— Я не хочу бачити твою колишню дружину.
— Я тобі ніколи не брехав. Все не так, як ти думаєш. Поїдемо — і ти зрозумієш.
Вона дивилася на нього — втомленого, постарілого за ці два дні, з червоними очима й тремтячими руками. Це був її Олег. Той самий, з яким прожили дванадцять років. Який полагодив кран о третій годині ночі, коли затопило сусідів. Який сидів з Тимофієм в лікарні, коли тому вирізали апендицит. Який ніколи — вона знала це точно — ніколи не підняв на неї руку й не сказав грубого слова.
Він облажався. Але він не зрадник.
— Добре, — сказала Марина. — Поїдемо. Тільки не сьогодні. Завтра.
— Завтра субота. Діти…
— Відвеземо до моєї мами. Скажемо — нам треба з’їздити у справах.
Олег кивнув. Стиснув її руку міцніше.
— Дякую.
— Не дякуй. Я їду не для того, щоб пробачити. Я їду, щоб подивитися їй у вічі.
Вночі Марина лежала без сну й дивилася в стелю. Поруч дихав Олег — цього разу по-справжньому спав, вона чула за диханням. А вона не могла заснути.
Завтра вона побачить жінку, з якою він жив до неї. Мати його першої дитини. Хвору, яка потребувала в допомозі. І хлопчика, який плакав у трубку, благаючи батька про гроші.
Що вона їм скаже? Що взагалі можна сказати в такій ситуації?
Марина перевернулася на бік. За вікном починало світати — коротка літня ніч добігала кінця.
Через кілька годин вони виїхали з міста. Даша й Тимофій залишилися у бабусі, вдоволені можливістю провести вихідні з мультиками й пирогами. Марина сиділа на пасажирському сидінні й дивилася, як миготить за вікном пейзаж.
Місто зустріло їх сірими п’ятиповерхівками й розбитим асфальтом. Олег звернув у двір, зупинився біля третього під’їзду.
— Тут, — сказав він.
Марина подивилася на облуплені двері під’їзду, на ржаві перила, на вікна з потрісканими рамами. І відчула, як щось всередині стискається.
Вони вийшли з машини. Олег набрав код домофона, і вони увійшли у смердючий сирий під’їзд. Третій поверх, квартира номер двадцять сім.
Олег подзвонив у двері. За ними почулися кроки.
Двері відчинив підліток — худий, з темними колами під очима й поглядом, який буває в людей, що не спали кілька ночей поспіль. На вигляд — років чотирнадцять, але щось в його обличчі було доросле, ніби життя змусило подорослішати раніше часу.
— Тату? — він здивовано подивився на Олега, потім перевів погляд на Марину. — А це…
— Це Марина, — сказав Олег. — Моя дружина.
Кирило кивнув, відступив, пропускаючи їх у квартиру. Марина ступнула через поріг і одразу відчула запах — ліків, лікарняного, застояного повітря. Вузький коридор, обшарпані шпалери, тьмяна лампочка під стелею.
— Мамо, до нас прийшли, — гукнув Кирило вглиб квартири.
Вони пройшли у кімнату. Маленька, метрів п’ятнадцять, з продавленим диваном, старою шафою й телевізором на тумбочці. Біля вікна стояло крісло, і в ньому сиділа жінка.
Марина не знала, чого очікувала. Може, суперниці — доглянутої, красивої, через яку можна було б сердитися. Але перед нею була змучена хворобою жінка років сорока, схудла до того, що халат висів на ній, як на вішалці. Бліде обличчя, запалі очі, хустка на голові — волосся, мабуть, випало від ліків.
Світлана підвела очі й спробувала посміхнутися.
— Добрий день, — голос був тихий, слабкий. — Ви, напевно, Марина. Олег розповідав.
Марина кивнула, не знаючи, що сказати. Все, що вона готувала — злі слова, докори, питання — застряло в горлі. Перед нею був не ворог. Перед нею була жінка, яка боролася за життя.
— Сідайте, будь ласка, — Світлана вказала на диван. — Кириле, постав чайник.
— Не треба, ми ненадовго, — почала Марина, але Кирило вже вийшов на кухню.
Вони сіли на диван. Олег мовчав, Марина дивилася по сторонах. На стіні висіла фотографія — маленький Кирило на руках у молодої красивої Світлани. Поруч — Олег, ще без сивини, усміхнений. Інше життя. Інша родина.
— Я хотіла вибачитися, — сказала Світлана. — Перед вами. Я знаю, що ці гроші… що ви збирали. Мені дуже ніяково, що так вийшло.
— Це не ви просили, — відповіла Марина. — Це Кирило подзвонив.
— Так. Він у мене… — Світлана зупинилася, в очах блиснули сльози. — Він у мене дорослим став. Занадто рано дорослим. Мені б не хотілося, щоб він ніс усе це один. Але так вийшло.
Кирило повернувся з підносом — чайник, чашки, тарілка з бубликами. Руки в нього трохи тремтіли, коли він розливав чай. Марина помітила, як він увесь час поглядає на матір — перевіряє, чи не втомилася, чи не потрібно чого.
— Дякую, сину, — Світлана погладила його по руці.
Хлопчик кивнув і сів поруч із нею на підлокітник крісла. Ніби боявся відійти далеко.
— Як ви себе почуваєте? — запитала Марина й тут же пошкодувала за питання. Дурне питання. Видно ж, як вона себе почуває.
— Краще, ніж місяць тому, — Світлана слабо усміхнулася. — Лікарі кажуть, є позитивна динаміка. Завдяки вашим… завдяки допомозі. Препарати дуже дорогі, а без них…
Вона не договорила, але й так було зрозуміло.
Марина дивилася на цю картину — хвора мати, втомлений підліток, бідна квартира — і відчувала, як всередині щось змінюється. Злість, з якою вона їхала сюди, кудись йшла. Замість неї приходило інше — важке, гірке розуміння.
Ось воно, значить, як. Ось куди пішли їх шістдесят п’ять тисяч. Не на коханку, не на гульню, не на якусь примху. На життя людини. На те, щоб цей хлопчик не залишився сиротою.
— Олег завжди був доброю людиною, — сказала раптом Світлана. — Ми розійшлися… у нас не склалося, але він ніколи не був поганим. Просто молоді були, дурні. Не вміли розмовляти, не вміли пробачати.
Олег сидів із кам’яним обличчям, дивився в підлогу.
— Я не тримаю на нього зла, — продовжила Світлана. — І ви не тримайте. Він вас любить. Це видно.
Марина ковтнула грудочку в горлі. Менш за все вона очікувала, що колишня дружина чоловіка буде її втішати.
Кирило раптом підвів очі й подивився на Олега.
— Тату, — сказав він тихо. — Дякую. Що не відмовив. Я знаю, що ми майже не спілкувалися. Що ти… що в тебе своя родина. Але ти допоміг. Це багато значить.
У його голосі було щось, від чого у Марини стиснулося серце. Подяка — так. Але й біль. Біль дитини, яка майже все життя прожила без батька, в іншому місті, а той тільки переказував гроші раз на місяць і думав, що цього достатньо. І ось тепер, коли трапилося лихо — прийшов. Допоміг. Але стільки часу було втрачено.
Олег підвів голову, подивився на сина.
— Пробач, — сказав він хрипко. — Пробач, що мене не було. Пробач, що так вийшло.
Кирило кивнув. Не пробачив — це було видно. Але прийняв. Поки — прийняв.
Вони посиділи ще півгодини. Пили чай, говорили про щось незначне — про школу Кирила, про погоду, про те, що літо цього року гаряче. Звичайні розмови, за якими ховалося щось величезне, невисловлене.
Коли йшли, Світлана взяла Марину за руку.
— Дякую, що приїхали, — сказала вона. — Дякую, що вислухали. Я знаю, як це важко — прийняти чуже лихо в свою родину. Але ви сильна. Я бачу.
Марина нічого не відповіла. Тільки кивнула й вийшла за двері.
Назад їхали мовчки. За вікном миготіли все ті ж пейзажі — сірі п’ятиповерхівки, потім поля, потім затори на в’їзді до столиці. Марина дивилася на дорогу й думала.
Вона приїхала, щоб подивитися в очі “тій жінці”. Щоб зрозуміти, чи варто було того. І побачила не суперницю, не ворога — а змучену матір і наляканого підлітка. Побачила, що за цифрами в банківському виписі стоять живі люди. Чужий біль, чужа біда, чуже життя.
— Треба було сказати мені одразу, — промовила вона нарешті.
Олег здригнувся, повернув голову.
— Що?
— Про Світлану. Про Кирила. Про те, що їм потрібна допомога. Треба було сказати мені одразу. Ми б вирішили разом.
— Я боявся, — зізнався він. — Боявся, що ти не зрозумієш. Що скажеш — це твоя колишня, твої проблеми, розбирайся сам.
Марина похитала головою.
— Може, я б і психонула спочатку. Напевно, навіть точно психонула б. Але ми б поговорили. Обговорили. Вирішили разом, скільки можемо дати, скільки залишити собі. А ти… ти просто взяв і все вирішив за мене. Збрехав. Ось це боляче, Олеже. Не те, що ти допоміг. А те, що збрехав.
Він мовчав, стискаючи кермо.
— Більше так не роби, — сказала вона. — Ніколи. Що б не сталося — говори мені. Навіть якщо страшно. Навіть якщо думаєш, що я не зрозумію. Просто говори.
— Добре, — він кивнув. — Обіцяю.
Через годину вони вже були у Валентини Петрівни. Мама відчинила двері, подивилася на дочку уважно.
— Щось трапилося? — запитала вона тихо, поки діти збирали речі в кімнаті.
— Потім розповім, мамо. Не зараз.
— Марино…
— Усе нормально. Правда. Просто… складний день. Приїду на тижні, поговоримо.
Мати кивнула, але в погляді залишилася тривога. Вона знала свою дочку — бачила, що та сама не своя. Але розпитувати не стала.
Даша й Тимофій вибігли в коридор, обійматися й розповідати про пироги й мультики. Звичайна метушня, звичайний шум. Марина дивилася на них і думала: як сказати? Як пояснити, що в тата є ще одна дитина?
Після вечері, коли діти вже були у піжамах, Марина зайшла до них у кімнату. Даша читала книжку, Тьома возився з машинками на килимі.
— Діти, нам треба поговорити, — Марина сіла на край ліжка.
Донька відклала книгу, син підвів голову.
— Пам’ятаєте, ми вам розповідали, що тато раніше був одружений? — почала Марина. — До того, як ми познайомилися?
Даша кивнула. Тимофій насупився, намагаючись згадати.
— У тата є син від того шлюбу. Його звати Кирило, йому чотирнадцять років. Ми сьогодні їздили до нього в гості.
Тиша. Даша перетравлювала інформацію, Тимофій блимав очима.
— Тобто… у нас є брат? — запитала нарешті донька.
— Так. Старший брат.
— А чому ми його ніколи не бачили?
Марина зітхнула. Як пояснити дорослі помилки дитячою мовою?
— Так вийшло. Дорослі іноді роблять помилки. Тато й мама Кирила розійшлися давно, і потім… потім вони мало спілкувалися. Але зараз мамі Кирила потрібна допомога, вона хворіє. І ми допомагаємо.
— Грошима? — здогадалася Даша.
— Так.
— Тому ми не їдемо на море?
Марина відчула укол у серце. Розумна дівчинка. Все розуміє.
— Тому. Але це важливо, Даш. Коли людині погано — потрібно допомагати. Навіть якщо це важко.
Тимофій мовчав, обмірковуючи.
— А він до нас приїде? — запитав раптом. — Кирило цей? Я хочу подивитися, який він.
Марина усміхнулася.
— Можливо. Якщо захоче.
Минув місяць. Потім ще один. Світлані ставало краще — Олег їздив до них раз на тиждень, возив продукти, ліки. Кирило поступово відтаював, почав телефонувати батькові сам, розповідати про школу, про матір.
Одного вечора, коли діти вже спали, вони сиділи на кухні. Олег крутив у руках чашку, дивився в стіл.
— Марин, — сказав він тихо. — Я все думаю… Якщо раптом… ну, якщо Світлані стане гірше. Якщо щось піде не так.
Він не договорив, але вона зрозуміла.
— Ти про Кирила?
— Так. Він же зовсім один залишиться. Чотирнадцять років, ні родичів, нікого.
Марина помовчала. Місяць тому вона б, напевно, не знала, що відповісти. А зараз — знала.
— Ми його не кинемо, — сказала вона. — Що б не сталося.
Олег підвів очі.
— Ти серйозно?
— Серйозно. Він же твій син. А значить — і наш теж. Якось розберемося.
Олег накрив її руку своєю, стиснув. Нічого не сказав — та й не треба було.
У серпні, перед початком навчального року, Кирило приїхав до них у гості. Перший раз. Стояв у дверях, не знаючи куди діти руки, дивився з-під лоба. Даша розглядала його з цікавістю, Тимофій ховався за маму.
— Привіт, — сказала Даша. — Ти правда наш брат?
— Ну… так би мовити, — Кирило знизав плечима.
— А ти в які ігри граєш?
Через годину вони втрьох сиділи на підлозі в дитячій й збирали конструктор. Кирило поясняв Тимофію, як кріпити деталі, Даша командувала процесом. Марина стояла в дверях і дивилася на них — троє дітей, зовсім різних, але вже щось спільне між ними з’явилося.
Олег підійшов ззаду, обійняв її за плечі.
— Дякую, — сказав тихо.
— За що?
— За те, що прийняла. За те, що пробачила. За те, що ти — це ти.
Марина притулилася до нього спиною.
— Я не одразу пробачила. І досі іноді серджуся, коли згадую. Але потім думаю — а як би я вчинила на твоєму місці? Якби Даші чи Тимофію потрібна була допомога, а хтось міг допомогти й не допоміг?
Вона помовчала.
— Знаєш, що я зрозуміла за це літо? Що гроші — це просто гроші. Відкладемо ще. Машина почекає, ремонт почекає. А людина — не почекає. Хвороба не чекає. І дитина, якій потрібен батько — теж не чекає.
Вечором, коли діти повечеряли й розійшлися по кімнатах, Марина побачила на холодильнику новий малюнок. Даша малювала їхню родину — мама, тато, вона сама, Тимофій. А поруч — п’ята постать. Вища за решту дітей, з темним волоссям.
— Це хто? — запитала Марина, хоч уже знала відповідь.
— Це Кирило, — відповіла донька. — Він же тепер теж наш.
Марина зняла малюнок з магніту, подивилася на нього довго. П’ять людей, що тримаються за руки. Криві, намальовані дитячою рукою. Але чомусь від них ставало тепло.
Вона повісила малюнок назад і подумала: ось воно, значить, як буває. Два місяці тому вона стояла на кухні й дивилася на цифри в телефоні — п’ятсот гривень замість шестдесяти п’яти. Думала, що світ рухнув. Що чоловік зрадив, що родина розвалюється, що все, заради чого вони працювали — коту під хвіст.
А виявилося — родина не розвалилася. Родина виросла. Стала більшою на одну людину. На хлопчика, який все життя чекав, що батько про нього згадає.
І Марина зрозуміла просту річ, яку чомусь так важко зрозуміти, поки не зіткнешся сам: можна прожити життя, рахуючи кожну копійку, вибудовуючи плани, захищаючи своє — і залишитися правим. А можна одного дня зробити щось, що не вкладається в логіку, що ламає всі розрахунки, що болячи б’є по кишені — але при цьому залишитися людиною.
Олег обрав друге. І вона — зрештою — теж.
За вікном темніло. У дитячій сміялися Даша й Тимофій, Кирило щось їм розповідав. Олег мив посуд, неголосно наспівуючи собі під ніс. Звичайний вечір. Звичайна родина.
Тільки тепер їх стало на одного більше. І від цього чомусь ставало не тісно — а тепліше.
