Надія була жінкою, яка любила дві речі: свого чоловіка, Грицька, і можливість бачити його добре вдягненим. Проблема полягала в тому, що Грицько був працьовитим, але не надто успішним мрійником.
Він вічно вкладав останні гроші у свої химерні справи, які, на жаль, ніколи не приносили прибутку. Через це його гардероб був досить… сумним.
Надія ж, працюючи бухгалтером у солідній фірмі, мала шанувальника — свого одруженого шефа, Леоніда. Леонід був заможним, скупим на компліменти, але щедрим на конверти з готівкою за їхні таємні зустрічі.
Для Надії ці гроші були не символом кохання, а фінансовим резервом для її головної мети.
Щоразу після зустрічі з Леонідом, Надія приходила додому, не відчуваючи докорів сумління, а з відчуттям… виконаного обов’язку. Вона акуратно ховала отримані купюри в стару бляшанку з-під печива, яку тримала на верхній полиці шафи.
Коли сума досягала певної критичної маси, Надія оголошувала «день шопінгу».
«Грицю, подивися! Я отримала премію! Досить тобі ходити в тому сірому мішку! Ходімо, я куплю тобі справжній піджак!» — радісно говорила вона, і Грицько, завжди трохи здивований її фінансовою удачею, погоджувався.
І ось Грицько, одягнений у стильні італійські сорочки, дорогі шкіряні туфлі та сучасні пальта, щоразу викликав захоплені погляди. Він не підозрював, що його імідж успішної людини фінансується таємними пожертвами його шефа.
Час минав, і «інвестиції» Надії почали приносити плоди. Грицько, тепер завжди бездоганно одягнений у речі, які він вважав результатом щасливих «премій» дружини, нарешті уклав великий контракт. Його бізнес несподівано злетів, і він перетворився на справді успішного бізнесмена.
Перше, що зробив Грицько, отримавши значний аванс, — це вирішив віддячити своїй «фінансовій феї».
«Надіє, кохана, ти моя фортуна! Якби не твої премії та твій смак, я б досі ходив у тих мішках і ніхто б мене серйозно не сприймав.
Я хочу, щоб ти відчула, як це, коли гроші є завжди! Тримай! Це на будь-яке твоє бажання!» — Грицько простягнув їй великий конверт.
Він був набитий значно більшою сумою, ніж будь-коли давав Леонід.
Надія була зворушена. Це була перша чесно зароблена велика сума, яку вона тримала у руках. Вона почувалася водночас щасливою і глибоко винною.
«Грицю… це… це занадто багато!» — прошепотіла вона.Нічого не забагато для моєї дружини! Купи собі щось неймовірне!
Може, дорогу шубу? Чи коштовності? Хоча, знаючи тебе, ти, мабуть, мені нову краватку купиш!» — засміявся Грицько.
Надія відчула сором. Вона згадала бляшанку з-під печива, де досі зберігалася невелика, але постійна, сума від Леоніда. Тепер ці гроші здавалися їй брудними, а її подвійне життя — безглуздим і принизливим.
Вона вирішила покінчити з цим. Наступного дня, вона прийшла до Леоніда і, відмовившись від чергового конверта, рішуче заявила: «Леоніде, ми більше не можемо зустрічатися. Я ціную все, що ти для мене робив, але моє життя змінилося».
Леонід був здивований, але не став сперечатися. Він лише саркастично зауважив: «Невже твій чоловік нарешті отримав власну премію?». Надія лише посміхнулася, залишивши його без відповіді.
А гроші від Грицька вона використала не на шубу. Вона, усвідомивши, що справжня цінність — це чесність, поклала частину суми на рахунок Грицька як його «додатковий резервний фонд», а на решту купила собі маленький, але дуже гарний, простий срібний кулон.
Це був її маленький символ нового, чесного початку.
Вона більше не потребувала таємних бюджетів. Тепер вони обидва були успішними, а найголовніше — Грицько був справді її.
На корм та іграшки для тих, кому це дійсно потрібно», — сказала вона волонтерові, не назвавши свого імені.
Коли вона вийшла з притулку, її плечі ніби скинули важкий тягар. Гроші, які були отримані нечесним шляхом, тепер стали добрим ділом. Це був її маленький, особистий ритуал спокути.
Повернувшись додому, вона взяла порожню бляшанку. Замість того, щоб викинути її, Надія вирішила використати її як нагадування.
Вона поклала всередину свій новий срібний кулон — символ чесності, який вона купила на гроші Грицька.
Коли Грицько зайшов на кухню і побачив її задумливою з бляшанкою в руках, він лише посміхнувся.
«Що ти там ховаєш, моя фінансова геніє? Знову премія? Тепер ми можемо купувати одяг для мене без жодних премій, так?» — жартома запитав він.
Надія міцно обійняла його.
«Це вже не про премії, Грицю. Це про… другий шанс. І тепер у нас є все, що нам потрібно», — відповіла вона, і вперше за довгий час її совість була абсолютно чистою.
Минули роки. Грицько і Надія жили у злагоді. Його бізнес процвітав, і він більше не мав жодних проблем із гардеробом.
Він сам купував собі дорогі костюми, але часто жартував, що жодна річ не сидить на ньому так добре, як ті, які купувала йому Надія на її «великі премії».
Надія завжди усміхалася у відповідь. Вона стала душею фірми Грицька, керуючи його фінансами. Її діловий одяг був елегантним, але тепер вона завжди надавала перевагу простоті та якості, а не показній розкоші.
Вона знала ціну справжніх грошей і справжньої підтримки.
Одного разу, розбираючи старі речі, Грицько натрапив на бляшанку з-під печива. Він відкрив її і знайшов срібний кулон.
«Що це, Надіє? Якийсь талісман?» — запитав він.
Надія підійшла і ніжно торкнулася кулона.
«Це наш із тобою символ. Він нагадує мені про те, що іноді, щоб отримати справжню цінність, доводиться пройти довгий і не завжди простий шлях. Але головне — це чесність на фініші», — сказала вона.
Грицько ніколи не дізнався про Леоніда та таємне джерело його перших модних сорочок. Надія ніколи не порушувала обіцянки, даної собі.
Вона знала, що іноді життя вимагає складних рішень, але справжня любов — це та, що здатна очистити і почати все з початку.
Через багато років, коли Надія та Грицько вже стали бабусею та дідусем, трапилася подія, яка ледь не розкрила давню таємницю.
Грицько вирішив провести ревізію свого гардероба. Він знайшов старий, але ідеально збережений, дорогий піджак, куплений ще на початку його шляху до успіху. Той самий піджак, який був придбаний на перші великі гроші Леоніда.
«Треба його віддати комусь, — пробурмотів Грицько. — Він ідеальний, але вже не мій розмір».
Надія, побачивши той піджак, відчула, як стискається її серце. Це був матеріальний доказ її зради, який вона марно сподівалася забути.
Валентина Тодоренко
