Захар сидів за кухонним столом у своїй скромній квартирі на околиці Харкова, дивлячись на старого чоловіка, який мирно спав у кріслі-гойдалці.
Батько, Василь Петрович, був уже за вісімдесят, зморений роками та хворобами. Захар доглядав за ним з того моменту, як мати не стало п’ятнадцять років тому.
Йому тоді було тридцять, і він, не вагаючись, взяв на себе весь тягар: ліки, лікарі, прогулянки, навіть годування, коли батько слабшав.
“Тату, ось твоя каша, – казав Захар щоранку, подаючи миску. – Їж, щоб сили були.” Василь Петрович бурмотів: “Дякую, синку. Ти добрий хлопець.”
Захар ніколи не скаржився. Він працював механіком на заводі, приходив додому втомлений, але завжди знаходив час для батька.
Сестра, Наталя, жила в іншому кінці міста зі своєю родиною – чоловіком і двома дітьми. Вона рідко навідувалася. “Захаре, ти ж ближче, – казала вона по телефону. – Я маю роботу, дітей. Ти самотній, тобі легше.”
Захар кивав, хоч і не бачив її: “Добре, Наталю. Я впораюся.”
Йому було сорок п’ять, і в нього справді не було сім’ї. Ні дружини, ні дітей. Колись, у молодості, він зустрічався з дівчиною на ім’я Олена.
“Захаре, ти такий турботливий, – казала вона, обіймаючи його. – Ми будемо щасливі разом.” Але батько тоді захворів, і Захар мусив відмовитися від мрій про весілля.
“Синку, не кидай мене, – благав Василь Петрович. – Наталя має свою сім’ю, а ти – мій єдиний син.” Захар залишився. Олена пішла: “Я не можу чекати вічно, Захаре. Твоє життя – це батько.”
Він не звинувачував батька. Ніколи. “Це мій обов’язок, – думав Захар. – Родина на першому місці.” Друзі радили: “Захаре, знайди когось. Ти ще молодий.”
Але час минав, і шанси танули. “Я не шкодую, – відповідав він. – Батько мене виростив, тепер моя черга.”
Та одного осіннього вечора все змінилося. Захар повернувся з роботи, змучений. Батько сидів за столом, дивлячись телевізор.
“Тату, вечеря готова, – сказав Захар, ставлячи тарілки. – Сьогодні борщ, як ти любиш.” Василь Петрович подивився на сина з якимось дивним виразом. “Синку, сідай. Треба поговорити.”
Захар сів, відчуваючи тривогу. “Що сталося, тату? Болить щось?” Батько похитав головою: “Ні, не те. Дивись на себе, Захаре. Тобі сорок п’ять, а в тебе нічого немає. Ні дружини, ні дітей. Живеш, як монах, доглядаючи за мною. Це ж через мене, правда? Я тобі життя зіпсував.”
Захар завмер. Він ніколи не чув такого від батька. “Тату, що ти кажеш? Я не шкодую. Ти мій батько.”
Але Василь Петрович продовжив, голос його тремтів: “Ні, синку, ти мене обманюєш. Наталя має сім’ю, онуків. А ти? Самотній, бо я тебе тримаю. Ти міг би мати дітей, які б тебе доглядали на старості. А так… Ти марно витратив життя на старого.”
Слова вдарили, як ляпас. Захар відчув, як гнів наростає. “Тату, зупинися. Я ніколи тебе не звинувачував. Це мій вибір.” Батько не вгамовувався: “Вибір? Ти жертва, Захаре. Я бачу, як ти дивишся на Наталиних дітей. Заздриш. І правильно. Я тобі все забрав.”
Захар встав, кулаки стиснуті. “Досить! – вигукнув він. – Якщо ти сам це визнаєш, то чому не сказав раніше? Я доглядав тебе всі ці роки, відмовився від усього. А тепер ти мені дорікаєш?”
Василь Петрович здивувався: “Я не дорікаю, синку. Я шкодую.”
Але для Захара це було занадто. “Шкодуєш? Тепер? Після всього? – кричав він. – Іди геть! Якщо я така жертва, то живи без мене!” Батько спробував встати: “Захаре, заспокойся. Куди я піду?” Захар відкрив двері: “До Наталі. Вона ж має сім’ю, хай доглядає. Випроваджую тебе за двері, тату. Прощавай.”
Василь Петрович, хитаючись, вийшов. Захар зачинив двері і сів на підлогу, тремтячи. “Що я наробив?” – прошепотів він. Але в душі відчув полегшення.
Наступного дня подзвонила Наталя. “Захаре, що ти накоїв? – кричала вона в трубку. – Батько прийшов до мене вночі, плакав.
Сказав, ти його вигнав! Як ти міг?” Захар спокійно відповів: “Він сам дорікнув мені, що через нього в мене немає сім’ї. Я не витримав.” Наталя не зрозуміла: “То й що? Він старий, може, не те мав на увазі. А тепер мені його брати? У мене діти, чоловік, робота! Ти егоїст, Захаре. Завжди був самотнім, а тепер ще й жорстокий.”
Захар зітхнув: “Наталю, я доглядав його п’ятнадцять років. Твоя черга.” Вона образилася: “Я не пробачу тобі цього. Батько в мене, але ти для нас – чужий.” І кинула трубку.
Захар відчув порожнечу, але не шкодував. Він пішов на роботу, розповів колегам. “Хлопці, вчора вигнав батька, – сказав він у перерві. – Він дорікнув, що через нього в мене немає родини.”
Колега Петро похитав головою: “Захаре, ти правий. Я б теж не витримав. Ти ж все життя на нього витратив.”
Інший, Іван, додав: “Мій батько подібне робив. Старі іноді не розуміють, скільки ми жертвуємо. Молодець, що поставив крапку.”
Чужі люди розуміли. Сусідка Марія, почувши, сказала: “Захаре, ти святий був усі ці роки. А батько сам винен, якщо дорікнув.
Живи тепер для себе.” Навіть у магазині, де він купував продукти, продавчиня Оксана, знаючи історію, кивнула: “Я чула від твоєї сестри. Вона скаржилася. Але я на твоєму боці. Ти заслуговуєш на свободу.”
Захар вирішив змінити життя. Він записався на курси англійської. “Може, поїду кудись, – думав він.” Там познайомився з жінкою на ім’я Світлана.
Вона була сорокарічною, розлученою, з дорослим сином. “Захаре, ти цікавий чоловік, – сказала вона після заняття. – Розкажи про себе.” Він розповів усе: про батька, сестру, самотність. Світлана слухала: “Це важко. Але ти сильний. Багато хто б зламався.”
Вони почали зустрічатися. “Світлано, я боюся, – зізнався Захар на першому побаченні в кафе. – У мене ніколи не було справжньої родини.”
Вона посміхнулася: “У мене був шлюб, але нещасливий. Давай спробуємо разом.”
Вони гуляли парком, розмовляли годинами. “Ти любиш дітей? – запитала вона. – Мій син уже дорослий, але може, в нас будуть онуки.”
Захар засміявся: “Може. Але спочатку – ми.”
Тим часом Наталя дзвонила батькові: “Тату, як ти? Захар – пожалкує.” Василь Петрович зітхав: “Доню, може, я винен. Я йому дорікнув.”
Наталя сердилася: “Ні, ти старий, маєш право. Він повинен був терпіти.” Але батько слабшав, і Наталя мусила брати відпустку.
“Чоловіку, допоможи, – просила вона. – Батько потребує догляду.” Чоловік бурчав: “Це твоя родина, Наталю. Я маю свою роботу.”
Минуло кілька місяців. Захар з Світланою поїхали на море. “Захаре, це найкращий відпочинок, – казала вона, тримаючись за руку. – Дякую, що ти є.” Він відповів: “І тобі дякую. Ти дала мені нове життя.”
Наталя приїхала до Захара несподівано. “Брате, нам треба поговорити, – сказала вона на порозі. – Батько хворий, йому погано. Повернися.”
Захар похитав головою: “Ні, Наталю. Ти взяла його, тепер твоя відповідальність.” Вона заплакала: “Але я не справляюся! Діти, робота… Ти ж самотній був.”
Захар розсердився: “Був. Тепер маю дівчину. І життя. Ти не розумієш, як мені було важко.” Наталя пішла, образившись ще більше: “Ти егоїст!”
Але чужі підтримували. Друг з роботи, Петро, сказав: “Не слухай сестру. Вона користувалася тобою.” Світлана додала: “Ти маєш право на щастя, Захаре.”
Захар одружився зі Світланою через рік. На весіллі були друзі, колеги. “Вітаю, друже! – казав Іван. – Нарешті ти щасливий.” Батько не прийшов, Наталя теж. Але Захар не сумував.
Пізніше батька не стало. Наталя подзвонила: “Захаре, похорон завтра. Прийдеш?” Він прийшов. “Прощавай, тату,” – прошепотів.
Наталя мовчала, але після сказала: “Може, ти правий був. Я не розуміла.” Захар кивнув: “Може. Але тепер пізно.”
Життя тривало. Захар з Світланою усиновили дитину. “Наш син, – казав він. – Тепер у мене є сім’я.” Чужі люди раділи:
“Молодець, Захаре!”
Коли батька не стало, Захар плакав. “Він був хорошим, але важким,” – сказав Світлані.
Наталя помирилася: “Брате, пробач. Я не розуміла твоїх жертв.” Захар: “І ти пробач. Але тепер ми окремо.”
З дитиною життя засяяло. “Тату, граймося! – казав син.” Захар: “Добре, малюку. Я тебе люблю.”
Чужі люди казали: “Захар – приклад. Не жертвуй всім.”
Тепер, у п’ятдесят, Захар щасливий.
Валентина Довга
