Осінній вечір огортав село золотавим серпанком, але на подвір’ї великого двоповерхового будинку з білої цегли було зовсім не спокійно.
Ангеліна стояла на ганку, міцно притискаючи до себе теку з документами. Її очі були червоними від сліз — минуло лише сорок днів, як не стало Степана Петровича. Він не був їй рідним, але став справжнім батьком, коли її мати пішла з життя десять років тому.
Раптом тишу розітнув різкий звук гальм. Із таксі вийшла жінка у надто дорогому для сільських доріг пальті та з великою валізою.
— Ну, привіт, «сестричко», — єхидно промовила гостя, здіймаючи окуляри. — Чого стоїш, наче пам’ятник? Допоможи речі занести. Я тут тепер господарка.
Це була Юля — біологічна донька Степана Петровича, яка не з’являлася в селі майже п’ятнадцять років. Вона навіть на похорон не приїхала, відбувшись коротким повідомленням: «Зайнята на роботі».
— Юлю? — Ангеліна ледь чутно видихнула. — Ти що тут робиш? Тато… Степан Петрович завжди казав, що ти відмовилася від цього дому ще тоді, коли ви посварилися.
— Мало що казав старий! — Юля впевнено покрокувала до дверей, відштовхнувши Ангеліну плечем. — Я рідна донька, пряма спадкоємиця. А ти тут хто? Та, яку він з жалю прихистив. Збирай свої манатки, даю тобі годину.
Ангеліна випрямилася, відчуваючи, як усередині закипає праведний гнів. — Я нікуди не піду, Юлю. Тато залишив заповіт. Цей будинок і ділянка належать мені. Він хотів, щоб я продовжувала його справу в нашому саду.
— Заповіт? — Юля розреготалася, кинувши валізу посеред коридору. — Та я будь-який папір в суді оскаржу! Ти його обпоїла чимось, мабуть. Не вірю я в жодні папери. Виходь по-хорошому, бо викличу поліцію!
— Клич! — раптом пролунав гучний голос з-за воріт.
На подвір’я зайшла баба Марія, сусідка, а за нею — ще добрий десяток односельців. Хтось тримав у руках граблі, хтось просто стояв, схрестивши руки.
— Ти диви, яка пташка прилетіла! — вигукнув дід Панас, колишній лісник. — Де ж ти була, Юлю, коли батько твій з ліжка встати не міг? Коли Ангеліна йому ліки з міста щотижня возила і вночі не спала, слухаючи його кашель?
— Не ваша справа, діду! — огризнулася Юля, виходячи на ганок. — Це сімейне питання!
— Сімейне? — обурилася тітка Галя з магазину. — Ангеліна йому донькою стала, а не ти! Вона цей дім доглядала, вона кожну квітку тут посадила. А ти за стільки років навіть листівки не прислала. Тепер на готове приїхала?
— Я маю право за законом! — кричала Юля, червоніючи від люті. — Ви всі тут заодно! Я виселю її, а вас усіх по судах затягаю за втручання в приватну власність!
— Спробуй, — спокійно сказала Ангеліна, виходячи вперед і показуючи завірений нотаріусом документ. — Тут чітко написано:
«У повному розумі та при здоровій пам’яті». Степан Петрович знав, що ти приїдеш лише за грошима. Він хотів, щоб цей дім жив, а не був проданий під дачу якомусь бізнесмену.
— Мені байдуже, що він хотів! — верещала Юля. — Я звідси не піду! Я тут прописана з дитинства!
— А ми не дамо тобі життя тут спокійного, — суворо сказала баба Марія. — Ми всі бачили, як Ангеліна його доглядала. Кожна людина в селі підтвердить у суді, хто насправді був йому сім’єю. А поки ти звідси не поїдеш, ми з подвір’я не підемо. Хлопці, несіть лави, будемо тут чергувати!
Натовп підтримав стару схвальними вигуками. Люди почали заходити на ділянку, стаючи живим щитом навколо Ангеліни. Юля, побачивши таку солідарність, на мить розгубилася. Вона звикла вирішувати питання грошима та нахабством у місті, але тут, де всі знали правду, її методи не діяли.
— Ви… ви просто ненормальні! — закричала вона, хапаючи свою валізу. — Подавіться цим будинком! Він все одно розвалиться без капітального ремонту! Я висуджу у вас кожну копійку!
Вона побігла до воріт під презирливе мовчання громади. Лише коли звук двигуна таксі затих у далині, Ангеліна дала волю сльозам.
— Дякую вам… дякую, — шепотіла вона, відчуваючи на плечі теплу руку баби Марії.
— Не плач, доню, — тихо сказала стара. — Батько твій з небес усе бачить. Він знав, кому дім залишає. А ми своїх у біді не кидаємо.
Вечірнє сонце остаточно сховалося за обрій, але у вікнах двоповерхового будинку вперше за довгий час запалилося тепле, затишне світло. Ангеліна знала: попереду ще багато паперових справ, але тепер вона точно була вдома.
Після того вечора, як Юля з ганьбою поїхала, село ще довго гуло. Ангеліна, залишившись у великому будинку, щовечора ходила порожніми кімнатами, і кожен куток нагадував їй про Степана Петровича.
Вона розуміла: такий простір завеликий для неї одної, а батько завжди хотів, щоб дім приносив користь людям.
Одного ранку вона вийшла до громади, яка знову зібралася біля її воріт — цього разу, щоб допомогти поправити паркан.
— Люди добрі, послухайте! — звернулася Ангеліна до сусідів. — Тато завжди казав, що знання — це сила, а в нашому селі дітям навіть книжку взяти ніде, стара бібліотека зовсім розвалилася. Я вирішила: весь перший поверх я віддаю під культурний центр і дитячий простір.
— Як це? — здивувався дід Панас, опустивши молоток. — Це ж твоя власність. Ти впевнена?
— Більш ніж, діду. Тут буде світлиця, гуртки для малих і комп’ютерний клас. А на другому поверсі мені місця вистачить. Це буде «Дім Степана».
Робота закипіла миттєво. Пів села зійшлося допомагати: хтось білив стіни, хтось приносив старі, але міцні меблі, а тітка Галя організувала збір книжок. Ангеліна сама розписувала стіни квітами, які так любив її вітчим.
Проте за місяць, коли вже готувалися до відкриття, біля воріт знову з’явилася знайома машина. Юля вийшла з авто не сама, а з чоловіком у суворому костюмі — адвокатом.
— Рано радієте! — вигукнула Юля, перекрикуючи шум дрилі. — Ось позов про визнання заповіту недійсним. І ще одне: ви незаконно переплановуєте житлове приміщення під громадське! Я викличу комісію, вас оштрафують, а будівлю запечатають!
Ангеліна спокійно вийшла на ґанок, витираючи руки від фарби.
— Юлю, ти знову за своє? — зітхнула вона. — Подивись навколо. Тут немає бізнесу. Тут діти будуть навчатися.
— Мені плювати на дітей! — верескнула Юля. — Це майно коштує мільйони! Пане адвокате, зафіксуйте ці порушення!
Адвокат озирнувся на суворих чоловіків, які почали повільно обступати машину, і на жінок, що тримали в руках пензлі та відра.
— Юліє Степанівно, — тихо сказав юрист, — я ж попереджав. Згідно з новим законодавством та за наявності такої кількості свідків, які підтвердять вашу відсутність протягом 15 років, шанси в суді мізерні. А щодо цільового призначення… громада вже подала запит на реєстрацію благодійного фонду. Все законно.
— Що?! — Юля позеленіла від люті. — Ви всі змовилися! Це рейдерство!
— Це справедливість, Юлечко, — вийшла вперед баба Марія. — Ти все життя тільки брати звикла. А Ангеліна — віддавати. От тому в неї є дім і ми, а в тебе — тільки папірці та злість. Забирайся, поки ми дільничного не покликали за порушення спокою.
Юля кинула лютий погляд на оновлений фасад будинку, де вже висіла табличка «Центр розвитку громади імені Степана Петровича». Вона зрозуміла, що програла не юридично, а по-людськи. Тут її ніхто не боявся.
Коли машина Юлі назавжди зникла за поворотом, Ангеліна відкрила двері будинку навстіж.
— Заходьте, сусіди! Перший урок малювання починається!
Того дня в будинку вперше за багато років лунав дитячий сміх.
Ангеліна дивилася на портрет вітчима на стіні й бачила, що він посміхається. Вона не просто зберегла спадщину — вона дала їй нове життя.
Віра Лісова
