Лютневого вечора я відчувала себе так, ніби всередині працювала електростанція. Температура була високою. Я лежала, згорнувшись клубочком під ковдрою, й хотіла тільки спати.
Почувся замок вхідних дверей. Значить, повернувся.
— Іро! Де вечеря? — пролунав голос Миколи на всю квартиру. Навіть крізь зачинені двері відчувалося його роздратування.
Ось і все. А де, «привіт, люба, як ти?», або «тобі краще?». Тільки — вечеря! Я намагалася зібрати сили, щоб відповісти, та вирвався лише слабкий хрип.
Двері рвучко відчинилися, і на порозі з’явився він, чоловік у своєму завжди бездоганному костюмі й з тим самим суворим виразом обличчя.
— Іро! Мама зараз приїде! Вона взяла вихідний, щоб нас провідати! А ти що? Лежиш тут, наче тобі все байдуже! Вечері немає! — його голос звучав з докором.
Я прошепотіла:
— Миколо… я себе погано почуваю… я не можу…
— Температура? Мені зараз не до твоїх виправдань! Мама приїде! Вона старається, а ти? Що вона про тебе подумає? — він нахилився ближче, і на його обличчі читалося роздратування. — Маму треба зустріти належно! Інакше тобі краще подумати, чи є тобі місце у цій квартирі!
Сльози підступили до очей. Його слова були важче, ніж мій стан. Я згадала, як усе починалося.
Чотири роки тому — я, аналітик з великим бажанням працювати. Важлива презентація, все летить шкереберть, дані загублені… І тут з’являється Микола — керівник відділу продажів із партнерської компанії. Він у потрібний момент опинився поруч, і все відновив. А після цього надіслав квіти й запросив на вечерю.
— Ти особлива, Іра. Я таких, як ти, ніколи не зустрічав, — казав він, водячи мене по дорогих ресторанах і влаштовуючи романтичні сюрпризи. Квіти, цукерки, серенади під вікном… Так, він вмів красиво розмовляти й з ним мені було легко.
Через кілька місяців — пропозиція руки й серця в одному з дорогих ресторанів міста. Я, наївна, розчулилася до сліз і, звісно, сказала «так». Весілля було скромним, але красивим. Мої батьки були у захваті. А от його мати, Антоніна Петрівна… Вона одразу взялася мене «приміряти». З якимсь підтекстом, ніби підшуковувала, чи підхожу я на роль ідеальної господині, і, здається, знаходила у мені чимало недоліків.
Перші дзвіночки пролунали через тиждень після весілля. Моя їжа «не така, як у мами». Спершу це звучало як простий коментар, але поступово критика ставала все більшою. Безлад у квартирі, хоч я завжди намагалася її підтримувати в чистоті. То у мене одяг не скромний, то моя робота йому не подобалася… Здавалося, він наче зовсім забув, як раніше захоплювався моєю кар’єрою. І про графік моєї роботи він знав, і про мої мрії.
— Ти тепер — дружина, Іро. Твій обов’язок — вести господарство. А ти всюди по офісах ходиш! — буркотів він, коли я затримувалася на роботі.
Я намагалася відповідати його очікуванням. Прагнула догодити йому та його мамі. Але чим більше старалася, тим більше отримувала зауважень у відповідь.
Антоніна Петрівна вважала за свій обов’язок навідуватися до нас без попередження. Справжня інспекція: заглядала в кожен кут, шукала пил і, звісно, знаходила. Критикувала «догляд за Миколою»: то сорочки недостатньо випрасовані, то він виглядає якось не так.
Коли я знову затримувалася на роботі, Микола, підбурений матір’ю, влаштовував сцени.
— Вечері немає! Дружина десь ходить! Тобі, звісно, байдуже! — дорікав він мені. — А у моєї матері завжди сім’я на першому місці!
З кожним днем він дедалі більше нагадував свого батька, Павла Івановича, якого я бачила лиш кілька разів. Він здався мені владним, але постійно незадоволеним.
Я все ще любила того Миколу, яким він був на початку наших стосунків. Але наче чоловіка підмінили, і на його місце прийшов хтось інший. Я наївно сподівалася, що це тимчасово, що ми впораємося. А потім я занедужала. І він показав себе справжнього.
Попри мій стан, чоловік наполягав, щоб я приймала свекруху і догоджала їй. Це стало останньою краплею. Я зрозуміла: втрачаю себе. Я думала, коли ми одружимося, буду далі працювати й досягну успіху у своїй галузі. Якщо з’являться діти, допоможе мама, або няня. Проте чоловік хотів бачити мене виключно за каструлями й вдома. Тоді я зрозуміла, що помилилася, обравши його своїм чоловіком.
— Я піду, — прошепотіла я собі під ніс.
Я повільно почала складати речі. Куди? У мене майже не лишилося близьких подруг — Микола завжди ревнував мене до всіх. Батьки живуть далеко…
У розпачі я подзвонила мамі, Світлані Василівні.
— Мамо, забери мене… Я себе погано почуваю.
Поки я чекала маму, приїхала Антоніна Петрівна. Чоловік мені сказав, що вона приїде, тому морально я була готова до всього.
— Що це в тебе за безлад? Зовсім за Миколою не доглядаєш! — почала вона ще з порога.
Побачивши зібрану сумку, свекруха миттю змінила тон.
— Ти куди це зібралася? Ти не маєш права йти! Ти повинна дбати про мого сина!
Вона спробувала забрати сумку з моїх рук. Я ледь трималася на ногах, сил не було заперечувати.
У цей момент приїхала моя мама. Побачивши мене у такому стані та вислухавши докори свекрухи, вона ледь стрималася. Мати хотіла мене якомога швидше забрати до себе. Вона взяла мою сумку й допомогла мені підвестися й вивела з квартири. Водій підхопив сумку та посадив мене в машину.
— Я заберу тебе до себе, доню. Відпочинеш, — сказала мама, обіймаючи мене.
Сидячи в машині, я відчувала втому, але водночас і полегшення. Я зробила правильний вибір.
— Як вона може так чинити! — Микола ходив з кутка в куток у вітальні й не розумів, що коїться. — Вона, уявляєш, розповіла своїм! Виставила мене, напевно, в не дуже гарному світлі!
Батько, Павло Іванович, сидів у кріслі, переключаючи канали на телевізорі. Мати, Антоніна Петрівна, метушилася біля сина, намагаючись загасити напруження.
— Заспокойся, сину, — сказала вона. — Чого ти так переймаєшся через Ірину? Що вона взагалі про себе уявила?
— Але, мамо… я ж для неї все робив! Забезпечував її! Дозволяв працювати, хоча міг би наполягати, щоб вона сиділа вдома! — Микола не розумів. Він справді вірив, що робив для жінки все можливе.
— Вона просто не цінувала тебе, — мовила Антоніна Петрівна. — Не розуміла, який скарб їй дістався.
Микола промовчав. Він почувався ображеним.
Чоловік йшов засніженими вулицями, повний суперечливих почуттів. Образа, невпевненість, думка інших — не давали йому спокою. Що скажуть друзі? Колеги? Що буде з квартирою? З машиною? Розлучення — це ж стільки клопоту!
Увечері він повернувся у свою квартиру. Там на нього чекала мати — Антоніна Петрівна. Вона ніколи не схвалювала його вибір одружитися з Іриною. Занадто незалежна, занадто розумна, занадто… не така, як вона хотіла.
Мати зустріла його з показною турботою і якимось дивним задоволенням у погляді. Вона постійно натякала, що «давно передбачала такий кінець».
— Не хвилюйся, Миколо. Ти вартий кращої жінки, — примовляла вона, погладжуючи його по руці. — Знайдеш собі якусь домашню дівчину, яка тебе цінуватиме. А ця… Ірина просто не твоя доля.
Вона приготувала його улюблену страву. Він їв механічно, не відчуваючи смаку.
Наступного дня Микола взяв відгул на роботі. Вперше за довгий час почувався не дуже добре. Не лише морально, а й фізично. Мати, залишившись удома, намагалася оточити його турботою. Та він відмахувався від її порад та пропозицій.
Після її від’їзду він блукав квартирою на самоті, розглядаючи дрібниці, що нагадували про Ірину. Її книжки, улюблена чашка з совою, шампунь із запахом кокоса, неохайно кинутий светр… Коли він став таким байдужим чоловіком? Коли перестав бачити в дружині особистість?
Він пригадав першу зустріч з Іриною. Його тоді вразили її впевненість, професіоналізм, вміння розповідати цікаві історії. Він захоплювався нею. Що ж сталося потім?
Тільки через кілька днів Микола наважився подзвонити. Ірина відповіла сухо, але твердо:
— Я приймаю твої вибачення, але не повернуся.
Він почав виправдовуватися, благати про другий шанс.
— Річ не в останній сварці. Річ у тому, як ти ставився до мене останні три роки. Ти перетворив мене на прислугу. Ти дозволяв своїй матері ображати мене. Ти перестав бачити в мені особистість, — мій голос тремтів, але в ньому звучав холод.
— Але, Іро, дай мені шанс! Я змінюся! Я стану іншим! — благав він.
— Усе скінчено, Миколо. Те, що було між нами, вже не повернути. Я подала на розлучення.
— Навіщо ти це зробила? — роздратовано запитав чоловік.
— Так буде краще! Я сподіваюся, ти знайдеш щастя з тією, яка відповідатиме твоїм очікуванням.
Ірина поклала слухавку. Микола залишився сам у порожній квартирі.
Розлучення тривало два місяці. Я поводилася гідно. Не вимагала нічого, крім своїх особистих речей. Ми бачилися лише в офісі адвоката та в суді. Я уникала розмов наодинці.
Після розлучення я знайшла нову роботу. Орендувала квартиру в іншому районі міста. Почала нове життя… без нього.
Життя Миколи, здавалося, завмерло. Він продовжував ходити на роботу, зустрічатися з друзями. Але відчував, що втратив не лише дружину, а й частину себе.
Згодом, узимку, я випадково побачила його, коли він виходив із книжкового магазину. Чоловік йшов повільно, з опущеною головою. Виглядав втомленим. Я усміхнулася й пройшла повз. Не стала навіть вітатися.
Я йшла під руку з Петром. Він був моїм колегою на новій роботі. Розумний, добрий, уважний… Він цінував мене. Бачив у мені особистість. Я відчула себе щасливою.
Микола стояв на тротуарі, дивлячись мені вслід. Він бачив Петра, його усмішку, його погляд, сповнений любові. І зрозумів: я знайшла в собі сили почати все спочатку.
Він розвернувся й пішов геть.
Він живе сам у квартирі. Це був його урок. Нагадування про те, як легко втратити найдорожче, якщо не вміти його цінувати.
