Марія стояла перед знайомими дверима. Дерматин за ці роки втратив колір, але залишався таким самим міцним. Точнісінько, як і господиня цієї квартири. Вона вкотре намагалася натиснути на дзвінок, але відразу ж опускала руку, готова розвернутися й утекти. Але в надії все ж натиснула на кнопку.
— Їх немає нікого, чого дзвониш? — пролунало знизу. Сходами підіймалася літня жінка. Її обличчя здалося Марії дуже знайомим. — Ольга, це ти?
Жінка лише кивнула.
— А-а-а, от я й думаю, знайоме обличчя, — зітхнула жінка. — Немає їх. Зінка відійшла у вічність місяць тому, а Гени немає років п’ять. Усе ходив до матері, гроші на пляшку просив, а більш нічого…
— А хлопчик… Єгор… — тихо запитала Марія.
— Єгор? — перепитала бабуся. — А він… Стривай-но, а тобі навіщо? Зінка казала, мовляв, ти з коханцем добре влаштувалася, проміняла, значить, хлопця на чоловіка. Хоча вона й сама була ще та пліткарка. Мені все дорікала: «Пів століття в місті живеш, а все по-сільському балакаєш…»
Жінка стрималася.
— Єгор… де він? Ви знаєте? — голос Марії прозвучав пошепки.
— Чому не знати? Знаю, звісно. В училищі він вчиться. А тобі навіщо? Думала, простить? — жінка примружилась.
У під’їзді грюкнули двері, швидкі кроки лунко задзвеніли сходами. Марія відсахнулася до стіни.
— А ось і Єгор, — солодко протягнула сусідка. — Іди, гостей зустрічай, чаю з цукерками попийте…
— Привіт, бабо Оля. Яких гостей? — почувся чоловічий голос.
— Та он, — кивнула сусідка на Марію, яка буквально втиснулася в стіну. — Родичка твоя.
Марія дивилася з широко розкритими очима на красивого, високого хлопця. Губи її ворушилися, але жодного звуку не виходило.
— Проходь… — коротко кинув Єгор, відкриваючи двері ключем. Він навіть не глянув на сусідку, даючи зрозуміти, що чужі вуха тут не потрібні.
Марія ступила у квартиру. Скільки разів вона уявляла цей момент — як приїде, рішуче відчинить двері й забере те, що належить їй, а не тій жінці.
— Лист… прийшов, мені сказали, — нарешті зважилась заговорити Марія.
— Так, то я писав, — сухо кивнув Єгор. — Роздягайся. Я просив, щоб тебе знайшли. Мені через пару місяців вісімнадцять, опікун не буде потрібен. Ти просто скажи їм, що я житиму з тобою, і все. Ти ж не позбавлена батьківських прав…
Марія кивнула. Вона несміливо притислася до стіни у вузькому коридорі й ніяк не могла змусити себе ступити далі — туди, де час, здавалося, завмер багато років тому.
— Заходь, пообідаємо, — буденно, ніби вони бачилися сьогодні зранку, кинув Єгор.
Марія зайшла у кімнату. Тут нічого не змінилося. Навіть запах — той самий, від парфумів, які в’їлися в меблі, у важкі штори, у стіни.
Єгор уникав її погляду. І вона розуміла чому: хлопця налаштували проти матері. І Марія знала — винна сама. Не вистачило сил, не змогла заступитися за свого сина. Не вирвала його з цієї сім’ї. Не забрала від чужої жінки.
Перед очима знову спливли спогади.
— Маріє, нам треба поговорити, — у кімнату, де Марія колисала маленького Єгора й водночас робила конспекти, увійшла велична постать свекрухи.
— Так, мамо… — несміливо відповіла жінка.
Свекруха скривилася. Їй завжди не подобалося, що ця дівчина називає її мамою. Мама вона тільки для свого сина, але аж ніяк не для неї.
— Маріє, ти ж чудово розумієш, що це не може довго тривати. Ти увірвалася в нашу сім’ю, мало не зруйнувала Геннадію життя, вмовивши мого сина виховувати твою дитину.
— Що? Як це… — Марія обурилася.
— А що ти думала?
— Але ж…
Тоді Геннадію вдалося відстояти свою сім’ю. Він вчасно повернувся, перехопив Марію з сином у дворі. Вперше осмілився піти проти матері. Ту ніч вони провели у друзів, а вранці знайшли куточок у якоїсь жінки поважного віку.
Гена працював на розвантаженні вагонів по вечорах, удень навчався, а Марія займалася сином і намагалася встигати вчитися сама.
Свекруха з’явилася через пів року. Вмовила сина повернутися додому. Казала, що все зрозуміла, що скучила за онуком, навіть перепросила перед Мариною… І Марія повірила.
Геннадій закінчив навчання. Але, всупереч усім проханням матері, його не залишили в місті — відправили за розподілом у селище, далеко від дому.
— Не плач, ти ж будеш із мамою, ти не сама. І Єгор з тобою, — втішав дружину Гена. — Мама обіцяла допомогти, це ненадовго.
Марія влаштувалася на роботу у бібліотеку. Зарплата була невелика і її не вистачало. Проте грошима допомагав Геннадій. Жінка любила книги. Свекруха наче заспокоїлась, уникаючи Марії, але онука полюбила по-справжньому.
Одного дня в бібліотеку прийшов молодий чоловік. Він шукав рідкісну енциклопедію, і Марія допомогла йому її знайти. Той щиро подякував, навіть запросив її в кафе. Вона відмовилася.
Але Михайло — так його звали — почав з’являтися знову і знову. Чекав на неї після роботи, приносив квіти, сипав компліментами, благав про зустріч. Вона ввічливо, але вперто просила дати їй спокій.
Листи від Геннадія спочатку приходили раз на тиждень. Він захоплено писав про нове життя. Але все частіше з’являлося ім’я — Тетяна…
Марія знала, хто така Таня: донька давньої знайомої свекрухи, тієї, яка мріяла видати дівчину за Геннадія. Але тоді він полюбив Марію. Тоді з’явився на світ Єгор.
Геннадій приїжджав додому дедалі рідше. А одного разу, під час короткого візиту, запитав, хто той хлопець, що «крутиться» біля неї. Марія чесно розповіла про Михайла, того самого, кому колись допомогла знайти книгу в бібліотеці. Геннадій дивно на неї глянув, нічого не сказав і замкнувся в собі.
Того ж дня свекруха так само велично увійшла до кімнати, де маленький Єгор сидів на підлозі, розглядаючи книжку, яку йому купила мама.
— Геннадій полюбив іншу, — без будь-яких прелюдій заявила вона. — Точніше, він завжди любив її, просто не усвідомлював цього. А ти… ти просто влізла в його життя.
Марія здивувалася.
— Але ж… Єгор…
— Добре, що хлопчик наш. Він так схожий на Гену, та й на його батька. Тому дитина залишиться з нами. А ти… йди.
— Що? Як це — «йди»? — у Марії потемніло в очах.
— Те, що чула. Я дам тобі трохи грошей на перший час. Напишеш відмову від дитини.
— Ні! Ні, ви що?! Як ви таке можете казати?!
— Послухай, дівчинко, — голос свекрухи став холодним, — у мене зв’язки великі, тож йди сама.
Марія нічого не розуміла. Вона благала лишити її до ранку. Свекруха милостиво дозволила.
— І з роботи сюди не повертайся, — кинула їй навздогін.
— Я… я проведу Єгора в садок? Можна?
Свекруха, впевнена у своєму беззаперечному авторитеті, кивнула.
Наступного ранку Марію трясло. Вона написала заяву про звільнення, завідувачка бібліотеки, жінка добра й чуйна, дала їй трохи грошей зі своїх.
З важким серцем Марія йшла в садок.
— Доброго дня, Віро Іванівно, я за Єгором.
— Доброго… А чому так рано? Ми тільки-но пообідали.
— Чоловік приїхав зненацька, буде лише до вечора, — Марія відчула, як голос тремтить, і намагалася посміхнутися, показуючи в бік дверей. — Він там.
— Так, звісно. Забирайте.
— Мамочко! — підбіг назустріч маленький Єгор. Марія пригорнула його до себе й швидко почала збирати речі.
На вокзалі вона стояла в черзі, тримаючи на руках сонного сина, біля ніг — маленька валіза. Куди їхати — не знала. Думка поїхати до матері промайнула й одразу згасла. Колись, ще з Геною, вони приїжджали до неї. Мати на підпитку, дивилася на Марію, наче на чужу, а поруч спав якийсь чоловік, якого мати представила як «брата».
Тоді Марія купила квиток туди, де їй сподобалася сама назва міста. Потяг вирушав через дві години — ціла вічність.
Прибули на світанку. Просто на вокзалі Марія знайшла кімнату в оренду — у бабусі Фросі, охайної, привітної, з теплими очима. Це була перша після Гени чужа людина, яка поставилася до Марії по-людськи.
Бабуся Фрося допомагала з дитиною, підгодовувала їх, сиділа з Єгором, поки Марія шукала роботу. Так минув рік. Марія працювала одразу на двох роботах. Місто було маленьке, але спокійне. Єгор пішов у дитячий садок. А потім приїхав Василь, онук бабусі Фросі. Йому сподобалася Марія. Для нього було неважливо, що у жінки є дитина. Він запропонував їй вийти заміж. Бабуся хотіла щось сказати Марії, але, побачивши її щасливі очі, промовчала.
Два роки вони жили добре. Поруч із бабусею Фросею купили невеликий будиночок. Марія нарешті заспокоїлась. Про Гену намагалася не думати. Уникаючи розшуку, сама написала листа колишньому чоловіку: мовляв, у них з Єгором усе добре, і вона готова дати йому розлучення.
Розлучення оформили швидко. Марія сподівалася. Думала, що все це якось владнається, що Гена схаменеться, приїде й забере їх. Але… не сталося. І вона погодилася на пропозицію Василя. Жили вони спершу непогано. До того моменту, поки Вася не почав пити. І тоді було важко всім.
Марія з Єгором тікали до бабусі Фросі, а Вася, виспавшись, просив у них пробачення, обіцяв, що таке більше не повториться. І все починалося по колу.
— Усі так живуть, — шепотіла бабуся, гладячи Марію по руці. — Потерпи, мила, він заспокоїться.
А потім був корпоратив. Василь не пам’ятав, як повернувся додому. Не пам’ятав нічого. А вранці його розбудила якась чужа жінка. Марії тоді вдома не було, вона у бабусі Фросі залишилася разом з Єгором, якщо чоловік ненароком повернеться на підпитку.
В обід повернулася Марія й побачила, що чоловік не сам. Їхати їй не було куди, тож вона відправила Василя до матері. Саму жінку від переживань поклали до лікарні.
Коли Марія повернулася додому, Єгора не було.
— Де мій син? — запитала вона бабусю Фросю?
— Він із батьком, — відповіла та.
Марії втрачати було нічого. Вона поїхала до колишнього чоловіка забрати Єгора. Жінка стояла на порозі тієї квартири.
— Я за сином, — лише й прошепотіла.
— Йди звідси. Чуєш? — сказала їй колишня свекруха.
Марія ночувала на лавочці біля під’їзду. Її виганяли двірники, але вона знову й знову поверталася. Поки якось не впала просто перед дверима без свідомості.
Коли вдруге вийшла з лікарні, ходила безцільно. Якісь люди підібрали її, напоїли якимось напоєм. Перший стакан у житті. Далі — кілька років у тумані. Вона приходила під під’їзд і плакала, благала лише про одне — побачити сина.
З часом Марія дуже змінилася. Її підібрав якийсь чоловік, разом вони нишпорили по смітниках, здавали металолом.
— Машка… Марія… — якось почула знайомий голос. Підвела каламутні очі — і впізнала свою колишня завідувачка бібліотеки. Та не сварила, не докоряла — просто простягнула руку допомоги. І Марія погодилася.
Вона відходила довго. Повільно ставала на ноги. Їй допомогли влаштуватися бібліотекарем у маленькому селищі. Там вона й жила, тихо, скромно, самотня. Мріяла лише про одне — знову побачити сина… І ось — побачила.
Вони сиділи за столом, пили чай. Марія, не хотіла порушувати тишу, розглядала свого хлопчика — такого великого й водночас такого маленького.
— Батька немає, ти знаєш про це? — раптом сказав Єгор.
Марія кивала. Вона не хотіла говорити — здавалося, що зараз з кімнати вийде свекруха, знову наговорить образливих слів, не дасть навіть надивитися на сина.
— Він пив… багато. Сварив бабусю, казав, що вона забрала у нього сенс життя, що вкрала любов… — голос хлопця тремтів, але він не дивиться на неї. — Потім він пішов.
Марія стискала руки, щоб вони не тремтіли. Єгор так і не називав її «мамою».
— Ти можеш пожити тут… якийсь час? — запитав він, все ще не підіймаючи очей.
І вона знову кивнула. Бо слів у неї не було.
— У мене відпустка.
— А твій чоловік? Діти? Як вони без тебе?
— У мене нікого немає, — Марія опустила очі, а тоді тихо додала, — крім тебе.
Єгор пильно дивився на жінку.
— Ти розлучилася?
Вона знизала плечима.
— Давно… коли… ти, мабуть, не пам’ятаєш… коли тебе забрали…
Єгор замовк, погляд його застиг у вікні, очі блиснули, і тихо, майже нечутно, пролунало те, заради чого Марії варто було жити:
— Я пам’ятаю… Я все пам’ятаю… Я бачив, як ти благала хоча б побачити мене, а я… я ховався за рогом будинку й ридав… Пробач мені, мамо… Марія невпевнено простягла руку, і Єгор дозволив торкнутися своєї руки.
Так мати й залишилася жити поруч із сином. Вона влаштувалася у бібліотеку, у ту саму, в якій працювала багато років тому, й звідки звільнилася втікаючи з маленьким Єгором. Жінка привела себе в порядок, син допоміг їй купити новий одяг, зробити зачіску, пофарбувати волосся.
Здавалося життя налагодилося. Мати з сином знов жили разом. Тільки через три роки Єгор привів додому знайомитися Настю. Мати нічого не сказала. Їй було важко бути невісткою, і життя у неї було складним. Проте вона твердо вирішила, що у життя сина не втручатиметься. І куди їй втручатися? Щоб знов залишитися на вулиці?
Єдине, що вона прагнула і чого бажала все життя — бути поруч з сином. І заради цього варто було жити й поступатися. А молоді самі розберуться, як їм жити, але то будуть їх помилки.
