Дощ і спогади
На виході з метро утворився затор. На вулиці йшов доволі сильний дощ. Щасливі власники парасольок пригальмовували в дверях, діставали їх із сумок. А ті, в кого парасольок не було, не поспішали виходити з укриття. Але ззаду тиснули люди й буквально виштовхували тих, хто застряг у дверях, назовні — під дощ.
— Парасольку діставай, — сказав Ігор просто біля виходу з метро.
— У мене немає парасольки, — розгублено відповіла Зоя, не в змозі чинити опір натовпу, що напирав ззаду.
— Я ж зранку попереджав, що буде дощ, — з роздратуванням сказав Ігор, стоячи під зливою й з сумом озираючись на двері метро.
— Я запізнювалася, закрутилася… Міг би й сам узяти. До речі, твоя парасоля більша, ми б удвох під нею помістилися, — не затихала Зоя.
— Гаразд, не з цукру ж зроблені, не розтанемо. — Ігор рішуче пішов уперед, Зоя ледве встигала за ним.
— Саме тому, що вона велика. Учора тягав її цілий день, а дощу так і не було. У тебе ж складна. Навіщо ти її взагалі з сумочки витягла? — бурчав дорогою Ігор.
— Сушила…
Вони йшли й сперечалися, перекрикуючи шум дощу.
— Собі ти завжди знаходиш виправдання, а мене вічно виставляєш винною, — обурилася Зоя, втомлена від сварки.
— Я не звинувачую тебе, я просто сказав…
— Ти сказав так, що я знову відчула себе винною. Можна було висловитися якось інакше, без докорів? Промовчати, зрештою. Ти можеш з дрібниці роздути проблему вселенського масштабу, — образливо заявила Зоя.
— Дощ ти називаєш дрібницею? — не озираючись, спитав чоловік. — Я просто сказав…
— Ой, не починай знову. Досить! Набридло, — урвала його Зоя.
Ігор іще бурчав, але вона більше не відповідала, і невдовзі він теж замовк. Зоя розуміла, що не має рації, ще й цей дощ… Одяг швидко намок, прилип до тіла. З волосся стікала вода.
Коли у них це почалося? Дрібні сварки, причіпки… Чи, може, так було завжди? Напевно. Просто раніше вона намагалася поступитися, загасити іскру претензій, перш ніж розгориться вогонь сварки.
Назустріч їм ішов чоловік. У нього теж не було парасолі, але він крокував із таким виглядом, наче отримував задоволення від дощу. Неквапливо йшов, засунувши руки в кишені джинсів. Серце Зої забилося частіше, випереджаючи очі й розум. Денис!
Зоя не могла відірвати погляду від його обличчя. Він теж дивився на неї, але, проходячи повз, раптом відвів очі.
“Як це розуміти? Це ж він! Вона не могла помилитися”. Але він пройшов повз, навіть не привітався. А раптом вона помилилася? Мало що, схожих людей вистачає. Від образи й розгубленості на очах виступили сльози — добре, що обличчя було мокре від дощу.
— Ти його знаєш? Чого він так дивився на тебе? — чоловік нахилився трохи вперед, намагаючись зазирнути дружині в обличчя.
— Ні. Мабуть, переплутала, — трохи помовчавши, видушила з себе Зоя.
«Але чому він удав, що не впізнав мене, й пройшов повз?» — питання не залишало її у спокої.
— Ти кажеш неправду. Ви так дивилися одне на одного… Ти виглядаєш так, ніби привид побачила.
«Так і є», — подумала Зоя, але вголос сказала:
— Він схожий на мого однокурсника. Я помилилася. Ти ж бачив, він навіть не привітався, — Зоя намагалася говорити спокійно, але всередині у неї все клекотіло. — Ти мене ревнуєш? — вона хотіла все обернути на жарт.
— Ти виглядаєш засмученою, — не вгамовувався Ігор.
— Досить мене допитувати. Я. Його. Не знаю! — вигукнула Зоя, не стримавшись.
«Він має рацію, я побачила привида. Я так намагалася його забути! Але раз він удав, що не впізнав мене, я його теж знати не хочу. Він зрадив мене…»
— Зізнайся, що між вами щось було, якщо ти так бурхливо реагуєш на мої слова, — зробивши байдужий вигляд, знову спитав Ігор.
— Чого ти добиваєшся? Досить, — благально сказала Зоя.
Нарешті вони дійшли додому.
— Чур, я перша в душ, — сказала жінка, щойно вони зайшли в квартиру, й шмигнула у ванну.
Чоловік щось пробурмотів у відповідь, але вона ввімкнула воду, щоб не чути його. «Ну й вигляд! І він побачив мене такою. Не дивно, що пройшов повз. У всьому цей дощ…» — думала Зоя, розглядаючи себе у дзеркалі.
Вона стягнула з себе мокрий одяг, кинула в пральну машину й знову подивилася у дзеркало. Жінка струнка, як і раніше, на обличчі немає зморшок. Зоя зраділа, що природа наділила її густими чорними віями. Вона рідко користувалася косметикою. «Ще бракувало розводів туші на обличчі. А нічого, цілком навіть непогано виглядаю, — подумала вона, задоволена оглядом. — А от він змінився, змужнів, риси обличчя стали іншими…»
Зоя залізла у ванну й стала під душ. Пружні гарячі струмені води зігрівали, знімали втому й напруження. Вона стояла, не в силі позбутися спогадів…
Того дня Зоя підійшла до стенду. Перед списками, вивішеними на щільній стіні, товпилися абітурієнти. Через високих хлопців вона нічого не бачила.
— Та пропустіть же! — втративши терпіння, Зоя почала розсовувати людей, пробираючись до стенду.
— Будь ласка, — поступився їй місцем якийсь хлопець.
Зоя знайшла своє прізвище, але людей було настільки багато, що вона кілька разів збивалася, знову водила пальцем по своєму прізвищу. Помилки немає, все збігається. Вона з труднощами вибралася з натовпу.
— Вітаю, — пролунав голос поруч.
Зоя побачила незнайомого хлопця.
— Дякую. Ти теж вступив? — радісно запитала вона.
— Вступив. Так що будемо вчитися разом.
— Чудово, — усміхнулася Зоя.
Вони зустрілися у вересні, як старі знайомі. Вчилися в різних групах, бачилися на лекціях і в їдальні. Денис поглядав на Зою, усміхався, але не робив спроб ближче познайомитися. «Привіт. Як справи? Пока». І все.
Перший курс підходив до кінця, наближалася сесія. Зоя вийшла з будівлі університету і зупинилася нерішуче. На місто насувалася чорна грозова хмара, а вона не взяла парасольку. «Може, переждати? Або встигну пробігти до дому?» — Зоя сумнівно дивилася на хмару.
— Ого! — із дверей вийшов Денис.
— У тебе парасолька є? — запитала його Зоя.
— Ні. Встигнемо. Підемо швидше.
Та як тільки вони відійшли від університету метрів на триста, впали перші важкі краплі дощу.
— Підемо швидше, того й гляди — злива посилиться. Ось мій будинок. — Денис взяв Зою за руку, і вони побігли. А дощ ставав все сильнішим, підганяючи їх.
Коли вони влетіли у під’їзд, на їхньому одязі не залишилося сухого місця.
— А вдома хтось є? — запитала Зоя, підіймаючись за Денисом на другий поверх.
— Мама, — сказав він, вставляючи ключ у замок, але, побачивши очі Зої, засміявся. — Заходь. Жартував. Мама на роботі. Іди у ванну, а я принесу щось сухе.
Невдовзі Денис сунув у трохи відчинені двері свою футболку та рушник. Коли Зоя вийшла з душу, Денис переодягнувся у сухий одяг, і розливав у чашки гарячий чай. На столі стояла тарілка з горою бутербродів.
— Тобі пасує, — хмикнув він, побачивши Зою. Його футболка виглядала на ній, наче сукня.
Вони пили чай і розмовляли. Зоя дізналася, що батька Дениса не стало три роки тому, і вони живуть удвох із мамою.
— У вас багато книг. Ти читаєш? — запитала Зоя, розглядаючи різнобарвні корінці на полицях.
— Ми всі читаємо. Батько збирав.
— Ти мені дуже подобаєшся, — хрипло сказав Денис, відриваючись від Зої. — У тебе волосся пахне дощем…
— Мені час, а то твоя мама прийде… — Зоя неохоче відсторонилася.
— Одяг ще не висох… — намагався утримати її Денис.
Але вона вирвалася, пішла у ванну переодягатися. Зоя морщилася, вдягаючи неприємні мокрі джинси. Їй і самій не хотілося йти. Денис дуже подобався, але вона не поспішала. Все відбувалося надто швидко.
Спалахнувші почуття заважали обом готуватися до сесії, голова була зайнята зовсім не навчанням. Та все ж іспити вони здали. Всі канікули не розлучалися ні на день. Зустрічалися зранку і прощалися лише пізно ввечері. Обоє не могли надихатися одне одним.
Напочатку серпня Денис сказав, що вони з мамою їдуть на три тижні до Одеси. Вони щороку їздять на батьківщину батька, де живуть його численні родичі.
— Так надовго?! — ледь не заплакала Зоя.
— Я скоро повернуся. Час пролетить швидко. Я кожен день буду дзвонити…
Тягнулися дні очікування. Через два тижні Денис раптом перестав дзвонити, його номер став недоступний. Зоя не знаходила собі місця, вона рвалася до Дениса, але батьки не відпустили її.
Почалися заняття в університеті, а він так і не повернувся. Хлопець із його групи сказав, що його мама приходила до деканату й оформила академічну відпустку. Щось у них трапилося.
Зоя пішла до Дениса додому. Його мама зустріла її холодно, сказала, що син, можливо, ніколи не зможе ходити.
— Він просив передати, щоб ти не дзвонила і не шукала його. Пробач і не тримай на нього образи. Навіщо тобі він? Ти молода, у тебе все попереду. А про нього забудь, — сказала мама.
Зоя не могла змиритися. Як він міг вирішувати за неї? Хіба так чинять? Він зрадив її, не писав і не дзвонив. Образа переросла в обурення. Він жодного разу не сказав, що любить, не будував планів на їхнє майбутнє. Виходить, він не любив її, якщо так легко відмовився. Раз так, то вона не буде його чекати.
Денис не повернувся на навчання ані через рік, ані через два. Ніхто нічого не знав про нього, а його мама поїхала до сина. На останньому курсі Зоя вийшла заміж…
— Зоє, ти там заснула? — постукав у двері Ігор.
— Зараз, — відповіла вона і вимкнула душ.
Вночі жінка не спала, знову згадувала несподівану зустріч. Можливо, вона помилилася? Він навіть не кульгав, а мама казала, що навряд чи зможе ходити. Але вона бачила, що він її впізнав. Тоді чому пройшов повз? Через чоловіка? Хоч би привітався…
— Ми ж у відпустку через тиждень їдемо, ти не забула? — спитав Ігор наступного дня за вечерею. — Пора речі збирати, а то потім у поспіху щось забудеш, як завжди. — Він завжди говорив з нею, наче вчитель з неслухняним учнем.
— Встигну, — відповіла Зоя.
Вона зовсім забула про відпустку. Зоя вирішила, що до від’їзду обов’язково потрібно поговорити з Денисом. Наступного дня вона відпросилася з роботи і пішла до нього додому. Серце шалено калатало від спогадів, коли вона підійшла до його під’їзду. «Я лише дізнаюся, чому він так вчинив зі мною», — заспокоювала вона себе.
Ось і двері його квартири. Жінка натискала кнопку дзвінка. Двері майже відразу відчинилися. Вона не встигла нічого сказати, як Денис кинувся до неї з обіймами. Усі образи розтанули в одну мить. Вона не пам’ятала, як опинилися в його кімнаті.
— Я знав, що ти прийдеш. Я так скучив за тобою. Повір, ні на секунду не забував про тебе…
Вони довго розмовляли й Денис розповів, що сталося кілька років тому. Нещасний випадок. Лікарі сказали, що не зможу ходити. Численні реабілітації, заняття.
— Родичі батька зібрали гроші і відправили мене за кордон. Там мене лікували, потім цілий рік я проходив реабілітацію. Спочатку не хотів жити, а коли з’явилася надія, почав займатися, щоб якнайшвидше почати ходити, повернутися до тебе. Пробач, що не дзвонив і відмовився від тебе. Телефон розбився. Я не був впевнений, що зможу ходити. Я не хотів заважати тобі, ламати твоє життя. Стільки разів уявляв нашу зустріч, а коли побачив тебе… — Він знову почав обіймати жінку…
Він поруч — які тут можуть бути образи? Зоя була щасливою. Вони довго розмовляли. Вона спохопилася, коли за вікном настала ніч.
— Мені треба, — жінка вибігла у коридор і почала швидко одягатися.
— Не йди, залишся…
— Не можу…
Денис викликав таксі і проводив її до самого будинку. Зоя піднімалася сходами і прислухалася, але звуку мотора від’їжджаючого таксі так і не почула. Вона не знала, що Денис попросив водія почекати, а сам вийшов з машини і став дивитися на вікна. У вікні на четвертому поверсі спалахнуло світло…
Зоя намагалася не шуміти, обережно повернула ключ у замку. Але щойно увійшла до квартири, як у кімнаті чекав її чоловік.
— Де ти була? До нього ходила? — Ігор виглядав обуреним. Зоя вся стиснулася.
— Давай поговоримо спокійно… — почала вона, але Ігор розсміявся їй у обличчя.
— Про що з тобою говорити? Невірна ти дружина!
А тим часом Денис стояв і чекав під вікнами. Але світло в її вікні так і не згасло — значить, вони з чоловіком з’ясовують стосунки. Денис вирішив піднятися і перевірити, чи все з Зоєю гаразд, а за потреби допомогти їй. Але на дверях кодовий замок. Він став натискати кнопки, пробуючи різні комбінації. Нарешті у домофон відповів чоловічий голос:
— Поліція. Відчиніть, — сказав Денис, не сподіваючись, що йому відчинять. Але зазвучав сигнал, і Денис потягнув двері на себе.
Він бігом піднявся на четвертий поверх, зорієнтувався, яка з дверей на майданчику Зоїна, та почув сварку коханої.
Ігор кричав, не добираючи слів.
— Ти мене зрадила! Думаєш, я цього не бачив?! Ви обіймалися просто посеред вулиці!
— Так, ми обіймалися! — Зоя несподівано для себе підвищила голос. — І знаєш чому? Бо з ним я жива! Бо він бачить у мені не винувату дитину, яку треба повчати, а жінку!
Ігор розгубився, на мить знітився, але потім лише махнув рукою:
— Збирай свої речі й іди до нього, раз він такий герой.
Зоя подивилася на чоловіка:
— Добре, — тихо сказала вона. — Так і буде.
Вона зайшла до спальні, швидко кинула у валізу кілька суконь, речі першої потреби, документи. Пальці тремтіли, але серце билося рівно — ні краплі сумніву.
У двері подзвонили. Ігор кинувся відчиняти, напевно чекаючи сусіда чи кур’єра, але на порозі стояв Денис.
— Що тобі тут треба? — запитав Ігор.
— Забрати Зою, — спокійно відповів Денис, не зводячи погляду з неї.
Ігор хотів щось відповісти, та Зоя вийшла з кімнати з валізою.
— Я йду, Ігорю. Не шукай мене.
Вона пройшла повз нього, але не обернулася. Денис узяв валізу, обійняв її за плечі. Вони вийшли під дощ — той самий, холодний і густий, що колись з’єднав їх, а потім розлучив.
У машині Зоя довго дивилася у вікно, спостерігаючи, як краплі стікають по склу. Їй здавалося, що дощ змиває з неї всі роки образ, невдоволення й фальшивого сімейного життя.
— Тепер ми не розлучимося, правда? — тихо спитала вона, коли Денис зупинився біля його будинку.
— Ніколи, — відповів він. І вона йому повірила.
Через рік у них з’явився син.
