У селі весілля Павла та «міської кралі» Анжели чекали, як другого пришестя. Павло — хлопець кремезний, перший тракторист на селі, а Анжела — тоненька, як очеретина, з манікюром кольору стиглого персика та звичкою морщити носа від запаху сіна.
Але була в цій історії одна «перчинка» — Ганна. Сусідка через паркан, яка ще з першого класу носила Павлику яблука, а в дев’ятому — вишила йому сорочку, яку він благополучно загубив на танцях.
Ганна кохала Павла тихо і люто, а коли дізналася про весілля, то три дні не виходила з хати, розробляючи план «гостинного прийому».
Анжела стояла перед дзеркалом у білосніжній сукні з довжелезним шлейфом. У хаті панував хаос: дружки бігали з лаком для волосся, мати Павла бідкалася про холодець.
Раптом двері скрипнули, і на порозі з’явилася Ганна з пакунком, загорнутим у вишитий рушник.
— Ой, людоньки, ледь встигла! — закричала Ганна, притискаючи пакунок до себе. — Анжелочко, рибко моя міська, ти ж не знаєш нашого головного звичаю! Без цього шлюб не буде міцним, а діти — здоровими.
Анжела з підозрою подивилася на сусідку.
— Який ще звичай? У мене туфлі від відомого бренду, на шпильці.
— Твої шпильки в нашому чорноземі застрягнуть на першому ж кроці! — відрізала Ганна, розгортаючи рушник. — Ось! Червоні галоші. Це символ «палаючої доріжки». Наречена має пройти в них від порога хати до самої брами, щоб вогонь любові ніколи не згас. Це ще моя прабаба так робила!
Галоші були не просто червоні. Вони були яскраво-гумовими, 40-го розміру, з характерним блиском свіжовимитої сантехніки.
— Ви серйозно? — Анжела поблідла. — До сукні за дві тисячі доларів?
— А ти що, хочеш Павлові життя зіпсувати? — підлила масла у вогонь Ганна. — Глянь, як блищать! Це ж на щастя. Не взуєш — село скаже, що ти чоловіка не шануєш і традиції зневажаєш.
Коли Анжела, піддавшись на вмовляння майбутньої свекрухи (яка теж була в зговорі з Ганною, бо не дуже жалувала невістку, що не вміє доїти корову), вийшла на подвір’я, музика раптово вщухла.
З-під хмари білого мережива та фатину виглядали величезні, як два рятувальні човни, червоні гумові галоші. Вони кумедно «чвякали» по траві при кожному кроці.
Першим не витримав кум Степан. Він приснув у кулак, а потім видав такий регіт, що з дерев злетіли горобці.
— Оце так тюнінг! Павле, тримайся, твоя жінка в «феррарі» взута!
Двір вибухнув сміхом. Гості качалися від реготу, хтось почав знімати це на телефон.
Павло, побачивши наречену, спочатку витріщив очі, а потім почервонів, як ті самі галоші.
— Анжело, ти що… здуріла? — прошепотів він. — Навіщо ти це натягнула?
— Це ваша традиція! — вигукнула Анжела, відчуваючи, як на очі нагортаються сльози. — Твоя сусідка сказала, що це для міцного шлюбу!
Тут Ганна, яка стояла осторонь з невинним виглядом, гучно мовила:
— Ой, лишенько! Та я ж пожартувала! Я думала, міські дівчата почуття гумору мають! Хто ж знав, що ти, Анжелочко, така… довірлива?
Анжела скинула галошу і пожбурила її в бік Ганни. Та влучно пригнулася.
— Ах ти, змія підколодна! — заверещала наречена. — Ти мені весілля зіпсувала! Павло, чому ти мовчиш? Вона з мене посміховисько зробила перед усім селом!
— Та годі тобі, Анжел, — намагався заспокоїти її Павло, стримуючи посмішку. — Ну, смішно ж вийшло. Зате запам’ятають усі!
— Смішно?! — Анжела перейшла на ультразвук. — Ти стаєш на її бік? Може, ти ще хочеш, щоб вона нам на весіллі «Гірко» кричала? Ти бачиш, як вона на тебе дивиться? Вона ж сохне за тобою десять років, а ти як сліпе теля!
Ганна склала руки:
— Я просто хотіла перевірити, чи готова ти до сільського життя. Бачу — не готова. Від першого жарту в істерику впадаєш. Як ти з Павлом жити збираєшся? Тут треба мати нерви, як сталеві троси!
— Забирайся геть з мого подвір’я! — крикнула Анжела, тупнувши другою галошею, яка видала гучне «пук».
— Та й піду! — гордо відповіла Ганна. — Але галоші поверни, вони мені ще знадобляться. На твоє розлучення взую, щоб теж весело було!
Сварка тривала ще добру годину. Анжела відмовилася виходити з машини, поки їй не принесуть фірмові туфлі, які Ганна завбачливо сховала в курнику. Зрештою, туфлі знайшли, макіяж підправили, а Ганну виставили за ворота.
Проте весілля таки вдалося. Коли почалися танці, кум Степан виніс ті самі червоні галоші на середину залу, поклав у них гроші і оголосив збір «на перший трактор для молодої». Гості реготали так, що ледь стеля не впала.
Павло танцював з Анжелою, але час від часу зиркав на сусідське вікно, де самотньо горіло світло. А Анжела, попри всю свою злість, згодом зрозуміла: у цьому селі треба або мати почуття гумору, або носити галоші. Бажано — червоні.
Після «бикви на тортах» у Вишневому запала тиша. Ганна два тижні не показувалася на людях — казали, відтирала атласну сукню і власну гідність. Але ж характер у Ганни був такий, що просто так програти вона не могла.
Одного вечора вона згадала про свою двоюрідну тітку з сусіднього району, про яку казали, що вона «знає трохи більше, ніж дозволяє церква».
Ганна вирішила: якщо логіка й підступність не допомогли, у хід піде магія. Вона привезла від тітки маленьку пляшечку з каламутною рідиною, яку треба було непомітно підлити Анжелі в чай.
Шепотіла Ганна сама до себе, переливаючи рідину в гарну пляшечку з-під парфумів. — Вип’є — і стане шовковою. Буде мені п’яти цілувати й при всіх вибачатися за той торт!
Суботнього ранку Ганна, наче нічого й не було, постукала у двері Павла. У руках вона тримала свіжоспечений пиріг з вишнями.
— Анжелочко, Павлику! — защебетала вона, переступаючи поріг. — Ну скільки можна ворогувати? Село маленьке, паркан один. Давайте помиримося! Я ось пиріг спекла, і чаю принесла особливого, трав’яного, з самих Карпат!
Анжела, яка в цей момент чистила дорогі замшеві туфлі, примружилася.
— Чаю, кажеш? З Карпат? Ну, заходь, «травнице».
Павло зрадів, як дитина:
— От і добре! От і добренько! Посидимо, як люди.
Ганна метушилася на кухні, сама розливала чай по чашках. В одну з них вона впевнено капнула половину пляшечки «зілля».
— Це тобі, Анжелочко, для кольору обличчя. Пий до дна!
Анжела взяла чашку, але в останній момент, коли Ганна відвернулася за цукром, спритно поміняла їх місцями. Вона ще в місті пройшла школу виживання в офісних інтригах, тому до «добрих сусідок» довіри не мала.
— За мир! — проголосила Анжела і зробила вигляд, що п’є.
Ганна, задоволена собою, хильнула свій чай одним махом. Минуло п’ять хвилин. Павло жував пиріг, Анжела спостерігала.
Раптом очі Ганни почали дивно бігати. Вона випрямилася, наче їй у спину вставили лома.
— Ой… — пропищала Ганна. — Щось мені так… правди захотілося.
— Якої правди, Ганнусю? — солодко спитала Анжела.
Тітка, мабуть, переплутала пляшечки, бо замість «покори» Ганна випила потужну «сироватку правди», ще й підсилену місцевою оковитою, на якому тітка те зілля настоювала.
— Павле! — раптом закричала Ганна, схопивши сусіда за сорочку. — Ти знаєш, що я твоїй матері казала, ніби Анжела палить? А знаєш, що я твій трактор минулого року сама подряпала гвіздком, бо ти мене на дискотеку не підвіз?
Павло поперхнувся пирогом.
— Ганно, ти що верзеш?
— А ще! — Ганна вискочила на стілець, розмахуючи руками. — Ті червоні галоші… я їх у баби Нюри вкрала з-під сараю! Вони не від прабаби, вони 2020-го року випуску, з Епіцентру! І взагалі, Анжело, я тобі заздрю, бо в тебе ноги довші, а я як колобок на ніжках!
Ганну несло. Вона вибігла на вулицю і почала кричати на все село.
— Люди! Кум Степан не в кущах заснув минулої неділі, то я його там закрила, щоб він мені город не затоптав! А баба Галя розсіл мій краде!
Анжела з Павлом вийшли на ганок. Село збиралося на безкоштовне шоу.
— Оце так «традиції», — сміялася Анжела. — Павле, дивись, магія діє!
Ганна залізла на паркан і продовжувала:
— Я ж тебе, Пашка, кохала, а ти на міській женився! Я хотіла її в калюжу штовхнути, а вона мені торта на спину! Справедливості нема!
Через годину дію зілля почало відпускати. Ганна раптово замовкла, подивилася на натовп сусідів, які стояли з відкритими ротами, потім на Анжелу, яка знімала все це на телефон.
— Ой… — тільки й змогла сказати Ганна.
— Ну що, Ганнусю, — підійшла Анжела. — Завтра це відео буде в ТікТоку нашого району. П’ять тисяч переглядів гарантую. Або… ми укладаємо мирний договір.
Ганна, важко дихаючи, злізла з паркану.
— Який договір?
— Ти більше ніколи не лізеш до мого Павла, не розказуєш байок про моїх курей і, головне — ти мені привселюдно віддаєш ті червоні галоші. Вони тепер будуть моїм трофеєм.
Наступного дня Ганна принесла галоші, перев’язані рожевою стрічкою. Анжела повісила їх над входом у свій сарай як оберіг від «традицій».
Тепер у Вишневому спокій. Ганна стала тихою і навіть іноді просить в Анжели поради, як правильно підбирати помаду.
А Павло… Павло просто щасливий, що в його хаті більше ніхто не літає на мітлах і не кидається тортами.
Хоча червоні галоші він про всяк випадок тримає під замком.
Наталія Веселка
