Ой, як же ті свахи готувалися до коляди! Оксана й Галина жили по сусідству в маленькому селі під Львовом, де кожна хата на Різдво сяяла вогниками, а колядники ходили від порогу до порогу, як бджоли до меду.
Вони були свахи вже п’ять років — Оксанин син одружився з Галининою донькою, і з того часу між ними панувала така собі тихі змагання.
Не те щоб сварилися відверто, але кожна хотіла довести, що її хата найкраща, її страви найсмачніші, а її щедрість — найщедріша.
Особливо на Різдво, коли коляда — то не просто пісні, а цілий ритуал, де гроші колядникам — то як медаль за честь.
Усе почалося за тиждень до Святвечора. Оксана, жінка років п’ятдесяти п’яти, з рум’яними щоками й міцною статурою, зайшла до Галини з кошиком свіжих яєць — нібито в гості, а насправді похвалитися.
— Галино, сусідко, добрий день! — гукнула Оксана з порогу, струшуючи сніг з чобіт. — Я тобі яйця принесла, від своїх курей. А ти що, вже до коляди готуєшся? Бачу, рушники вишиваєш.
Галина, струнка й акуратна, з сивим волоссям, заплетеним у косу, сиділа за столом і вишивала червоними нитками хрестик. Вона підвела очі й усміхнулася — такою усмішкою, що ніби й рада, а ніби й щось ховає.
— Заходь, Оксано, сідай. Чайку наллю. А готуюся, звісно. Треба ж колядників зустріти по-людськи. Я вже й гроші підготувала — три тисячі гривень, дрібними, щоб кожному дати по сто-п’ятдесят. Бо ж коляда — то благословення для хати, а не базар.
Оксана сіла, взяла горнятко й одразу скривилася, ніби чай гіркий.
— Три тисячі? Ой, Галино, це ж мізер! Я п’ять тисяч наготувала! П’ять! І не по сто дам, а по двісті-триста, щоб хлопці пам’ятали мою хату цілий рік.
У мене ж син у Львові, донька в Києві, онуки приїдуть — треба показати, як у нас щедро! А в тебе? Три тисячі — то хіба на дітей вистачить, а дорослі вертепи й не зайдуть.
Галина не знітилася, тільки голку в тканину глибше встромила.
— А я, Оксано, думаю, що не в грошах справа. Я по сто дам, але з душею. І чай нагрію, і печиво домашнє дам. А п’ять тисяч? Ти ж їх за вечір роздаси, а потім що? Сидітимеш із порожніми кишенями, як курка на яйцях?
Оксана засміялася голосно, аж горнятко дзенькнуло.
— Ой, свахо, ти мене не лякай! У мене грошей вистачить! Я ще й цукерок купила, по пакетику кожному. Нехай усі колядники до мене йдуть першими! А в тебе — ну, може, ті, хто втомився, зайдуть на чай. Але ж коляда — то не чай пити, то співати й отримувати!
Галина тільки головою похитала.
— Побачимо, Оксано, побачимо. Головне — щирість.
І так вони розійшлися, кожна з думкою.
Святвечір настав. У хаті Оксани пахло кутею, варениками з маком і свіжим печивом. Вона виклала на стіл миски з горіхами, яблуками, а в кишені фартуха — стопку грошей. Годинник показував шосту вечора, і Оксана вже виглядала у вікно.
— Ну де ж вони? — бурмотіла вона. — Минулого року перші о сьомій були.
У Галини теж усе готове: стіл накритий, чайник на плиті, гроші в конвертах — по сто гривень у кожному, щоб не бруднитися.
Вона сиділа спокійно, читала молитву.
Перші колядники з’явилися о сьомій — троє хлопчаків років десяти, з саморобною зіркою і дзвіночками.
Вони постукали спочатку до Оксани.
— Добрий вечір, пані Оксано! Чи можна поколядувати? — гукнув старший, рум’яний, як яблуко.
— Заходьте, хлопці! Співайте голосніше! — Оксана розкрила двері навстіж. Хлопці заспівали «Добрий вечір тобі, пане господарю», а вона стояла, усміхаючись.
Коли закінчили, Оксана витягла гроші.
— Ось вам по двісті гривень кожному! І цукерок по пакету! Гарно співаєте, як солов’ї!
Хлопці очі витріщили.
— Дякуємо, пані Оксано! Ми ще зайдемо!
І побігли далі, вже чутно було, як кричать сусідам: «До Оксани йдіть, вона по двісті дає!».
До Галини ті самі хлопці зайшли через пів години.
— Добрий вечір, пані Галино!
— Заходьте, синочки, співайте! — Галина зустріла їх з усмішкою.
Вони заспівали ту саму коляду, і Галина дала по сто гривень.
— Ось вам сто від мене і сто від свахи Оксани, бо вона щедра, але в неї, мабуть, гроші вже на кінець ідуть. І приходьте ще, чаєм напою!
Хлопці подякували й пішли, але вже не так радісно, як від Оксани.
До дев’ятої в Оксани побувало десять вертепів! Діти, дорослі, навіть група з сусіднього села. Кожен отримував по двісті-триста, іноді п’ятсот.
— Ось вам, красені, п’ятсот, бо вертеп у вас як у театрі! — Оксана сяяла, але гроші танули, як сніг на сонці.
Коли прийшов одинадцятий вертеп — студенти з гітарою — Оксана витягла останні п’ятсот.
— Ось, хлопці, беріть. І все, більше немає.
Студенти подякували й пішли. Оксана сіла за стіл, подивилася на порожню миску для грошей.
— Ой, скінчилися… А ще ж ніч попереду!
Вона закрила двері на засув, вимкнула світло на ганку — знак, що хата «зачинена» для колядників.
Тим часом до Галини почали йти всі. Спочатку ті, хто був в Оксани, потім нові. Вертеп за вертепом.
— Добрий вечір, пані Галино! — гукали.
Галина зустрічала кожного тепло.
— Заходьте, співайте! Ось вам сто п’ятдесят від мене і сто п’ятдесят від Оксани, бо вона сьогодні розщедрилася, але гроші в неї скінчилися. То я за неї додаю. І приходьте ще, якщо втомитеся — чаєм напою, печивом пригощу!
Колядники дивувалися.
— Пані Галино, а чому за Оксану?
— Бо ми свахи, сусідки! Треба допомагати. А ви, хлопці, сходіть і до неї. Скажіть, що просто поколядувати прийшли, без грошей. Вона ж добра жінка, послухає.
Колядники кивали, дякували й ішли далі, але обіцяли зайти до Оксани.
До одинадцятої в Галини побувало п’ятнадцять вертепів! Гроші в неї ще були, бо платила менше, але з душею.
Близько опівночі один вертеп — ті самі студенти з гітарою — постукали до Оксани.
— Добрий вечір, пані Оксано! Ми просто поколядувати прийшли, без грошей!
Оксана, яка вже сиділа в темряві з чашкою чаю, здивувалася. Відчинила двері.
— Хлопці? Ви ж були… А гроші? Я ж сказала, скінчилися!
— Ми не за гроші, пані Оксано! Пані Галина просила, щоб ми і вам поколядували. Вона вже за нас заплатила!
Оксана стояла, як громом уражена.
— Галина? Заплатила? За мене?
— Так! Сказала, що ви свахи, треба допомагати.
Хлопці заспівали «Нова радість стала», і Оксана слухала, сльози на очах блищали. Коли закінчили, вона кинулася до них.
— Хлопці, вибачте, що я без грошей… Я ж не думала…
— Та нічого, пані Оксано! Пані Галина вже дала по триста від вас обох!
Оксана обняла їх, ніби рідних.
— Заходьте, синочки! Я вас чаєм напою, сирником пригощу! Домашнім, щойно спеченим!
Хлопці сіли за стіл, пили чай, їли сирник з родзинками й маком.
— Смачно, пані Оксано! Краще, ніж гроші!
Оксана усміхалася крізь сльози.
Коли вони пішли, Оксана взяла тарілку з сирником, накрила рушником і пішла до Галини.
Галина саме проводжала останній вертеп.
— Галино, сусідко! — гукнула Оксана з порогу.
Галина обернулася, здивована.
— Оксано? Заходь! Що трапилося?
Оксана поставила тарілку на стіл.
— Ось, сирник тобі. Дякую… Дякую, що за мене заплатила. І колядників прислала. Я ж… я така зарозуміла була, вихвалялася грошима, а ти…
Галина обняла її.
— Та що ти, свахо! Ми ж родина. Треба допомагати. Гроші — то пил, а щирість — то золото.
Вони сіли за стіл, пили чай, їли сирник і сміялися до ранку.
З того Різдва свахи більше не суперничали. А колядники ходили до обох — бо знали: в Оксани — щедро, в Галини — душевно.
Наталія Веселка
