— Маринко, можна до тебе? Маринко, Маринко, ти де? — гукала її сусідка.
Марина лежала на дивані, уткнувшись обличчям у подушку.
— Що там у вас трапилось? Де твої? — поцікавилася жінка, кидаючи оком на безлад у хаті.
Заплакана дівчина відірвалася від подушки й, через сльози, прошепотіла:
— Тітко Зою, він же… він же мамину пам’ять зрадив.
— То втекли, значить… — окинула спустілу оселю поглядом Зоя. — І всі речі винесли… І як же я прогавила, коли вони все вивозили? — розвела руками жінка й присіла поруч із дівчиною. — Ну нічого, Маринко, без них проживеш. — обняла вона Марину й лагідно погладила по голові. — Ми тебе не залишимо. Я ж мамі твоїй слово давала — за тобою приглядати. Ох, Миколу твої сльози наздоженуть, от побачиш!
Батька Марина не пам’ятала. Його не стало, коли донечці й року не виповнилося. Мати вдруге вийшла заміж — тоді Марині саме чотири рочки стукнуло.
Анна ніколи не приховувала від доньки, хто її справжній тато. Вона берегла пам’ять про нього й частенько показувала старі чорно-білі фотографії, на яких Марина була схожа на батька, мов дві краплі води. Микола, вітчим, у ті хвилини мовчки виходив із хати. Він ревнував дружину до колишнього чоловіка, хоч ніколи про це вголос і не говорив.
Якось Анна з Миколою затіяли ремонт, вирішили освіжити шпалери. Та коли все закінчили, альбом із фотографіями зник. Як тоді Марина ридала! Мати заспокоювала, що все знайдеться, з хати ж нікуди не дінеться. Але єдина пам’ять про батька безслідно зникла. Ні Анна, ні її донька й подумати не могли, чиїх рук справа. А Миколі наче камінь із душі впав, коли він, далеко від дому, в лозах за городами, дивився, як палають світлини Марининого батька.
Жили вони непогано. Мати працювала на фермі, вітчим — водієм. У дворі — повно господарства, великий город. Марина кликала вітчима татом. Він був суворим, але ні дружину, ні її доньку не ображав.
Спільних дітей у них не було. Жінка не хотіла, щоб Микола виділяв рідну дитину, а Марину ображав.
Захворіла Анна, й якось швидко її не стало. Дівчинці тільки но виповнилося десять років, коли вона залишилася з вітчимом удвох. Микола запустив господарство, почав все частіше заглядати у чарку, і все домашнє лягло на тендітні плечі дівчинки.
Згодом у їхній хаті з’явилася чужа жінка. Микола привіз її з відрядження. Валентина була кухаркою — возила обіди чоловікам у поле. Своїх дітей у неї не було, але Марину жінка відразу не сприйняла.
— Здав би ти її, Микола, в інтернат, — вмовляла Валя співмешканця. — Хто вона тобі? Чужа! Анна тобі її залишила, а ти тепер тягни.
— Та що люди скажуть? Я ж Маринку змалечку виховую. Та й це її хата, — відказував він.
Віддати до інтернату дівчинку у Валентини не виходило. “Що скажуть люди”, стримувала вітчима. Тож жінка почала ображати Марину. Микола не втручався. Валя так вміла все обернути, так вивернути, що дівчинка виглядала винною, і, виходило, що сварить вона її «за діло». Валентина відразу відчула себе повноправною господинею у чужій хаті. Наллє чоловіку міцного напою, й виганяє Марину з дому.
Однієї зимової ночі прокинулася Зоя від того, що хтось шкребеться у двері. Думала — здалося. Прислухалася — ні, тихенько стукають, ніби дряпаються. Відчинила, а на порозі — сусідська дівчинка, роздіта стоїть. Виставила Валя Марину надвір, на мороз, у чому була.
— Зовсім совість загубила! З рідної хати дитину виставила, — гуділа тітка Зоя, нашвидку накидаючи на плечі светр. — Лягай у мою постіль, Маринко, — скомандувала вона. — А я зараз…
Голосиста Зоя Андріївна так сварила сусідів, що аж шибки ледь не повилітали. Поставила на місце. Після цього Валентина трохи стихла. Виставляти на мороз дівчинку перестала, та легше Марині не стало. Натерпілася вона за ті роки, поки чужа жінка господарювала в її домі.
Якось повернулася Марина зі школи, а двері — навстіж, а в хаті — порожньо. «Родичі» зникли, забравши з собою все цінне.
От і розкрилася загадка, чому Микола з Валею напередодні так поспіхом усе господарство розпродали. Вони все спланували заздалегідь. Навіть скриню спорожнили, у яку колись Анна збирала для доньки придане. Найдорожче, що лишилося від мами, теж не залишили — привласнили. От і плакала гірко дівчина на ліжку, коли до неї Зоя навідалася.
— Мене тепер у дитячий будинок відправлять? — запитала Марина.
— Не відправлять, я допоможу. Будеш до мене приходити після школи, від мене у школу ходити, щоб сусіди бачили, що ти не сама. Я опіку оформлю. Тільки жити у себе будеш, у мене ж, сини підростають, щоб не ображали.
Проте Валентина не зупинилася. Прийшла якось через кілька місяців до Марини з якимось дядьком в окулярах — хату захотіла прибрати до своїх рук. Але пильні сусіди захистили дівчинку. Не тільки тітка Зоя, а й сини, Борис і Федір, покликали ще й сільських хлопців. Валька з дядьком ледве втекли — добряче їм наговорили, щоб надалі й близько не підходили.
— Залишили ложку, виделку та кружку… І ще й хату їм подавай! Жирно буде! Безсоромні… Не плач, дитино. Все повернеться сторицею. На чужому горі щастя не збудуєш, — заспокоювала сусідка Марину. — Я тебе не залишу! Он які в нас захисники, — кивнула вона на Борю з Федором.
Зоя дбала про дівчину. Щодня заходила, носила їжу в каструлях, одягала й взувала. Її сини ставилися до Марини зі співчуттям, проте це не заважало їм дружити. Дівчинка, у знак вдячності, допомагала сусідам по господарству. Після школи вона вступила у технікум.
— Освіта завжди знадобиться, — наставляла сусідка. — У люди вийдеш, до міста поїдеш.
Так і жили. Сини Зої відслужили в армії. Маринка закінчила технікум на бухгалтера, і влаштувалася у невелику компанію. Зоїна подруга допомогла влаштувати дівчину.
Через рік Федько, син Зої запропонував Марині одружитися. Сусідка зраділа, адже дівчинка давно стала членом їхньої родини. Прикипіла до сусідки всім серцем, як рідна донька вона стала за ці роки. Андріївна справила дітям пишне весілля. Вся сільська громада три дні гомоніла та гуляла…
А що до Миколи та Валентини, то щастя їхнє виявилося недовгим. Вигнала вона чоловіка, сама ж, зійшлася з тим юристом, який приїздив хату у Марини відбирати. Казали, що новий співмешканець виявився хитрющим: обібрав Валентину до нитки. А Микола прикладатися до пляшки почав, тинявся по закутках. Останні роки хворів і відійшов важко — видно, совість йому спокою не давала.
Марина, коли дізналася, що відчима немає, розплакалася:
— Мамо, Зой, якби знала — забрала б його. Він же все-таки виховував мене…
— Добра ти в мене… А Микола сам собі таку долю обрав, — сумно зітхнула Андріївна.
Минуло багато років… Марина з Федором переїхали до міста. Живуть душа в душу, матір не забувають. Часто приїздять у рідне село на вихідні та свята. Невістка обожнює свекруху, яка жодного разу на неї криво не глянула, грубого слова не сказала, не докорила, що взяли її під опіку.
Буває, зберуться всі за столом: сини, невістки, онуки — пісень співають. Маринка, яка й сама двічі бабуся, притулиться головою до плеча свекрухи, змахне непомітну сльозинку, тихенько зітхне й усміхнеться своїй великій, дружній родині, де всі стоять горою одне за одного й ніколи не дають своїх образити.
