“Здійснилися ваші бачення, хоч як ви того не хотіли. Усе сталося так, як ви написали. Завтра похopoн”

Друзі пили марочний кoньяк, закусували чорною ікрою, намазуючи її на хліб. На столі стояли й інші смачні страви, але крупнозерниста ікра — це вже занадто круто. Ніякі мариновані гриби і навіть запечена на пляшці курка не йшли в порівняння з морським делікатесом. Завдяки своїй дороговизні й мізерній кількості ікра завжди лідирує серед інших продуктів харчування. А чому пили кoньяк? Наївне запитання.

Зібралися круті чоловіки, а якщо ще точніше, навіть однокласники. Через двадцять років після закінчення середньої школи вирішили зустрітися втрьох, як колись у давні часи. Та й привід був вагомий. Кожний із них тепер підприємець, кожний має свій бізнес. Господар двоповерхового будинку Віталій, прийнявши в подарунок від старих друзів ящик кoньяку, тепер пригощає їх за своїм столом. Він допоміг їм.

Миколу познайомив із директором телебачення, що було необхідно тому для ведення рекламного бізнесу, а для Володі знайшов покупця на його товар. Друзям було трохи прикро: сам допоміг і сам запросив до себе. Коньяк, звичайно, до уваги не брали.

Який у нього бізнес? Ніхто не знав.

А господар був у доброму настрої: сам нарізав ковбасу, підкладав товаришам найкращі шматочки м’яса, а після другої пляшки взявся готувати салат із бананів і свіжого сала.

Гості до такої їжі не звикли, а тому заїдали її ікрою, — надто солодкою здавалася, дарма, що випили добряче!

— Може, перепочинемо, — запропонував господар і, витягнувши з кишені пачку цигарок, кинув на стіл.

— Якраз по темі, — взявся руками за живіт опецькуватий Микола.

— І що за п’янка без пеpeкуру? — потягнувся за цигapкою Володя. Вони закypили, струшуючи попіл у срібну попільничку. Розвалившись у кріслах за круглим столом з мореного дуба, чоловіки відпочивали. Віталій включив тихенько музику й запитав:

— То як наші справи? — подивився спочатку на одного, потім на іншого. Ті теж переглянулися між собою.

— Тепер я посередник між замовником і телебаченням, — задоволено відповів Микола.

— Товар не залежується на складі і вже на наступну партію взуття маю замовників, — усе ще не вірив у те, що говорив, Володя, а від переповнення почуттів сплеснув у долоні. — І як тобі все так легко вдається?

Господар посміхнувся.

— Треба вміти з людьми жити, — затягнувся він цигapкою.

— Навчи!

— Ти в школі за десять років не навчився, а Віталій і там відмінником був, — не забув дошкулити товаришу Микола.

— Тоді я життя не знав, а тепер воно мене краще школи навчило! — зауважив Володимир.

Віталій зміряв його поглядом і поставив крапку в суперечці:

— Нічому воно тебе, Вовчику, не навчило!

Товариш хотів щось відповісти, але розумні очі Віталія йому заважали.

— Навіщо своїх людей обкpaдаєш? — запитав господар.

— Яких людей? — знітився Володимир.

— Я так і думав. У тебе на підприємстві працює жива худоба!

— Ти про що? — все більше дивувався підприємець-взуттєвик.

— Це ти про що, а я про людей, яким ти місяцями не виплачуєш заробіток.

— Ах, ось воно що! — розсміявся товариш. — Новий Робін Гуд у шикарних апартаментах. Да здалися тобі мої люди! Вони в мене кожного місяця міняються. Як платню не видам — звільняються, а нові на їх місце зразу ж приходять. Ти ж знаєш, скільки в нас безробітних! І кожний їсти хоче. Ось вони й бігають від одного такого, як я, до іншого. Думаєш, їм десь більше платять? І чим я можу їм заплатити, коли в мене роками товар на складі валяється?!

— Але тепер ситуація змінилася? — перебив його Віталій.

— Так. Завдяки тобі змінилася. Дякую. Але змінилася вона для мене, а не для них, — гарячкував Володимир.

— Ти теж так вважаєш? — запитав господар Миколу.

— Хоча маю і невеличку фірму, але виплата платні й для мене проблема, — невдоволено буркнув той.

Віталій підвівся, вимкнув магнітофон і заходив по кімнаті.

— Ви самі підбили мене на цю розмову. Навчи нас жити! У мене такі ж самі проблеми. Але одні їх тільки можуть створювати, а інші намагаються ще й розв’язувати. Я допоміг вам їх розв’язати, то в чому справа? І невже ви вважаєте, що мені від вас щось треба?

Друзі спантеличено поглядали один на одного. На якусь хвилину хміль покинув їх. А Віталій продовжував:

— Триста років ви мені потрібні були, щоб я про вас піклувався. Якщо ви вболіваєте тільки за себе, то чому я повинен був дбати про вас? Що ви за цяці такі?

Друзі немов вросли в крісла — вони нічого не розуміли, їх товариш попелив їх поглядом і словами:

— Дали дурням волю: хочеш — працюй, хочеш — торгуй, можеш навіть красти, а ще краще — свій бізнес організуй, зелені чоловічки у всьому допоможуть.

— Це ти про гуманоїдів? — округлив очі Микола.

— Сам ти гуманоїд, якщо доларів не бачив.

— Це ви тільки про себе дбаєте, а вона умовила мене допомогти вам, — Віталій обвів поглядом присутніх і вийшов з кімнати.

Повернувся уже не сам. Він ввіз її на інвaлiдному візку. Стара сива жінка здалася чоловікам знайомою. Олександра Степанівна — їхній класний керівник. Але чому вона тут? Друзі вже зовсім нічого не розуміли. За двадцять років учителька дуже змінилася, Вираз обличчя став суворішим. Але очі. Вони роблять її іншою людиною і вже не посміхаються, як колись. Розширені зіниці жили своїм життям, були непідвласними тілу, а може, і мозку?

Микола навіть намагався зобразити радість на своєму обличчі, але очі старої вчительки не відповіли йому взаємністю.

Віктор підвіз візок до столу і залишився стояти позаду. Мовчанка тривала, але це саме те, що було потрібно цій жінці. Через певний проміжок часу Олександра Степанівна потерла руки об коліна, ніби намагалася сконцентруватися. Чоловіки були в колі її зору, але вона.

За допомогою сили бажання могла бачити майбутнє. Тож навіщо їй пуста балаканина, коли вона знає справжню вартість людини, чого б та про себе не наговорила. Отже, нехай базікають ті, котрі саме для цього й рота мають. Вона ж ротом тільки їсть. Хоч, може, і заговорила б із кимось заради особистої цікавості, та цього вже зробити не в силах. Після втрати сина Сергія, якого було вбuто за великі гроші, бо мав вагомий вплив у гpaльному бізнесі, вона втратила здатність розмовляти й навіть ходити.

Це сталося п’ять років тому. Віталій був другом її сина ще зі школи. Саме його, ніби відчуваючи свою долю, попрохав потурбуватися про матір Сергій. Віталій забрав стареньку вчительку до себе. От тоді й почалися дива не тільки для неї, але й для нього. Втративши найдорожче, жінка набула іншого сенсу існування. І це вона прийняла для спокути не тільки своїх, а й чужих гpiхів.

Дарма, що до тих пір вважала, що ніколи не грішила. Тепер на все дивилась іншими очима, вбачала і свою провину в смepті рідної дитини. Та тому вже не допоможеш. Зате в неї є можливість допомагати іншим!

Декілька тижнів тому разом із Віталієм роздивлялися його шкільний альбом. І коли Віталій питав про того чи іншого однокласника, вона писала все, що бачила. Саме тоді й побачила їхню долю. А побачивши, просила Віталія, допомогти, наполягла поговорити з ними, що він потім і зробив. Та й цього їй було замало, бо хотіла при його друзях ще раз перевірити свої бачення.

І знову вони підтвердилися. Чоловіки сиділи перед нею і ні про що не здогадувалися. А вона мовчала теж. Нарешті підняла руку, потерла скроню, кивнула очима Віталію. Він взявся за візок, розвернув його й повіз із кімнати.

Минув місяць. Олександра Степанівна сиділа у своїй кімнаті і в’язала Віталію новий светр. Після розумової напруги й відпочинку стара вчителька завжди у другій половині дня бралася за фізичну працю. Ходити не могла, але руки мала золоті, добре малювала, вишивала, в’язала. Рік тому відчула у своїх руках невидимий інструмент, потім побачила себе за роботою з цим інструментом: вона виготовляла дерев’яну скульптуру.

Справжнє диво коїлося зі старою жінкою, начебто пора помupaти, але все нові й нові здібності просяться до реалізації. Вона — господиня свого тіла, але дyша керує нею і примушує її працювати, бо людина звикла шукати вчителів на стороні, навіть не здогадуючись про свого власного. А він набагато мудріший і тонший у своїх здібностях і блискавичних проявах, а тому й непомітний, як усе геніальне й просте.

Читайте також: “Сьогодні приїжджає його Марія з далекої Італії. Це ж скільки він її не бачив?! Чотири, ні, п’ять років. Яка вона? Чи змінилася?”

Олександра Степанівна не стільки зрозуміла, скільки відчула це, тепер, на старості літ. Добре відчувала й того, хто стоїть над усім невідомим, але закономірним творчим процесом.

— Невже це мені плата за сина? — промовила вона і злякалася свого голосу. Підняла голову й побачила Віталія. Він стояв у дверях і не вірив: учителька заговорила!

— Будь ласка, ще! — боязко звернувся до неї.

Підійшов, обійняв, мало не заплакав сам.

— Здійснилися ваші бачення, рідна Олександро Степанівно, хоч як ви того не хотіли. Вчора після чергової сварки з робітниками Володя заїхав до Миколи. А вже потім на дорозі, коли їхали вдвох, у машини вiдмoвили гальма. Усе сталося так, як ви мені написали. Завтра похopoн.

Олександра Степанівна зітхнула:

— Не в моїх силах змінити долю людини, хоч скільки разів я саме це намагалася зробити, — відповіла вона.

— Що ж залишається людині? — запитав Віталій.

— Її доля, — тихо промовила Олександра Степанівна.

Джерело.