— Залишишся Волошко — прийду на весілля. Станеш Соколовою — не чекай мене там, — поставив умову батько.
У повітрі квартири Тамари Михайлівни та Віктора Івановича Волошків витав аромат свіжої випічки, змішаний з очікуванням великої події — за три дні їхня єдина донька, Олена, виходила заміж.
Мати, вся в клопотах, знову перебирала старовинний порцеляновий сервіз, який ще її бабуся привезла з Полтави. Віктор Іванович, зазвичай стриманий інженер, сидів у кріслі, тримаючи в руках газету, хоч погляд його раз по раз повертався до фотографії Олени, що стояла на піаніно.
— Вікторе, ну скажи щось! Невже тобі не радісно? Андрій — золото, а не хлопець! Розумний, перспективний, Олену нашу на руках носить! — сказала Тамара Михайлівна.
— Радісно, Томо, — чоловік відклав газету й тяжко зітхнув. — Просто… якось усе швидко. Ще вчора, здається, з бантами до школи бігала…
Тамара знітилась, підійшла ближче й лагідно погладила його по плечу:
— Таке життя, любий. Діти ростуть, стають дорослими… Головне, щоб вона була щасливою. А ми — підтримаємо.
Віктор Іванович насупив брови, але мовчки кивнув
У цей момент пролунав дзвінок у двері. То була сама Олена — усміхнена, з букетом бузку, а поруч — її наречений, Андрій Соколов. Статний, із відкритим поглядом, він ніс пакет із пляшкою дорогого напою — для майбутнього тестя.
— Мамо, тату! Ми прийшли дещо узгодити перед весіллям, — сором’язливо всміхнулася Олена.
— Добрий вечір, Тамаро Михайлівно, Вікторе Івановичу, — чемно привітався Андрій.
Віктор Іванович мовчки кивнув, жестом запросивши хлопця присісти на диван.
— Що саме треба узгодити? РАЦС заброньований, ресторан оплачено…
Олена обережно сіла біля батька й узяла його руку:
— Тату, я… Я вирішила взяти прізвище Андрія. Після весілля я стану Оленою Соколовою.
У вітальні запала тиша. Віктор Іванович повільно звільнив руку з доччиних пальців. Його обличчя враз закам’яніло.
— Що? — тихо промовив він.
— Оленко, але ж… чому? Наше прізвище… Волошко… Це ж рід! — обурилася Тамара Михайлівна. — Я навіть подумати не могла, що ти наважишся на таке…
— Мамо, я люблю наше прізвище, але я створюю нову сім’ю. І хочу бути з Андрієм єдиним цілим. Це… природно, — сказала дівчина.
— Вікторе Івановичу, Тамаро Михайлівно, ми прийняли це рішення разом.
Я щиро поважаю ваш рід, але… — почав Андрій.
Віктор Іванович урвав його фразу, різко встаючи. Голос його тремтів від стриманого обурення:
— «Природно»?! Волошко — не село яке-небудь! Мій дід у цьому місті ще першу електростанцію будував! Батько — заслужений вчитель! А я?! Все життя чесно працював, це прізвище з гордістю носив! А ти, — він показав пальцем на доньку, — хочеш викинути його на смітник? Заради “природності”?!
Олена побіліла. Андрій поклав їй руку на плече — знак підтримки й солідарності.
— Тату, я не відмовляюсь! Просто починаю новий етап життя. Але я все одно залишусь твоєю донькою. Прізвище не змінить того, хто я є.
— Донькою? А на папері ким будеш? Соколовою! — гірко засміявся Віктор Іванович. — Тобі що, байдуже, що наш рід обірветься на тобі? У нас же немає сина. Ти — остання Волошко. І ти від цього відмовляєшся!
— Вікторе, зупинись! Не говори так! — схопилась Тамара Михайлівна. — Олена не зрікається! Це формальність, традиція…
Віктор різко обернувся до дружини. В його очах палала образа:
— Зрада пам’яті батька, діда! Вибір за тобою, Олено. Залишишся Волошко — батько прийде на весілля. Станеш Соколовою… не чекай мене там.
Віктор Іванович підвівся з дивана і вийшов із кімнати. За мить пролунав гучний звук — зачинилися двері до спальні. Тамара Михайлівна заплакала. Олена стулила губи, щоб не розридатися. Андрій ніжно обійняв її за плечі.
— Олено, ми можемо… — прошепотів він.
— Ні, Андрію. Це мій вибір. Я хочу бути твоєю дружиною. І Соколовою. Якщо тато не здатен це прийняти… — голос Олени здригнувся. — Добре. Ми підемо. Нехай робить, як вважає за потрібне.
Наступні дні стали для дівчини справжнім випробуванням. Тамара Михайлівна металася між чоловіком, який замкнувся в спальні та вперто мовчав про тему прізвища, й донькою, чия душа розривалася, та яка, попри все, не змінювала свого рішення.
— Вікторе, отямся! Це ж одне-єдине весілля! Єдина донька! Як ти зможеш жити з цим потім? — благала Тамара Михайлівна.
— Вона зробила вибір. То й нехай іде до свого Соколова. У неї тепер інша сім’я, інше прізвище. Яке мені діло до чужої дитини?
— Так не можна, любий, — зі сльозами в голосі благала жінка. — Як ти можеш не піти на весілля?
— Вона зламала не просто традицію, Тома. Вона перекреслила повагу. Переступила через наш рід, — гірко мовив чоловік.
Настав день весілля. У квартирі Волошків стояла неприродна тиша. Тамара Михайлівна, у святковій сукні, але з опухлими від сліз очима, переставляла квіти у вазі. Віктор Іванович сидів у вітальні — у старому светрі та домашніх штанях, вперто вдивляючись у вікно. Приготований напередодні костюм залишився висіти в шафі.
— Вікторе… вже час. За нами от-от приїдуть подруги Олени.
— Я нікуди не їду.
— Вікторе, благаю тебе! Це ж не повернути! — голос Тамари зірвався на крик.
— Вона зробила свій вибір. Я — свій. Іди сама, якщо хочеш, — буркнув він, не відводячи погляду від телевізора.
З риданням Тамара Михайлівна схопила сумку з букетом і вийшла. Віктор Іванович залишився сам у тиші спорожнілої квартири.
Коли задзвонив телефон, це була Олена — востаннє благала батька передумати, він просто натиснув «відхилити».
Весілля було красивим — з квітами, музикою, сльозами радості. Але за цією красою ховалося гірке відлуння. У залі, поруч із нареченою, залишався вільний стілець. Той самий, де мав сидіти її батько. Тости звучали стриманіше, посмішки — натягнуті. Тамара Михайлівна намагалася триматися, але її очі постійно шукали двері, сподіваючись на диво, яке так і не сталося.
Минув рік.
В Олени та Андрія з’явилася донька, яку назвали Ариною. Віктор Іванович дізнався про онучку від Тамари Михайлівни, але бачив її лише на фотографіях, які та показувала йому на телефоні. Його принциповість обернулася крижаною самотністю.
Одного разу, розбираючи пошту, він знайшов конверт з добре знайомим почерком.
Всередині була фотографія доньки з усміхненою Ариною й коротка записка:
Татку, я знаю — ти сердитий. Знаю, тобі важко. Мені теж було важко того дня і всі ці місяці. Але я не могла вчинити інакше. Я люблю Андрія, я щаслива з ним і нашою донечкою. Подивись на неї, татку. Це ж твоя онука — Арина Андріївна Соколова. В її усмішці щось є від тебе. Мені так здається. Невже прізвище важливіше за це? Важливіше за любов, за зв’язок між нами? Двері мого дому для тебе завжди відчинені. Я чекаю. Я досі твоя Олена.
Андрій передає вітання й каже, що у нього припасена пляшка доброго напою — для зустрічі з тобою.
Віктор Іванович довго вдивлявся в фото маленької Аріни. Наступного ранку він стояв перед дзеркалом, приміряючи той самий костюм, якого не надів рік тому.
Потім гукнув:
— Тамаро… Дай мені адресу Олени. І… купи великий букет. Та ще щось для онуки — треба ж якось з’явитися перед нею.
За дві години подружжя їхало на таксі до новобудови, де жила молода сім’я. Довгоочікуване примирення нарешті сталося. Коли Олена побачила батьків на порозі — не стримала сліз. Вона кинулась обіймати їх і повторювала, як щаслива, що вони приїхали.
Потроху Віктор Іванович відтанув. Він майже не відпускав маленьку Аріну з рук.
— Татку, давай я її покладу спати, — лагідно мовила Олена, забираючи донечку.
— Можна я подивлюся, як ти її заколисуєш? — попросив Віктор Іванович.
— Я ж тебе так само двадцять п’ять років тому спати клав… колискові співав… — у його очах з’явилися сльози. — Ти маєш рацію… щастя не в прізвищі. Але все ж… Волошко — так би пасувало…
Олена не стала сперечатися. Вона лише лагідно всміхнулась і мовчки кивнула. Після того батько більше ніколи не повертався до розмов про прізвище. Хіба що зрідка бурчав, ніби жартома, що онука могла б носити гідне родове ім’я — Волошко.
Але тепер у тому бурчанні не було образи, лише трохи ностальгії і багато… любові.
