Жінка нічого не відповіла, а вирішила діяти. О десятій ранку Марина стояла біля під’їзду Світлани. Піднялася на п’ятий поверх й подзвонила у двері. Хотіла сама переконатися, що її чоловік там й спіймати його на зраді.

Жінка нічого не відповіла, а вирішила діяти. О десятій ранку Марина стояла біля під’їзду Світлани. Піднялася на п’ятий поверх й подзвонила у двері. Хотіла сама переконатися, що її чоловік там й спіймати його на зраді.

Машина стояла біля під’їзду. Срібляста «Камрі». Номер той самий, що і у нас, не помилишся. Марина зупинилася посеред тротуару. У руках — пакет з продуктами. Вона їхала до мами. Просто вирішила скоротити через двір будинку, де жила її подруга. Її чоловік мав бути у Львові, у відрядженні. Важлива зустріч на три дні, яка мали тривати до п’ятниці.

Серце жінки тьохнуло.

— Може, віддав кому машину… — прошепотіла вона.

Але Олег нікому не давав своєї машини. Ніколи. Навіть їй — дружині. Двадцять років разом, а машина — святе. Вона дістала телефон з кишені й набрала номер чоловіка.

— Алло, Марино? — голос втомлений. — Я на нараді, потім передзвоню.

— Ти де?

— У Львові ж, казав. Усе, потім.

Гудки.

Марина підвела очі на вікна п’ятого поверху. Квартира Світлани. Штори задвинуті серед дня, напевно, точно її чоловік там, подумала жінка.

Познайомилися вони зі Світланою десять років тому на дитячому майданчику. Доньки-ровесниці, в одну школу пішли, в один клас. Потоваришували сім’ями. Шашлики по вихідних, відпустки разом, дні народження. Світлана розлучилася п’ять років тому. Чоловік пішов до молодої.

— Усі чоловіки однакові, — говорила вона тоді. — Тобі пощастило з Олегом. Золотий він у тебе.

Марина обіймала подругу. Втішала. Олег допомагав з ремонтом у її новій квартирі, а Світлана дякувала — пекла його улюблений “Наполеон”. Тепер Марина стояла біля того під’їзду й дивилася на машину чоловіка.

Продукти тягли руку. Треба було піти. До мами. Але ноги приросли до асфальту. Двері під’їзду відчинилися. Вийшла сусідка Світлани, Валентина Петрівна з собачкою.

— Марино? Ти до Свєти? — привіталася жінка.

— Я… повз будинку йшла.

— А я думала, ви вже помирилися. Олег же у неї. Бачила, як підіймався годину тому. З квітами.

Квіти. У нього вранці у машині лежали білі троянди.

— Партнерам подарую, — сказав. — Секретарша у них молода, любить квіти.

— Помирилися? — Голос чужий. — А що, ми сварилися?

Валентина Петрівна зніяковіла.

— Та Світлана казала днями, що ви не спілкуєтеся більше. Я не запитувала що до чого. Ну, піду я, Бусю вигулювати треба.

Марина не пам’ятала, як дійшла до мами. Пакет поставила на кухні, сіла на табуретку.

— Доню, ти чого бліда? — мама одразу помітила. — Тиск?

— Усе нормально, мамо.

— Чаю налити?

— Так.

Мама метушилася біля плити. Їй сімдесят п’ять років, але жінка жвава. Батька не стало три роки тому. Олег допомагав із похоронами, гарний зять, турботливий.

— Як Олег? Як Наталка?

— Нормально. Олег у відрядженні. Наталка в університеті.

— Коли заміж-то її віддаватимете? Двадцять років дівці.

— Зрано ще, мамо.

— Мені у двадцять вже ти була. А у сорок три я вже бабусею стала.

Марині сорок три. У грудні буде сорок чотири. А Світлані сорок один. Вона на трохи молодша, але  стрункіша. Після розлучення занялася собою — фітнес, косметолог, масажі. Телефон завибрував й надійшло повідомлення від Олега: «Нарада затягнеться. Ввечері не дзвони, стомлюся. Люблю».

Люблю. Двадцять років він писав це слово в кінці кожного повідомлення. За звичкою, як підпис.

Я повернулася додому о шостій вечора. Наталка на кухні салат різала.

— Мамо, їстимеш?

— Не хочу.

— Ти чого? Захворіла?

— Втомилася просто. Прилягу.

У спальні пахло одеколоном Олега. Його подушка прим’ята — звичайний ранок, звичайні збори у відрядження. Вона відчинила комод — речі на місці. У відрядження без речей?

Телефон задзвонив і на екрані висвітилася Світлана.

— Маринко, привіт! Як справи? Слухай, я тут тірамісу роблю, а ти чим зайнята? — подруга не дочекавшись відповіді продовжила далі. — Олег-то де? Давайте на вихідних на дачу махнемо.

— Він у відрядженні.

— Шкода. Ну, якщо приїде, то давайте на дачу поїдемо, відпочинемо. До дзвінку. Цілую!

Вона скинула дзвінок. Марина дивилася на екран. Свєта бреше легко й весело. Жінка не могла заснути вночі. О першій годині набрала номер готелю у Львові.

— Готель «Львів», доброго вечора.

— З’єднайте з номером Олега Петровича Семенова.

— Вибачте, такий гість у нас не зареєстрований.

Вранці Олег подзвонив сам.

— Марино, я на сніданку. Як справи?

— Де снідаєш?

— У готелі “Львів”. Шведський стіл тут чудовий. Багато всього й все дуже смачне.

— А що дзвониш, — сумно запитала жінка.

— Нічого. Гарного дня хотів побажати.

Брехня. Жінка нічого не відповіла, а вирішила діяти. О десятій ранку Марина стояла біля під’їзду Світлани. Піднялася на п’ятий поверх й подзвонила у двері. Хотіла сама переконатися, що її чоловік там й спіймати його на зраді.

— Хто там? — почулося з-за дверей.

— Я. Марина.

Світлана у халаті з рушником на голові відчинила двері.

— Маринко! Ти чого так рано? Заходь!

На кухні на столі стояли свіжі білі троянди. Магазинна упаковка у смітнику.

— Свєто, можна питання?

— Звичайно!

— Ти з моїм чоловіком спиш?

Світка завмерла.

— Ти чого, Маринко? З глузду з’їхала?

— Валентина Петрівна бачила, як він підіймався до тебе з квітами.

— Марино…

— Просто скажи. Так чи ні.

Подруга сіла.

— Це сталося саме. Ми не хотіли.

— Як давно?

— Три місяці.

Марина вийшла, не озираючись. У дворі сонце, птахи співають. А всередині — зима. Вдома вона зібрала речі Олега. Наталка якраз прибігла з пар.

— Мамо, ти що робиш? — запитала вона.

— Тато переїжджає.

— Куди? Що сталося? — не зрозуміла дочка.

— Він зустрічається зі Свєтою.

Ввечері Олег приїхав веселий, з подарунками.

— Дівчатка мої! Скучив за вами!

— Забирай свої речі й іди, — сказала Марина. — Я знаю про Свєтку.

Він зблід.

— Марино, поговорімо.

— Ні. Йди, — твердо сказала жінка.

Він пішов, навіть не намагаючись виправдатися чи щось пояснити. Двері зачинилися. Двадцять років — і все. Все залишилося позаду. Розлучення оформили швидко. Олег з’їхав до Світлани. Марина довго плакала, не могла прийти у себе, адже важко витримати не тільки зраду коханого чоловіка, але й подругу, яка стільки часу була поруч і брехала в очі.

Згодом Марина знову навчилася жити сама. Робота рятувала, донька підтримувала. Проте вже нічого не можна було повернути…

Через три місяці начальник, Віктор Павлович, запропонував Марині випити каву після роботи. Він теж переживав розлучення. Вони розмовляли до закриття кав’ярні, легко, ніби сто років знайомі.

— Можна, я вас проведу? — запитав він.

— Можна, — відповіла жінка.

Йшли повільно. Травень, тепло, бузок цвіте.

— Гарна жінка має усміхатися, — сказав Віктор.

— А якщо не хочеться?

— Значить, поруч не той чоловік.

Він не брехав. Не прикидався. Був поруч. Через місяць зробив пропозицію.

— Марино, виходьте за мене.

— Вікторе, ви серйозно?

— Абсолютно. Ми дорослі люди. Знаємо, чого хочемо.

Вона погодилася. Розписалися тихо й вона переїхала жити до Віктора. У нього після розлучення залишилася однокімнатна квартира, я двокімнатну — він залишив своїй колишній дружині й дочці. Згодом і Наталка вийшла заміж.

Час від часу Олег писав повідомлення колишній дружині, хотів повернутися. Але жінка не відповідала на них. Він зробив свій вибір. Вона — свій. Іноді вона думала: якби Олег не пішов, вона ніколи не зустріла б Віктора. Не знала б, що таке справжнє щастя. Все справді було на краще.