Віталій Степанович сидів на веранді, неспішно потягуючи міцний чай. Поруч поралася Марія — його друга дружина, жінка спокійна, лагідна, яка повернула йому смак до життя після довгих років самотності й морської туги.
Після втрати першої дружини та гучного розриву з дітьми, Віталій думав, що доживатиме віку самітником. Але доля подарувала йому цей затишний куточок під Києвом, сад і Марію.
Спокій тривав до того дня, поки в супермаркеті Віталій буквально не зіштовхнувся з візком свого старшого сина, Андрія. Поруч стояла донька Аліна. Вісім років німого відчуження розтанули за пів години незручної розмови біля каси. Віталій познайомив їх із Марією, і, піддавшись раптовому пориву каяття, запросив у гості.
Це була помилка. Тепер, замість тихих вихідних, їхній заміський будинок перетворився на безкоштовний готель сімейного типу.
Хвіртка з рипінням відчинилася, і подвір’ям розкотився дзвінкий дитячий крик. На доріжці з’явилися Андрій із дружиною, Аліна з чоловіком та троє онуків, які одразу ж кинулися топтати Маріїні улюблені чорнобривці.
— Тату, Маріє, привіт! А ми знову до вас! — голосно вигукнув Андрій, затягуючи на веранду величезні пакети з напівфабрикатами. — Погода — золото, гріх у квартирі сидіти!
Марія тихо зітхнула і відставила свій чай, слухняно підводячись навзустріч гостям.
— Ой, дітки, ми ж не чекали вас сьогодні… — м’яко озвалася вона. — Я навіть нічого не готувала.
— Та нічого, Марієчко! — відмахнулася Аліна, кидаючи сумочку прямо на стіл. — Ви ж у нас господиня хоч куди, зараз швиденько щось придумаємо. Хлопці шашлик замаринують, а ви нам картопельки накопаєте, салатик наріжете. У нас, до речі, новина: у малого Дениска за тиждень день народження. Ми вирішили, що найкраще відсвяткувати у вас на свіжому повітрі. Гостей буде чоловік п’ятнадцять!
Віталій Степанович ледь не поперхнувся чаєм. На лобі виступила синя жила — стара звичка з часів, коли він командував матросами в шторм.
Ближче до десятої вечора будинок гудів, як розтривожений вулик. Діти ганяли по кімнатах, музика з бездротової колонки Андрія глушила цвіркунів, а на кухні панував справжній хаос.
Марія, яка зазвичай лягала спати о дев’ятій через тиск, стояла біля плити, миючи вже третю гору тарілок.
Віталій зайшов на кухню, зачиняючи за собою двері, щоб зменшити гуркіт із вітальні. Його обличчя було темнішим за грозову хмару.
— Маріє, йди в спальню. Я сам усе домию. І вимкни їм ту дурну музику, у мене вже в вухах дзвенить.
У цей момент двері відчинилися, і всередину запливла Аліна з порожньою салатницею.
— О, тату, ви тут? Маріє, а де у вас майонез? І треба б ще огірочків принести з погреба, а то чоловіки все з’їли під шашлик.
Віталій повернувся до доньки. Голос його звучав тихо, але в ньому відчувався метал.
— Аліно, а совість у вас у погребі не завалялася? Подивися на годинник. Одинадцята година вечора. Марії погано, у неї тиск. Ви приїхали без попередження, перевернули весь дім догори дриґом, а тепер ще й ганяєте її, як найману прислугу?
Аліна здивовано кліпнула очима, а потім її обличчя налилося рум’янцем образи.
— Тату, ти що, знову починаєш? Ми приїхали до рідного батька! Ми хотіли як краще, щоб діти на природі побули, щоб ми нарешті стали нормальною родиною! А ти знову будуєш із себе капітана на містку?
На галас до кухні зайшов Андрій, тримаючи в руці шампур.
— Що тут за крики? Аліно, що сталося?
— Та ось, наш дорогий татусь вичитує мене за те, що я попросила огірків! — обурено вигукнула донька. — Виявляється, ми тут зайві, ми заважаємо їхньому спокою
Віталій Степанович вийшов у центр кухні, впершись руками в боки. Роки морської служби навчили його не боятися конфліктів, але зараз на кону були стосунки, які він тільки-но почав відновлювати.
Проте терпіти неповагу до своєї дружини він не збирався.
— Андрію, Аліно, слухайте мене сюди обидва, — твердо сказав Віталій. — Вісім років ви про мене чути не хотіли. Називали поганим батьком, егоїстом. Я це прийняв. Я визнав свої помилки. Але зараз ви приходите в мій дім, коли вам заманеться, користуєтеся нашою гостинністю і навіть не питаєте, чи є у нас на це сили!
— Ах ось воно що! — закричав Андрій, кидаючи шампур у мийку так, що той гучно задзвенів. — То ми тепер «користуємося»? Тату, ми вірили, що ти змінився! Думали, ти став м’якшим, сумуєш за нами. А ти як був сухим сухарем, так і залишився! Тобі шкода для власних онуків шматка м’яса і кутка в хаті?
— Мені не шкода нічого, якщо це робиться по-людськи! — відрубав Віталій. — Ви хоч раз запитали Марію, як вона почувається після ваших наїздів? Вона два дні після ваших вихідних прибирає і готує, наче ми тут ресторан відкрили! А тепер ви ще й день народження на п’ятнадцять людей тут плануєте? Без нашого дозволу?
— А чий це дім, тату? — уїдливо запитала Аліна, схрестивши руки на грудях. — Ти ж сам казав, що будував його для всієї родини! Чи тепер ця твоя… нова господиня тут усе вирішує? Ти через неї нас виганяєш?
Марія, яка до цього мовчала, бліда як стіна, зробила крок уперед.
— Аліно, не треба так. Я слова поганого вам не сказала…
— А ви взагалі мовчіть! — грубо перервав її Андрій. — Ви батька проти нас накручуєте! Він відтоді, як з вами зійшовся, зовсім чужим став. Раніше хоч мовчав, а тепер за кожен огірок рахунок виставляє!
— Замовкни! — рявкнув Віталій так, що діти у вітальні вмить затихли, а музика вимкнулася. — Як ти поводишся з моєю дружиною? Марія — господарка цього дому. І якщо ви не поважаєте її, ви не поважаєте мене. Я не дозволю нікому, навіть власним дітям, заходити сюди королями і витирати об нас ноги!
— Ну то й залишайтеся тут самі зі своїми грядками! — істерично крикнула Аліна, підхоплюючи свою сумку. — Ми більше ні ногою сюди! Думали, у нас знову є батько, а тут знову матрос із ременем! Андрію, збирай дітей, ми їдемо. Негайно!
— І з днем народження все скасовується! — додав Андрій, злісно дивлячись на батька. — Святкуйте самі свій спокій. Більше ми вам не набриднемо.
За п’ятнадцять хвилин двері будинку гучно грюкнули, завелився мотор машини, і на подвір’ї знову запала тиша. Лише перевернутий стілець у вітальні та брудний посуд на кухні нагадували про родинне ураганне безладдя.
У будинку стало порожньо й тихо. Марія сиділа на стільці, притиснувши руки до обличчя, її плечі злегка здригалися. Віталій підійшов, сів поруч і важко поклав свою мозолисту руку їй на плече.
— Пробач мені, Марійко. Не вберіг я тебе від цього бруду. Треба було одразу межі поставити, а я зрадів, як дурень, що діти повернулися.
Марія підвела голову, витираючи сльози.
— Віталику, а раптом вони тепер справді ніколи не повернуться? Ти ж так хотів з ними помиритися. Може, треба було стерпіти? Ну погуляли б, ну прибрала б я…
— Ні, — твердо відповів Віталій Степанович, і в його очах знову з’явився той спокійний розум, який допомагав йому виживати в океанах.
— Терпіти неповагу у власному домі — це шлях до катастрофи. Якщо вони не навчяться поважати наш простір і наш вік, то гріш ціна такому «спілкуванню». Я люблю їх, Маріє. Вони мої діти. Але я більше не дозволю сідати собі на голову.
Він підвівся, підняв перевернутий стілець і почав повільно збирати брудні склянки.
— Не переживай. Охолонуть. Андрій запальний, як і я в молодості, але не дурний. Аліна поплаче і зрозуміє.
А якщо не зрозуміють… що ж, значить, мій рейс як батька закінчився вже давно, і нічого тут не вдієш. Але свій берег ми з тобою захистимо.
Віра Лісова
