Жінка не знала куди себе подіти на пенсії, отже вирішила здавати квартиру сина. І собі зайві гроші, і є робота: знайти квартирантів, все проконтролювати. Коли син приїхав на гостину до матері з іншого міста, виявилося, що квартира, як два роки продана.
Ірина Павлівна важко зітхнула. Вже як три роки вона була на пенсії і не знала, чим зайнятися.
Син Роман жив за чотириста кілометрів, у столиці. Він одружився, збудував кар’єру, обзавівся своїм гніздечком. Дзвонив регулярно, але в його голосі вона чула щиру байдужість до її життя.
Ірина Павлівна зітхнула. Їй було самотньо і нудно. Вона відчувала, як життя безповоротно втікає крізь пальці, немов пісок. Дзвінок Романа лунав, як завжди, о восьмій вечора.
– Мамо, як справи? Як самопочуття? – його голос був бадьорим, діловим.
– Та як завжди, Ромочку, – відповіла вона, намагаючись, щоб у голосі не прослизнула туга. – Нічого нового. Дім, магазин, телевізор. Сусідка знизу, Віра Степанівна, свою однокімнатну квартиру здає, то ти знаєш, скільки бере?
Роман щось пробурмотів незрозуміле у відповідь. Він не любив розмови про гроші, особливо з нею.
– Ось я й думаю, – продовжила Ірина Павлівна, ловлячи потрібну інтонацію. – У тебе ж квартира тут простоює. Могла б і я нею зайнятися. Знайти добрих квартирантів, наглядати. І тобі підмога, зайва копійка ніколи не завадить, та й мені діло.
На тому кінці провисла коротка пауза.
– Мамо, це ж зайві клопоти для тебе. Та й як ти справлятимешся? Договори, ключі, гроші переказувати…
– А ти мені довіреність зроби! – швидко запропонувала Ірина Павлівна, ніби тільки цього й чекала. – Все офіційно. Я буду твоїм представником з нерухомості. Так і зручно!
Ідея здалася Роману розумною. Квартира й справді пустувала вже кілька років, а мати буде при ділі. Він не бачив у цьому проханні підступу. Його мама завжди була для нього зразком турботи та надійності.
– Добре, мам. Я поговорю з нашим юристом на роботі, він підготує документ і надішле тобі. Тільки на здачу, так?
– Звичайно, синочку, звичайно! Тільки на здачу й ведення всіх пов’язаних із цим справ! – її голос задзвенів щирою радістю.
За тиждень кур’єр приніс конверт. Ірина Павлівна розкрила його. Аркуш щільного паперу з печатками та підписами. Вона пробігла очима по тексту. Юрист Романа, людина неймовірно зайнята, зробив усе швидко і, як йому здалося, якісно.
Довіреність була складена широко й ємно: «…цією довіреністю уповноважую гр. Ірину Павлівну Заволзьку чинити від мого імені всі юридичні та фактичні дії, пов’язані з управлінням та розпорядженням моїм майном, зокрема…»
Слова «розпорядженням» та «усім майном» сподобалися жінці й тут же навели на одну думку. Вона вдоволено посміхнулася й, повільно склавши аркуш, поклала його до шкатулки для документів.
Минуло три місяці. Роман і Віталіна жили своїм насиченим життям у Києві. Віталіна, дизайнер інтер’єрів, іноді питала про квартиру в чоловіка.
– Роме, як справи з квартирою? Здала її твоя мама? – запитала вона якось ввечері, розбираючи пошту.
– Та наче так, – відповів Роман, не відриваючись від монітора з робочим проєктом. – Казала, що знайшла якихось студентів. Гроші я їй сказав залишати собі, нехай витрачає на свої потреби.
Віталіна нахмурилася. Їй, людині уважній до деталей, така легковажність чоловіка здалася дивною.
– А ти довіреність читав? Що там саме написано?
– Все в порядку. Там стандартний текст. Не переживай ти, – відмахнувся чоловік.
Віталіна з недовірою подивилася на Романа. Стосунки зі свекрухою у неї були рівними, але прохолодними. Попри те, що Ірина Павлівна завжди була ввічливою та коректною, жінка відчувала, що мати чоловіка ревнує його до неї.
Тим часом у рідному місті Романа події розвивалися інакше, ніж він припускав.
Ірина Павлівна не шукала квартирантів. Натомість вона понесла довіреність до ріелторського агентства.
Чоловік у строгому костюмі, глянувши на документ, здивувався.
– Ірина Павлівно, з таким документом ви можете не тільки здати, а й продати квартиру. Тут повноваження найширші.
Її серце тьохнуло. Думка, яку вона боялася озвучити навіть самій собі, була вимовлена вголос.
– Продати? – тихо перепитала вона.
– Звичайно! Це ж пряме розпорядження майном. Складено залізно.
Ірина Павлівна провела кілька безсонних ночей, думаючи про сина та про його майбутнє. Роман був м’якою, не дуже практичною людиною, а Віталіна… Вона, звичайно, гарна й розумна, але хто знає, що у неї на думці. Раптом вона його кине? А квартира – вона ж куплена була ще до шлюбу, це ж його, Ромчине.
– Що якщо він, під впливом Віталіни, впише її у власниці? Поки він цього не зробив, треба рятувати положення! – вона вирішила перетворити нерухомість на гроші, покладе їх на надійний внесок під високий відсоток.
За два місяці квартиру було продано. Покупці знайшлися досить швидко. Ірина Павлівна, тремтячою рукою підписуючи документи за сина, переконувала себе, що діє виключно в його інтересах.
Гроші, дуже значні, лягли на її рахунок. Вона тут же, як і планувала, розмістила їх у найнадійнішому банку міста. Ключі від чужої квартири вона віддала новим господарям, а сама повернулася до своєї хрущовки. На душі було й порожньо, й тривожно, але вона заглушала це почуття правотою: вона – пильна мати, вона все зробила правильно.
Минуло два роки. Мовчання Ірини Павлівни на тему квартири почало здаватися Віталіні підозрілим. Вона періодично питала Романа:
– Твоя мама так і не знайшла нових квартирантів? Про тих студентів нічого не чути? Гроші вона ж не переказує.
– Та годі тобі, Віто. Мама каже, то одні з’їхали, то інші. Нехай сама розбирається.
Віталіна слухала чоловіка, але її не залишало відчуття, що щось не так. Їй і на думку не спадало, що свекруха могла продати квартиру, але думка про те, що та могла заплутатися у своїх схемах з орендарями й попасти на шахраїв, непокоїла її.
Ініціатива приїхати в гості на Великдень виходила від неї. Роман лише зрадів.
– Чудово! Мама буде щаслива! Давно ми у неї не були.
Ірина Павлівна, дізнавшись про приїзд гостей, впала у паніку. Два роки вона жила в страху, що син несподівано запитає про квартиру або, не дай Боже, вирішить її навідати. Вона вигадувала відмовки, чому не можна зайти («там ремонт у сусідів, все в будівельному пилу», «я віддала ключі знайомій, вона квіти поливає»), але тепер уникнути зустрічі було неможливо.
Вона зустріла їх на порозі своєї квартири. Обняла Романа, сухо кивнула Віталіні.
За столом панували показні веселощі. Ірина Павлівна метушилася, розпитувала про роботу, про життя в Києві, сипала спогадами з дитинства Романа. Вона говорила без зупинки, наче боялася пауз. І ось ця пауза настала. Роман, випивши чаю, потягнувся.
– Мам, а дай-но я схожу в нашу квартиру. Треба дещо папери в столі пошукати, старі креслення. Стануть у пригоді для нового проєкту.
Ірина Павлівна зблідла як полотно. Віталіна, що сиділа навпроти, помітила це миттєве змінення в її обличчі.
– Ромочку, та не зараз! – майже благала вона. – Ти з дороги, відпочинь. Та й… і ключів-то зараз нема! Я ж казала, Вірі Степанівні віддала, вона там свої речі для онука зберігає, їм тісно…
– Якій Вірі Степанівні? Ти не казала. Гаразд, я до неї схожу, попрошу, – здивувався Роман.
Він потягнувся до телефону, щоб подивитися номер сусідки. Віталіна продовжувала спостерігати за свекрухою. Та, почувши слова сина, завмерла. Її пальці судомно стисли край скатертини.
– Романе, почекай, – тихо сказала Віталіна. – Ірино Павлівно, що сталося? Що з квартирою?
Питання, поставлене прямо, змусило її сказати синові та невістці правду.
– Я… я все для тебе… для твого ж блага, Ромочку…
– У якому сенсі «для мого блага»? Мамо, що ти зробила? – Роман опустив телефон і втупився на матір.
Тиша в кімнаті стала гнітючою.
– Я її продала, – видихнула Ірина Павлівна й розридалася.
– Продала? Що продала? Мою квартиру? Як? За якою довіреністю? – здивовано запитав він.
– За тією, що ти мені прислав… Там було написано… розпоряджатися… – вона заплакалаі.
Віталіна зіскочила з місця й стрімко вийшла в коридор. Вона повернулася з сумкою, з якої дістала ноутбук.
– Роме, там був номер твоєї довіреності? – її голос був крижаним.
Роман, приголомшений, кивнув і продиктував цифри. За п’ять хвилин Віталіна, користуючись офіційними базами даних Держреєстру, знайшла те, що шукала. Запис про перехід права власності. Дата – майже два роки тому.
– Вона не бреше, Роме. Квартиру продано.
Роман глянув на екран ноутбука й відчув, як ґрунт вислизає з-під ніг. Його власна матір вкрала у нього квартиру.
– Де гроші? – запитав він глухо, і його власний голос здався йому чужим.
– Вони… вони в банку. Я ж для тебе! Це твій капітал! Під найкращий процент! Я хотіла зберегти їх для тебе, щоб… щоб… – вона не наважувалася договорити «щоб Віталіна не забрала їх».
Віталіна зрозуміла все без слів. Вона бачила цей погляд – сповнений страху та ревнощів до неї.
– Ви… ви боялися, що я отримаю на неї право? – тихо спитала невістка. – Ви вчинили шахрайство, Ірино Павлівно. Хай і за довіреністю, але це шахрайство. Роман довірив вам лише здачу, а ви продали його власність!
Роман мовчав. Він відчув себе обдуреним, пограбованим і безмежно самотнім.
– Мамо… як ти могла? – прошепотів чоловік. – Я тобі вірив… Я довіряв тобі…
– Я ж для тебе! – крикнула вона у відчаї. – Ти мій син! Я мала захистити тебе, твоє майбутнє!
– Захистити від кого? Від мене? – Віталіна встала.
Їй було нудно від цієї атмосфери брехні та задушливої «турботи». Роман підвівся. Він був блідий.
– Де документи з банку, мамо? Завтра ж ми його закриваємо. Усі гроші будуть повернуті мені. Усі до копійки.
Ірина Павлівна, схлипуючи, кивнула. В її очах, окрім страху й каяття, читалася вперта впевненість у тому, що вона вчинила правильно. Вона врятувала сина й зберегла його гроші.
Віталіна пішла в кімнату, а повернувшись, повідомила, що зібрала свої речі.
– Я поїду в готель. Романе, ти залишаєшся?
– Ні, – твердо відповів чоловік. – Я поїду з тобою.
Вони вийшли, не оглядаючись. Ірина Павлівна не стала переконувати їх залишитися. Вона продовжувала сидіти за святковим столом, заставленим тарілками з недоїденою їжею.
Наступного дня Роман поїхав за матір’ю, щоб відвести її до банку й зняти свої гроші. Вони майже не розмовляли. Лише в банку обмінялися парочкою шаблонних фраз.
Забравши гроші, Роман і Віталіна поїхали додому. Вони не попрощалися з Іриною Павлівною, затаївши на неї образу.
Жінка, зрозумівши, що син та невістка сердяться на неї, щиро не розуміла, за що. Ірина Павлівна була впевнена, що Роман мав подякувати їй за те, що вона зберегла його майно, хай і в іншій формі.
