Жінка не зрозуміла, чому у чоловіка термінове відрядження до Львова у день їхньої річниці весілля. Вона попрямувала до міста, щоб зробити коханому сюрприз, проте реальність виявилася зовсім неочікуваною, а наслідки — непередбачувані.
— Коханий, а ти точно не забув, що сьогодні у нас річниця?
Лариса дивилася на чоловіка через кухонний стіл, де стояли дві чашки з недопитою кавою.
Андрій навіть не відвів очей від телефону, щось гортав, насуплювався.
— Звісно, не забув. Тільки ось до Львова їхати потрібно терміново. Контракт горить. Якщо не підпишемо — півроку роботи на вітер.
— Але ж ми столик у ресторані замовили. Я сукню нову купила.
— Ларо, ну не будь, як усі ці дружини. — Він нарешті відірвався від екрану. — Робота — це серйозно. Відзначимо потім. Нікуди твоя сукня не дінеться.
Лариса мовчки зібрала чашки. 20 років тому вона б заплакала. Зараз просто кивнула. Звикла. За останні 3 роки він став іншим. Відрядження, зустрічі, телефонні розмови допізна.
— Коли повернешся?
— Післязавтра, максимум у неділю.
Вона помила посуд, слухаючи, як він у спальні збирає сумку. Потім він пішов. Навіть не попрощався як слід. Лариса сіла на диван, подивилася на нову сукню, що висіла на стільці, синя, з блискітками, як він колись любив. Тепер це було неважливо.
Подруга Світлана подзвонила ввечері.
— Як відзначили річницю? Ресторан сподобався?
— Не відзначили. Андрій поїхав у відрядження.
— Знову? Ларисо, та що ж це таке? Може, поїдемо кудись разом? У спа-готель на вихідні?
— Не знаю. Настрою немає. Слухай, а у Львові у нього що за проєкт? Ось думаю, може, просто з’явитися, сюрприз влаштувати. Чоловіки люблять таке.
Лариса задумалася. А правда, чому б і ні? Вони так давно не були разом по-справжньому. Може, він зрадіє? Романтика яка-не-яка.
— Знаєш, спробую. Квиток куплю на завтра.
— Ось це правильно! Покажи йому, що ти не якась домогосподарка, а жива жінка з почуттями.
Вранці Лариса встала рано. Знайшла у комп’ютері назву готелю. Він завжди зупинявся в одному й тому ж місці. Купила квиток на автобус, зібрала невелику сумку. Перед виходом подивилася на себе у дзеркало. 43 роки. Зморшки біля очей, сиве волосся ретельно зафарбоване. Не красуня, але й не страшна. Звичайна дружина звичайного чоловіка. «Може, він і справді зрадіє?» — подумала вона.
Готель виявився пристойним, сучасним, зі скляними ліфтами й мармуровими підлогами. Лариса підійшла до стійки адміністратора.
— Скажіть, у вас зупинився Андрій Петрович Мороз? Я його дружина.
Дівчина щось перевірила в комп’ютері.
— Так, але він виїхав сьогодні вранці… разом.
— Тобто виїхав? Разом з ким? — Лариса відчула, як щось стиснулося в серці.
— Вибачте, я не можу надавати інформацію про інших мешканців.
Лариса стояла посеред холу й не знала, що робити. Виїхав вранці, але ж електричка увечері, автобус теж, якщо він не захоче залізницею їхати! Вона дістала телефон, набрала номер чоловіка — недоступний.
Може, переніс поїздку? Вона вийшла з готелю, сіла на лавку навпроти. Чекати, дзвонити, їхати додому? Минула година, потім ще одна. Лариса вже думала, що даремно приїхала, коли побачила знайому постать.
Андрій виходив із таксі біля торгового центру через дорогу. Не сам. З жінкою. Молодою, красивою. Вони трималися за руки. Лариса завмерла, не дихала. Дивилася, як Андрій купує тій жінці морозиво, як сміється над чимось, що вона каже, як обіймає її за плече.
20 років шлюбу. 20 років вона варила йому борщ, прала сорочки, чекала з відряджень. А він… він просто жив іншим життям. Лариса дістала телефон, набрала номер чоловіка. Бачила, як він дістає його, дивиться на екран і скидає виклик. Він знав, що вона дзвонить, і скинув.
Вона пішла в кафе, замовила каву, сіла біля вікна. Руки тремтіли. Хотілося плакати, кричати, побігти туди й влаштувати сварку. Але вона просто сиділа й дивилася у вікно. «Що тепер? — думала Лариса. — Що я буду робити?»
Телефон завибрирував. Повідомлення від Андрія: «Зустріч затягнулася. Прилечу завтра ввечері. Не дзвони, я на перемовинах». Лариса усміхнулася. Перемовини. Так, мабуть, дуже важлива зустріч. Вона написала у відповідь: «Добре. Чекаю».
І справді чекала. Але не вдома. Лариса зняла номер у тому самому готелі, де зупинявся чоловік. Попросила кімнату з видом на торговий центр. Увесь вечір вона дивилася у вікно. Бачила, як Андрій із тією жінкою заходили до ресторану, як виходили, як сідали в таксі. Вночі не спала. Думала про те, що скаже йому завтра, як житиме далі. Розлучатися, пробачити, удавати, що нічого не знає.
Вранці Лариса була на вокзалі. Вона подивилася розклад електричок, потім автобусів і згадала, що Андрій завжди повертається електричкою. Чоловік з’явився в останню мить, сам, нервовий, весь час дивився в телефон. Лариса спостерігала за ним здалеку. Дивно бачити людину, з якою прожила стільки років, ніби вперше. Він не помітив її, вони їхали у різних вагонах.
Додому Лариса дісталася швидче за чоловіка. Вдома було тихо. Жінка прийняла душ, переодяглася в домашній одяг, зварила щось легке на вечерю. За звичкою. Він повернувся о пів на десяту, втомлений, але задоволений.
— Привіт, люба. Як справи? Що на вечерю?
— Усе добре. Як поїздка?
— Нормально. Контракт підписали. Тепер півроку роботи забезпечено.
Лариса кивнула. Вони повечеряли майже мовчки. Андрій розповідав щось про поїздку, про труднощі з логістикою. Усе було, як зазвичай. Тільки тепер Лариса знала, що це брехня.
Вранці Андрій пішов на роботу. Лариса прибрала квартиру, попрала, приготувала обід. Усе, як завжди, але всередині щось змінилося. Вона дивилася на фотографії на стіні. Їхнє весілля, відпустка в Туреччині, дні народження… звичайне сімейне життя. Тепер усе це здавалося спектаклем.
Удень подзвонила Світлана.
— Ну що, як сюрприз? Зрадів?
— Зрадів, — сказала Лариса. — Дуже.
— Я ж казала, чоловіки люблять, коли дружина проявляє ініціативу. Тепер усе налагодиться.
— Так. Тепер усе буде по-іншому.
Лариса поклала трубку й дістала з шафи велику сумку. Почала складати речі. Не поспішаючи. Акуратно.
Андрій повернувся о сьомій. Побачив сумку в передпокої, здивувався.
— Ти кудись зібралася?
— Так, до мами. Вона погано почувається. Треба допомогти.
— Надовго?
— Не знаю. Може, надовго.
Він кивнув, не особливо цікавлячись. Цього Лариса й очікувала.
— Я тобі борщ залишила в холодильнику. Розігрієш у мікрохвильовці.
— Дякую, люба. Ти така турботлива.
«Турботлива», — подумала Лариса. 20 років турботи. І весь цей час він паралельно будував стосунки з іншою. Вона поцілувала чоловіка в щоку, як зазвичай, взяла сумку й вийшла з дому.
Мати Лариси жила в сусідньому районі. Маленька двокімнатна квартира, де пахло пирогами й валеріанкою.
— Ларисо, що трапилося? — мати одразу зрозуміла, що донька приїхала не просто так.
— Мамо, можна я поживу в тебе трохи? Мені потрібно подумати.
— Звісно, дочко. А що з Андрієм?
Лариса розповіла все. Мати слухала мовчки, лише час від часу хитала головою.
— Я завжди відчувала, що він не такий простий, як здається. Але думала, може, здалося… Чоловіки ж вони інші.
— Інші, — погодилася Лариса. — Питання лише в тому, наскільки інші?
Андрій не дзвонив три дні. Лариса чекала. На четвертий день він таки подзвонив.
— Ларисо, як мама? Як її здоров’я?
— Краще. А як твоє?
— Моє? Нормально. Я маю на увазі… Коли додому? Скучив за домашньою їжею.
— Андрію, нам потрібно поговорити.
— Про що?
— Про те, що я була у Львові.
Довга пауза. Лариса чула, як він дихає в трубку.
— Не розумію.
— Розумієш. Я бачила тебе з нею біля торгового центру. Морозиво купував. Дуже мило.
Ще одна пауза.
— Ларисо, це не те, що ти думаєш.
— А що це?
— Це складно пояснити.
— Тоді не пояснюй. Я сама все зрозуміла. 20 років, Андрію. 20 років я була тобі вірною. Чекала з відряджень, вірила в кожне слово. А ти просто жив подвійним життям.
— Послухай, я не хотів, щоб ти дізналася.
— Не хотів, щоб дізналася, чи не хотів, щоб це сталося?
Він мовчав.
— Андрію, я не буду влаштовувати істерик, не буду вимагати пояснень. Я просто йду. Мені потрібно подумати про те, що робити далі.
— Ларисо, почекай! Ми можемо все виправити. Я готовий. Я готовий все змінити.
— Що саме ти готовий змінити? Перестати брехати чи перестати зустрічатися з нею?
— Я розійдуся з нею. Чесно.
— А через півроку знайдеш іншу. Андрію, справа не в ній. Справа в тобі. В тому, що ти здатний так чинити з людиною, яка тебе кохає.
— Я теж тебе кохаю.
— Ні. Ти кохаєш зручність, турботу, вечерю після відряджень. А мене ти давно не кохаєш. Може, й ніколи не кохав по-справжньому.
Лариса скинула дзвінок. Руки не тремтіли, сліз не було. Дивно, але вона відчувала полегшення.
Через тиждень Андрій приїхав до мами, приніс квіти, шоколад, стояв у передпокої з винуватим обличчям.
— Ларисо, можна поговорити?
— Заходь.
Вони сіли на кухні. Мати тактовно пішла в кімнату.
— Я все зрозумів, — сказав Андрій. — Я був дурнем. Хочу, щоб ти повернулася додому.
— Додому? А де мій дім, Андрію? Там, де я 20 років чекала чоловіка, який мене обманював? Чи там, де я можу бути чесною сама з собою?
— Ларисо, усі чоловіки іноді помиляються.
— Помиляються? — вона усміхнулася. — Помилка — це коли забув купити молоко. А те, що ти робив — це вибір. Усвідомлений вибір. Кожного дня протягом скільки? Року? Двох?
Він опустив очі.
— Півтора року.
— Півтора року. Ти кожного дня обрав брехати мені. Кожного дня удавав, що кохаєш. Кожного дня зраджував.
— Я не переставав тебе кохати.
— Андрію, годі. Ми обидва знаємо, що це неправда. Ти просто хотів і нас, і їх. Зручно. Дружина вдома: борщ, турбота, пральня. Коханка у Львові: пристрасть, новизна, пригоди. А я що? Я повинна була це терпіти?
— Ні, ти маєш рацію. Я був егоїстом.
— Був. Ти й зараз егоїст. Прийшов сюди не тому, що зрозумів, як сильно мене скривдив. Прийшов тому, що вдома нема кому борщ варити.
Він почервонів, спробував щось сказати, але Лариса підняла руку.
— Я подала на розлучення. Квартира залишиться мені. Вона була куплена на мої гроші ще до весілля. Решту поділимо за законом.
Лариса встала.
— Іди, Андрію. Живи з ким хочеш, роби що хочеш. Але без мене. Я витратила на тебе найкращі роки свого життя. Більше не витрачу жодного дня.
Він пішов. Лариса дивилася з вікна, як він сідає в машину, і розуміла: «Усе. Закінчилося. 20 років шлюбу закінчилися». Але чомусь було не страшно. Навпаки, вперше за довгий час вона відчувала себе вільною.
Розлучення оформили за три місяці. Андрій не опирався, не вимагав нічого зайвого. Мабуть, сумління все-таки гризло. Лариса повернулася у свою квартиру, переставила меблі, викинула деякі речі, що нагадували про шлюб, купила нові штори, нову постіль.
Подруга Світлана приходила щотижня.
— Як справи? Не шкодуєш?
— Ні. Знаєш, я вчора прокинулася й подумала, що мені не потрібно нікому готувати сніданок. Не потрібно думати, що зварити на вечерю. Не потрібно чекати, коли він повернеться з чергового відрядження. Свобода — це чудово.
— А самотність?
— Свєто, я не самотня. Я — сама. Це різні речі. Самотність — це коли тобі погано від того, що поруч нікого немає. А бути самою — це коли тобі добре наодинці з собою.
Лариса влаштувалася на нову роботу в туристичне агентство. Завжди мріяла подорожувати, але Андрій не любив поїздки, крім Львова, звісно. Тепер вона могла їздити куди завгодно.
Першу поїздку запланувала до Праги. Сама. Просто тому, що хотіла. Андрій дзвонив іноді, питав, як справи, розповідав, що розійшовся з тією дівчиною зі Львова, натякав на можливість помиритися. Лариса слухала ввічливо й відповідала стисло. Минуле залишилося у минулому. Місця для зради в її новому житті не було.
Одного вечора вона йшла з магазину й побачила їх — Андрія й ту саму дівчину. Вони їхали в машині, сміялися про щось. Отже, не розійшлися. Або розійшлися, але зійшлися знову. Лариса зупинилася, провела машину поглядом і усміхнулася. Їй було байдуже. Абсолютно. Той чоловік, якого вона колись кохала, більше не завдавав їй болю.
Вдома вона заварила чай, сіла біля вікна з книгою. За вікном ішов дощ – затишний, такий теплий. Лариса читала й думала про те, що завтра в агентство привезуть нові буклети. Італія, Іспанія, Греція… Стільки місць, де вона ще не була.
Телефон задзвонив. Андрій.
— Ларисо, привіт. Як справи?
— Добре. А в тебе теж добре?
— Слухай, я тут подумав… Може, зустрінемося? Поговоримо. Я розумію, що був неправий…
— Андрію, — м’яко сказала Лариса. — Мені не потрібно, щоб ти був правий чи неправий. Мені потрібно, щоб ти був щасливий. Але не зі мною. Я бажаю тобі всього найкращого, чесно. Але в нас немає майбутнього й немає сенсу зустрічатися.
— Але ж ми стільки років прожили разом!
— Прожили. І це було добре. Якийсь час. Але тепер у нас різні дороги. Живи своїм життям. Я живу своїм.
Лариса скинула виклик й вимкнула звук. Годі. Розмови з минулим закінчилися. Вона повернулася до книги. Десь грала тиха музика. Життя тривало. Нове життя. Чесне життя. Без обману, без зради, без очікування того, хто вже давно пішов. І це було чудово.
