виїзду, якби не вирішила зазирнути до свекрухи, якби пройшла повз… Хто знає, чим би все закінчилося? Але, може, й немає випадковостей у житті. Може, кожен крок веде нас туди, куди ми маємо прийти.
