— Забирай свою доньку й більше не приходь! — голос Валентини Іванівни дзвенів від обурення так, що сусіди напевне чули крізь тонкі стіни хрущовки. — Думаєш, я сліпа? Подивись на неї! Подивись і скажи мені в очі, що це дитина від мого сина!

— Забирай свою доньку й більше не приходь! — голос Валентини Іванівни дзвенів від обурення так, що сусіди напевне чули крізь тонкі стіни хрущовки. — Думаєш, я сліпа? Подивись на неї! Подивись і скажи мені в очі, що це дитина від мого сина!

Наталя застигла в дверях, притискаючи до себе семирічну Віку. Дівчинка вчепилася в мамину куртку.

— Мамо, про що ви…

— Не смій називати мене мамою! — свекруха перейшла на вереск. — Ти обманювала мого Колю! Обманювала нас усіх! Ця дівчинка — не його донька, я знаю!

Наталя відчула, як у неї підкошуються ноги. Вісім років тому вона познайомилася з Миколою в маленькому провінційному містечку, де він працював головним інженером на заводі, а вона — бухгалтеркою в магазині. Вони одружилися через півроку, Валентина Іванівна тоді обіймала її, звала донечкою, плакала від щастя. А коли з’явилася Віка…

— Мамо, ти чого? — з кімнати вийшов Микола, який ще не встиг переодягтися після зміни. На ньому була робоча форма, пахло машинним маслом. — Що трапилося?

— Запитай у своєї дружини, що трапилося! — Валентина Іванівна ткнула пальцем у Наталю. — Запитай, чому твоя донька на нас не схожа! На тебе не схожа, на мене не схожа, на покійного батька твого не схожа! Волосся чорне, очі карі, ніс якийсь… не наш!

— Мамо, припини! — Микола спробував взяти матір за плечі, але вона відскочила.

— Не чіпай мене! Я мовчала сім років! Сім років терпіла ці погляди, ці плітки сусідів! «В кого така?» — питають. «Чому на батька не схожа?» А я що відповідаю? Мовчу і червонію за тебе, за вашу родину!

Віка заплакала тихо, без схлипувань — так плачуть діти, які вже звикли стримувати емоції. Наталя опустилася на корточки, обняла доньку міцніше.

— Тихо, сонечко, тихо, — прошепотіла вона, цілуючи її у маківку. — Усе добре.

Але нічого не було добре.

Того вечора Микола привіз їх додому мовчки. Їхня двокімнатна квартира на околиці міста здавалася холодною, хоча батареї були гарячими. Віка одразу побігла в свою кімнату, не сказавши ні слова.

— Вона що, серйозно думає, що Віка не твоя донька? — Наталя стояла біля вікна, дивлячись на засніжений двір. Січневий вечір накрив місто ранньою темрявою.

— Не знаю, що їй в голову вскочило, — Микола опустився на диван, потер обличчя руками. — Останні півроку вона якась дивна. То дзвонить кожен день, то тиждень мовчить. То просить Віку на вихідні, то відмовляється брати.

— Вона не подарувала їй подарунок на день народження минулого року. Пам’ятаєш?

— Пам’ятаю. Сказала, що грошей немає.

— А твоєму братові на новий рік п’ятнадцять тисяч гривень на планшет для Максима дала, — голос Наталі тремтів. — І ти знаєш, що я завжди відчувала… цю різницю. Максима вона обожнює, а Віку… наче терпить.

— Не говори так.

— Чому? Це ж правда! — Наталя різко обернулася. — Твоя мати ніколи не любила мою доньку так, як любить сина твого брата! І тепер я знаю чому — вона вважає її чужою!

— Припини. Віка — моя донька. Наша донька.

— Звісно, наша. Але як мені довести це твоїй матері? Як довести всім цим сусідкам, що шепочуться за спиною? Я бачила ці погляди, Колю. Коли йду з Вікою по вулиці, коли заходжу в магазин. Усі дивляться, порівнюють…

Вона не договорила. У кімнаті Віки щось упало з гуркотом, потім почувся дитячий крик — відчайдушний.

Вони вбігли одночасно. Дівчинка сиділа на підлозі серед розкиданих іграшок і ридала так, наче в неї вирвали щось найважливіше. Поряд лежала фотографія в рамці — та сама, де вся родина разом: бабуся, дідусь, якого не стало три роки тому, Микола, Наталя, маленька Віка на руках у Валентини Іванівни. Скло тріснуло по діагоналі.

— Я не наша! — кричала Віка крізь сльози. — Максим сказав, що бабуся його любить, тому що він справжній онук! А я несправжня! Я чужа!

Наталя упала на коліна поруч із донькою, притиснула її до себе так сильно, що дівчинка зітхнула.

— Ти моя, чуєш? Моя й татова. Найрідніша на світі.

— Тоді чому бабуся так сказала? Чому вона кричала?

Микола присів поруч, погладив Віку по голові.

— Бабуся помилилася. Вона хвора, розумієш? У неї голова болить, і вона говорить неправду.

— Ні! — Віка відштовхнула його руку. — Вона не хвора! Вона просто мене не любить! Тому що я негарна і не схожа на вас!

— Ти гарна, — Наталя цілувала мокре від сліз обличчя доньки. — Найгарніша дівчинка на світі. І ти схожа на мою маму, на твою бабусю Марію. У неї теж було темне волосся і карі очі.

— А де вона?

— Вона пішла на небо, коли ти була зовсім маленька. Пам’ятаєш, я показувала тобі фотографії?

Віка кивнула, схлипуючи. Поступово плач стих, дівчинка заспокоїлася в материнських обіймах. Микола обережно підняв її, відніс на ліжко. Через п’ять хвилин Віка спала, стискуючи в руці старого плюшевого зайчика.

— Я більше не дозволю матері ображати нашу доньку, — тихо сказав Микола в коридорі. — Завтра поговорю з нею серйозно.

Але Наталя вже прийняла рішення.

— Ти хочеш зробити тест на батьківство? — Микола дивився на дружину так, наче вона з’їхала з глузду. — Навіщо?

— Щоб закрити це питання раз і назавжди. Щоб твоя мати замовкла. Щоб сусіди перестали шепотітися. Щоб Віка більше ніколи не чула, що вона чужа!

Вони сиділи на кухні, був ранок. Віка ще спала, Микола збирався на роботу. За вікном сніг падав великими пластівцями, замітаючи сліди вчорашньої сварки.

— Наташ, це низько…

— Низько — це коли твоя донька плаче і говорить, що вона негарна і чужа! — Наталя ударила долонею по столу. — Низько — це коли твоя власна мати називає мене гулящою, хай і не прямо!

— Вона так не говорила.

— Вона так думає! І ти чудово знаєш!

Микола мовчав. Він знав. Він бачив ці погляди матері, чув натяки. Півроку тому Валентина Іванівна раптом запитала: «А ти впевнений, що Віка твоя? Ти робив аналіз?» Тоді він відмахнувся, але питання повторювалося знову і знову, стаючи все настирливішим.

— Гаразд, — видихнув він. — Зробимо тест. Але без мами. Спочатку дізнаємось результат, потім покажемо їй.

— Ні. Вона повинна бути там. Вона повинна побачити все своїми очима.

— Наташ…

— Я наполягаю.

Голос дружини звучав твердо, майже холодно. Микола знав цей тон — марно сперечатися. Наталя була м’якою і поступливою, поки мова не заходила про Віку. Коли справа стосувалася доньки, вона ставала впевненою.

Валентина Іванівна прийшла в приватну лабораторію на наступному тижні. Прийшла з кам’яним обличчям, не привіталася з невісткою. Микола йшов поруч із матір’ю, тримаючи її під руку — вона помітно здала за останній рік, стала сутулою, сивина проступила яскравіше.

— Сідайте, — лаборантка була молодою і байдужою. Для неї це була звичайна процедура. — Зараз візьмемо зразки.

— Я хочу бути присутньою при взятті матеріалу, — раптом сказала Валентина Іванівна. — Щоб ніхто нічого не підмінив.

— Мамо! — Микола зблід.

— Будь ласка, — Наталя розвернулася до свекрухи. — Дивіться. Контролюйте. Я нічого не приховую.

Ватна паличка ковзнула по внутрішній стороні щоки Миколи, потім Віки. Лаборантка запечатала зразки в пробірки, приклеїла етикетки.

— Результати будуть через десять днів.

Десять днів тривали нескінченно. Наталя не спала ночами. Вона лежала в темряві й думала: а раптом? Раптом щось пішло не так у пологовому? Раптом дітей переплутали? 

На роботі Наталя припускалася помилок у звітах, директор магазину Віктор Семенович дорікально хитав головою: «Наташ, ти що, захворіла?» Захворіла — так, тільки не застудою. Вона захворіла страхом.

А Віка… Віка стала тихою. Перестала сміятися, майже не грала. Ввечері сиділа у своїй кімнаті й малювала одне й те саме: дім, дерево, три людини — тато, мама і маленька дівчинка. Без бабусі. Бабусі більше не існувало в дитячих малюнках.

Микола намагався говорити з матір’ю, але та відмовлялася від розмов. «Дочекаємося результату», — відповідала вона сухо й клала трубку.

Брат Миколи, Сергій, подзвонив одного вечора:

— Колю, що у вас відбувається? Мама як з ланцюга зірвалася. Максимові сказала, що у нього може не бути сестри. Він тепер питає, куди подінеться Віка.

— Скажи синові, щоб тримав язик за зубами, — Микола підвищив голос. — І матері передай: якщо вона не заспокоїться, я перестану з нею спілкуватися взагалі.

— Брате, ти не розумієш… Вона не зі зла. Вона боїться.

— Чого вона боїться?

— Що її обманули. Що родина не справжня. Їй шістдесят вісім, Колю. Тата немає, вона сама. Онуки — це все, що в неї залишилося. І якщо Віка не рідна…

— Вона рідна! — обурився Микола і шпурнув телефон на диван.

Десятий день настав холодним лютневим ранком. Вони прийшли втрьох — Микола, Наталя, Валентина Іванівна. Мовчали в черзі, мовчали, коли їх викликали в кабінет. Та сама молода лаборантка простягнула конверт.

— Результати готові. Ймовірність батьківства — дев’яносто дев’ять цілих дев’яносто сім сотих відсотка. Микола Володимирович є біологічним батьком дитини. Тиша.

Валентина Іванівна схопилася за спинку стільця, її обличчя осунулося, очі наповнилися сльозами. Губи затремтіли, але слів не було.

— Валентино Іванівно, вам погано? — лаборантка простягнула склянку води.

— Я… я… — жінка у віці. Микола підхопив її під руку.

— Мамо, сідай.

Наталя стояла нерухомо. Вона не відчувала ні тріумфу, ні полегшення. Тільки порожнечу. Глибоку, випалюючу порожнечу там, де раніше жила любов до свекрухи.

— Вибачте, — прошепотіла Валентина Іванівна. — Простіть мене, Господи, що я наробила…

— Ходімо, — Микола допоміг матері піднятися.

Вони вийшли на вулицю. Мороз ударив у обличчя, сніг скрипів під ногами. Валентина Іванівна зупинилася біля лавочки, закрила обличчя руками й заплакала — так плачуть люди, які усвідомили непоправне.

— Наташенько, — вона простягнулася до невістки, але та відступила.

— Не треба.

— Наташо, прошу тебе… Я не хотіла… Я просто боялася…

— Боялися чого? — голос Наталії був рівним, але в ньому дзвенів холод. — Що ваша невістка гуляща? Що ваш син виховує чужу дитину? Чи боялися, що онучка не буде вас любити, тому що ви самі ніколи її не любили?

— Я любила! Люблю!

— Ні. Ви любите тільки Максима. Тому що він схожий на вас, на вашого чоловіка, на ваш рід. А Віка схожа на мою родину — і для вас це стало вироком.

Валентина Іванівна опустилася на лавку, згорбившись. Микола мовчав, дивлячись убік. Він не міг стати ні на чий бік — розривався між матір’ю і дружиною.

— Я прийду до Віки, — тихо сказала Валентина Іванівна. — Попрошу в неї прощення. Вона ж простить, правда? Діти завжди прощають…

— Не знаю, — Наталя повернулася до неї спиною. — Вона все чула. Усі ваші слова. Вона плакала й говорила, що вона чужа, що її ніхто не любить. Сім років, Валентино Іванівно. Сім років ви дивилися на дитину й шукали в ній підступ. І вона це відчувала.

— Я виправлюся! Я буду кращою! Я куплю їй подарунки, буду брати на вихідні…

— Ви не розумієте. Це не лікується подарунками, — Наталя обернулася, і на її обличчі вперше за ці дні з’явилися сльози. — Ви знищили у ній віру в те, що її люблять просто так. Не за схожість, не за слухняність, не за красу. Просто тому що вона є. І тепер вона буде все життя доводити оточуючим, що гідна любові.

Валентина Іванівна закрила обличчя долонями, плечі її затремтіли. Микола сів поруч, обійняв матір, але дивився на дружину.

— Наташо, вона зрозуміла. Дай їй шанс.

— Шанс? — Наталя усміхнулася гірко. — Колю, твоя мати публічно назвала мене зрадницею. При сусідах, при доньці. Все місто тепер знає, що ми робили тест. Як ти думаєш, що будуть говорити про це в школі? «А, це та дівчинка, яку бабуся вважала незаконною».

— Ми переїдемо, — раптом сказав Микола. — Я давно хотів переїхати в обласний центр. Там більше можливостей, кращі школи. Почнемо все з чистого аркуша.

— Ти залишиш свою матір? — Валентина Іванівна підняла заплакане обличчя.

— Ні. Але дистанція нам зараз потрібна. Усім нам.

Ввечері Валентина Іванівна все ж таки прийшла до них додому. Принесла велику коробку цукерок і ляльку — дорогу. Віка визирнула зі своєї кімнати, подивилася на бабусю й сховалася назад.

— Віко, сонечко, — Валентина Іванівна опустилася на коліна прямо в передпокої. — Вийди, будь ласка. Бабуся хоче з тобою поговорити.

Мовчання.

— Віко, я була неправа. Зовсім неправа. Я говорила погане, а цього робити не можна було. Прости мені, дитинко.

Двері у дитячу відчинилися. Віка стояла на порозі — маленька, худесенька, з величезними темними очима. Вона дивилася на бабусю довго, уважно.

— А ти мене тепер будеш любити? — тихо запитала вона.

— Буду. Обіцяю.

— А навіщо тобі лялька? — дівчинка кивнула на коробку. — Ти ж доросла.

— Це тобі подарунок.

— Я не хочу. У мене є зайчик.

Валентина Іванівна розгублено подивилася на Наталю, але та мовчала, притулившись до стіни.

— Тоді… тоді що ти хочеш? — голос жінки здригнувся.

Віка подумала. Підійшла ближче, зупинилася за крок від бабусі.

— Я хочу, щоб ти не сварилась на маму. І щоб любила мене так само, як Максима. Просто так. Ні за щось.

— Добре, — Валентина Іванівна простягнула руки. — Обіймеш бабусю?

Віка постояла, потім крокнула вперед і обійняла — нерішуче, обережно, але обійняла. Валентина Іванівна притиснула онуку до себе, цілувала її волосся, гладила по спині й плакала беззвучно.

— Прости, моя хороша. Прости мені.

Микола відвернувся до вікна. Наталя стояла нерухомо, склавши руки. Вона бачила ці обійми, бачила сльози — і не відчувала нічого, окрім втоми.

Минуло два місяці. Валентина Іванівна справді змінилася — дзвонила кожного дня, запрошувала Віку в гості, купувала іграшки й книжки. Але між ними назавжди залишилася невидима тріщина, як на тій розбитій фотографії.

Микола подав документи на переведення в обласний центр. Через два місяці вони мали переїхати. Наталя мовчки збирала речі по вечорах, складала в коробки дитячий одяг, книжки, посуд.

Віка знову почала усміхатися, але інакше — обережніше, наче перевіряла, чи безпечно радіти. Вона часто питала в мами: «А ти мене любиш? А тато любить? А бабуся точно любить?»

І щоразу Наталя відповідала:

— Любимо. Завжди любили й любитимемо.

Але в глибині душі вона знала: рубець залишився. У Віки, у неї самої, у всієї їхньої родини. Деякі слова не можна забрати назад. Деякі рани не загоюються до кінця.

В останній день перед переїздом Валентина Іванівна знову прийшла до них. Сіла на кухні, пила чай і дивилася на невістку.

— Ти мене не простила, — це було не питання, а констатація.

Наталя довго мовчала, дивлячись у вікно на пустий двір.

— Я намагаюся. Заради Віки. Але щоразу, коли бачу вас, я чую ті слова. «Забирай свою доньку». І мені стає важко.

— Я не можу цього змінити.

— Знаю. Тому нам потрібна відстань.

Валентина Іванівна кивнула. Допила чай. Встала.

— Передай Віці… — вона запнулася. — Передай, що бабуся буде сумувати. І що я справді її люблю. Навіть якщо вона не дуже у це вірить.

— Передам.

Через тиждень у новій квартирі Наталя розбирала коробки. Віка крутилася поруч, раділа світлій кімнаті з великим вікном.

— Мам, а бабуся приїде до нас у гості?

— Приїде.

— А я її люблю, — несподівано сказала дівчинка. — Навіть після всього. Це нормально?

Наталя присіла поруч, взяла доньку за руку.

— Це нормально. Любов не завжди зрозуміла й правильна. Іноді ми любимо тих, хто ображає нас. І це не слабкість. Це просто… людяність.

Віка кивнула, наче зрозуміла щось важливе. Побігла далі розбирати іграшки. А Наталя залишилася сидіти на підлозі серед коробок і думала: що ж таке родина? Схожість? Чи здатність пробачати, навіть коли пробачити неможливо?

Відповіді не було. Але в сусідній кімнаті сміялася донька — її донька, рідна, кохана, попри все. І це було єдиною правдою, у якій Наталя була впевнена.

Життя в обласному центрі почалося з суєти новосілля. Віка пішла в нову школу. Наталя влаштувалася бухгалтеркою в невелику фірму. Микола, з його досвідом, швидко став своїм на новому виробництві. Про Валентину Іванівну говорили рідко. Вона дзвонила раз на тиждень, розмовляла з Миколою стисло, про Віку питала обережно, ніби боячись обпіктися. Наталя не брала трубку.

Усе зовні налагоджувалося. Але внутрішня тріщина в родині не заростала. Вона проявлялася в дрібницях. У тривалій мовчанці за вечерею. У напруженій обережності, з якою Віка розповідала про нових друзів, наче чекаючи осуду. У погляді Наталії, який ставав порожнім і далеким, коли Микола необачно згадував про їхнє містечко.

Минуло кілька років, і одного разу Віка прийшла зі школи у сльозах. Її викликали її до дошки з біології, тема — спадковість. Хтось з однокласників гучно поцікавився: «Віка, а ти впевнена, що ці самі гени у тебе від батька? Може, тобі краще не відповідати?» Клас затих, потім всі засміялися. Вчителька зробила зауваження, але зерно було кинуте.

— Я їм все розповіла, — пригнічено сказала Віка, сидячи на кухні з чашкою какао. — Про тест, про все. Кажу, щоб не чіплялися.

— Навіщо? — вирвалося у Наталії. Вона одразу ж пожалкувала.

— Щоб вони знали правду, — Віка подивилася на матір ясним, дорослим поглядом. — А то будуть вигадувати щось гірше.

Це був перший раз, коли Наталя побачила в доньці не вразливу дитину, а маленьку жінку, яка вчиться захищати свій світ. І це відкриття було і гірким, і гордим одночасно.

Тим часом Валентина Іванівна жила в тиші своєї квартири. Сусіди, які колись шепотілися, тепер дивилися на неї з цікавістю. Історія з тестом розлетілася містом швидше за будь-які новини. Її перетворили на жарти, на притчі про зарозумілих жінок, на мораль для матусь на дитячих майданчиках. Старша сусідка, Марфа Степанівна, яка завжди заздрила Валентині Іванівні за успішного сина-інженера, тепер говорила голосно біля під’їзду: «Ось що означає — з розуму з’їхати від самотності. Підозрювати рідну дитину!»

Валентина Іванівна виходила з дому все рідше. Її світ звівся до телевізора, фотографій у старому альбомі та розмов по телефону з сином Сергієм, який намагався підтримувати матір, але в душі також відчував докір. Його дружина, Ольга, після історії з тестом категорично забороняла Максиму говорити про Віку щось погане, але й до Валентини Іванівни ставилася тепер з холодком.

Одного разу Валентина Іванівна, перебираючи старі речі, знайшла на дні скрині віночок з перлин — той самий, який носила на весіллі. Вона пам’ятала, як Наталя, ще наречена, захоплено розглядала його, сказала: «Як у княгині!» Тоді Валентина Іванівна подумала: «Віддам, коли Віка заміж виходитиме». А тепер ця думка викликала лише розчарування. Вона не могла витримати.

— Наташа, це я. Не скидай дзвінок, прошу.

Голос у телефоні звучав зламано. Була пізня осінь, за вікном лило, як із відра. Наталя стояла в вітальні нової квартири, дивлячись на блискучі від вологи дахи.

— Я слухаю.

— Мені… мені треба показатися лікарю. Серце. Дуже турбує останнім часом. У нас хорошого кардіолога немає. Микола сказав… що можна до вас приїхати, в міській лікарні записатися. Я ненадовго. На кілька днів. Можна?

Мовчанка затягнулося.

— Хай приїздить, — тихо сказала ззаду донька. Її погляд був спокійним, але в очах стояло те саме питання, що й у Наталі: «А що буде далі?»

— Приїжджайте, тільки не надовго, — сказала жінка.

Валентина Іванівна здалася ще меншою й беззахиснішою, ніж тоді, біля лабораторії. Вона приїхала з маленькою сумкою, тримаючися за неї обома руками. Її обличчя було сірим від втоми. Вона навіть не спробувала обійняти нікого, тільки кивнула.

Вечеря минула в напруженому мовчанні. Віка допомагала мамі розставляти тарілки, уникаючи зустрічі поглядом з бабусею. Микола розпитував про здоров’я, про дорогу. Валентина Іванівна відповідала односкладно.

Наступного дня Наталя відпросилася з роботи й відвезла її до клініки. Кардіолог прописала ліки, рекомендовала обстеження, яке можна було пройти лише тут, в обласному центрі.

— Що ж, — сказала Наталя, коли вони вийшли від лікаря. — Треба буде залишитися на тиждень-другий.

— Я можу в готель, — поспішно запропонувала Валентина Іванівна, не дивлячись на невістку.

— Не вигадуйте. Залишайтеся у нас.

Ці «тиждень-другий» розтяглися на місяць. Спочатку через обстеження, потім — через необхідність корекції лікування. Валентина Іванівна намагалася бути невидимою гостею: мила посуд за собою, прибирала в кімнаті, виходила з дому, коли Наталя поверталася з роботи, ніби намагаючись мінімізувати контакти.

Але життя під одним дахом робило своє. Особливо стосунки з Вікою. Спочатку дівчинка уникала бабусю, потім почала допомагати їй з дрібницями — показати, як користуватися новою пралкою, знайти передачу по телевізору. Валентина Іванівна відповідала обережними, шанобливими жестами: готувала Віці улюблені сирники (як виявилося, пам’ятала рецепт), штопала їй розірвану сумку, не кажучи ні слова.

Одного разу, коли Наталії довелося затриматися на роботі, Віка прийшла зі школи з температурою. Микола ще не повернувся. Валентина Іванівна, побачивши червоне обличчя онуки, забула про всю свою обережність. Вона поклала Віку в ліжко, напоїла чаєм з малиною, змочила холодним рушником чоло, сиділа поруч, читаючи вголос старі дитячі книжки — ті самі, що колись читала Миколі. Її голос, звичайно сухий і різкий, став м’яким і спокійним.

Наталя, повернувшись, застала таку картину: Віка спала, міцно тримаючи в руці бабусину долоню, а Валентина Іванівна, не ризикуючи пошевелитися, дрімала, схилившись головою до стільця.

Щось у Наталчиному серці, заморожене й обпечене, тріснуло.

Пізніше, коли Віка одужала, вона сказала матері:

— Вона не така вже й погана, бабуся. Коли не кричить.

— Вона й раніше не була поганою, — несподівано для себе сказала Наталя. — Вона була… збентежена. І налякана. Страх робить людей такими.

— Ти її прощаєш?

— Я навчаюся, — чесно відповіла Наталя.

Переломним став вечір, коли Микола поїхав у відрядження. Наталя повернулася додому пізно після важкого дня, коли зламався комп’ютер із звітністю. Вона була вимотана. У квартирі пахло свіжо випіченим хлібом. На столі стояв ще теплий батон, вазочка з варенням і записка від Валентини Іванівни: «Наташ, їж на здоров’я. Пішла в магазин».

Наталя сіла, розрізала хліб. Смак викликав раптовий, різкий спогад. Так пахло в її дитинстві, коли мама, Марія, пекла хліб. Так пахло затишком і безмовною любов’ю. Вона сиділа, жуючи шматок за шматком, і сльози самі котилися по щоках. Не сльози гніву чи образу, а щось інше — жалість? Розуміння?

Валентина Іванівна повернулася й запитала:

— Що сталося? Щось не так? Хліб не вдався?

— Ні, — прошепотіла Наталя, витираючи обличчя. — Все добре. Дуже смачно. Дякую.

Вони сиділи за столом навпроти одна одної в тиші квартири, де спала їхня спільна любов — дівчинка з темним волоссям.

— Знаєш, — тихо почала Валентина Іванівна, не піднімаючи очей. — Коли народився мій перший син, Сергій… він був дуже схожий на мого чоловіка. Усі раділи. А коли народився Коля… він був весь у мою матір. Світле волосся, блакитні очі. І я… я чомусь тоді подумала: «А чи мій він?» Таке було дурне, миттєве. Я відразу ж відігнала цю думку, зрозуміла, яка це дурниця. Але вона була. Отже, я знаю, звідки ростуть ноги в цих страхів. З власного, сумніву.

Наталя слухала. Слова, які вона чекала почути роками, тепер не приносили полегшення. Тільки важку, обтяжливу суміш жалю до цієї жінки.

— Я не прошу вибачення знову, — сказала Валентина Іванівна. — Воно нічого не варте. Я тільки хочу, щоб ти знала. Щоб ти розуміла, що це було не про тебе. І не про Віку. Це було про мою слабкість.

— Я знаю, — сказала Наталя. — Але від цього не легше. Слова, які ви сказали, залишили важкість. Вона не проходить.

— Я знаю. Я не сподіваюся, що це зникне. Я сподіваюся… що ми зможемо жити далі. 

Наталя мовчала. Потім підвелася, взяла з тарілки останній шматочок хліба.

— Коли Віка одужає, ми поїдемо в парк. Вона хоче показати вам нові скейт-доріжки. Тільки не сваріться, коли вона буде на них їздити.

У Валентини Іванівни з очей покапали сльози. Вона кивнула, не здатна вимовити слово.

Це не було прощення. Це було перемир’я. Крок уперед у тій тонкій, роботі зі склеювання розбитого. І Наталя знала, що попереду ще багато таких кроків. Багато розмов з Вікою, коли та знову й знову буде переконуватися, що вона — своя.

Але цього вечора, коли вона лягала спати, Наталя вперше за довгий час не відчувала каменя на душі. Була тільки втома.

В кімнаті Віки горів нічник. Наталя зазирнула всередину. Донька спала, обіймаючи ту ж плюшеву іграшку. На тумбочці, поруч із розбитою та склеєною фотографією родини, тепер стояла нова: Віка з бабусею на лавочці біля нової школи. Вони обидві посміхалися не дуже впевнено, але посміхалися.