Жінка основна «годувальниця» у родині, то й що з того? Зараз усі крутяться, як можуть, багато хто не живе, а виживає. Їм ще гріх скаржитися! Нормальна родина, розумненький син: відмінник, спортсмен. У сім’ї мир і лад. Чого ще для щастя треба?

Коли Сергій написав, що буде проїздом у Києві на кілька годин, Віталій ледь не підскочив від радощів. «Ото ж бо пощастило! — думав він. — Сергій приїжджає, а я якраз у відпустці — треба обов’язково зустрітися й посидіти». Тим більше, що не бачилися вони з часів інституту — майже сто років.

— Жодних ресторанів! — заявив Віталій, перетелефонувавши другові. — Я тебе зустріну, поїдемо до нас, посидимо. У тиші. І жодних «незручно»! Зручно! От і все. До зустрічі!

— Слухай, ну не знаю… Може, таки сядемо у кафе? — вагався Сергій, поки вони йшли від метро до квартири Віталія. — Якось… не дуже… раптово… Твоя дружина свартитися не буде?

— Моя? Сваритися? — розсміявся Віталій. — Ото ти пожартував! Моя, в принципі, не свариться. Такий у неї характер!

— Пощастило тобі…

— Та не знаю… Хотів би, щоб Ольга була розумнішою, але сам розумієш… Розумних жінок не буває, в принципі, то я задовольняюся тим, що є…

Сергій хотів заперечити, але Віталій оголосив, що вони прийшли, і приклав ключ до домофона. Поки гість перевзувався й мив руки, чоловік виставляв на стіл усе, що було в холодильнику. Коли Сергій зайшов на кухню, на столі лежали котлети, а на плиті у сковороді грілася відварна картопля. Господар тим часом спритно відкривав домашні заготовки: огірки, помідори, гриби, салати.

— Навіщо стільки? — витріщив очі Сергій. — Нащо?

— Як нащо? Щоб нормально посидіти! У якому ресторані ти таке ще спробуєш? Ольга сама робить — вони з її матір’ю на дачі вирощують, а потім крутять-вертять ці банки. Ну й гриби ми теже самі збираємо…

— Слухай, яка у тебе розумна дружина! — здивувався гість. — Я своїй скільки разів казав, що своє і смачніше, і по грошах вигідніше — та ні в яку! Навіть допомогу пропонував — ні, та й годі! Каже, тільки дурні зараз консервують. Та ні, не дурні! А розумні! — він не втримався, узяв із миски хрусткий маленький огірок, засунув його в рот і навіть заскиглив від захвату: — Ммм… Твоя дружина не просто розумна, вона геній!..

— Та годі тобі! — поморщився Віталій. — В чому тут розум? Її мати навчила, от вона й готує. Ну, може, якийсь новий рецепт в інтернеті знайде — щось новеньке закрутить. Зробити кілька дій за інструкцією — багато розуму не треба. Ну, давай, чи що, за зустріч?

Чоловіки випили, поїли, обмінялися новинами, а потім Сергій, глянувши на годинник, запитав, чи не час йому вже йти — мабуть, скоро з роботи прийде дружина господаря?

— Та ні, не скоро! — махнув рукою Віталій. — І вона не на роботі. У неї сьогодні всього дві пари було, вона встигла додому заїхати, вечерю приготувати, а зараз на свій фітнес пішла.

— Ото жінка! Мені подобається, коли жінка знаходить час собою занятися, за фігурою стежить. Ми ж, чоловіки, любимо очима, як не крути. І розумні жінки це розуміють…

— Розумні? — хмикнув Віталій. — А в чому тут розум? Вона сама казала, що їй нудно дві години сина чекати, поки у нього тренування. От вона сама й займається своїм пілатесом, чи що там у неї — щоб час не гаяти — у тому ж будинку фітнес-центру.

— Ось! — Сергій погрозив другові пальцем. — Уміє час розраховувати. Щоб з користю! Розумна!

— Отут ти взагалі мимо! — розсміявся Віталій. — Я свій час сам планую, а вона від роботи на триденні курси тайм-менеджменту для керівників ходила, уявляєш? Її цьому треба було ВЧИТИ.

— А вона що, керівник?

— Ех, — махнув рукою Віталій. — Її заступницею директора коледжу нещодавно призначили.

— Значить, розумна?

— Та хитра вона просто! Уміє до людей підхід знайти, кого послухає, кого пожаліє, кому допоможе, кому порадить — от і обожнюють її на роботі. В чому тут розум?

— Так, постривай… А що вона викладає?

— Фізику. Я зрозумів, до чого ти хилиш. Мовляв, фізику можуть лише розумні люди викладати. А от і ні! В чому тут розум? Це знання! І методика! Вона тупо все вивчила і багато років довбає одне й те саме за програмою. Це розум, по-твоєму? Вона ще й в аспірантуру вступила, уявляєш?

— Ось!

— Що, ось? Я давно кажу, що кандидатська — це розум керівника й руки аспіранта. Будь-яка людина подолає. Це ж не докторська!..

— Цікаво у тебе виходить, — Сергій ледь ворочав язиком, але все одно намагався сперечатися. — Куди не ткни — ніде розум не потрібен.

— Потрібен, — похитав головою Віталій. — Чоловікові. А жінок розумних не буває. Бувають хитрі. З життєвим досвідом. Уважні. Викрутливі. А розумних — ні. Всі вони однакові!

— Спритненько ти все розклав! — здивувався Сергій. — Треба взяти на озброєння!

— Користуйся, не шкода! — хмикнув Віталій.

Він був радий, що придбав ще одного адепта своєї віри. Так, він щиро вірив у все, про що говорив. Найголовніше — одного разу він для себе вирішив, що розумних жінок не буває. Взагалі. Ніколи. Це суперечить їхній природі. Вирішив, повірив, а далі лише шукав цьому докази — і… знаходив.

Зрозуміло, що дружині в очі він ніколи не висловлював свою точку зору, але часто поводився зухвало та зверхньо. Натякав на те, що в «її жіночій голові це не вкладеться, для цього потрібне чоловіче мислення», багатозначно мовчав і таємничо посміхався, ніби ніс у собі якесь особливе знання. «Хитренька ти моя», — шепотів він ласкаво, а Ольга щиро сміялася, вважаючи це чудовим жартом.

Ольга була абсолютно не сварливою жінкою, і всі ці натяки списувала на особливості характеру чоловіка. Ну хто з нас без вад? Трохи говорить зайвого — і нехай собі говорить. Зате не свариться з нею й усю зарплату приносить додому. Заробляє мало, за десять років жодного підвищення — але ж не всім же бути кар’єристами?

Грім гримнув несподівано й, наче, на рівному місці. Ольгу відправляли на навчання — аж на два місяці. Навчання було по вечорах, після роботи, тому жінка попросила чоловіка про допомогу. Треба буде возити сина на тренування й готувати їжу: сама вона ніяк не встигає.

— Зате потім офіційно буду заступником у нашої Олександри Петрівни, — похвалилася Ольга й здивовано замовкла, побачивши, як змінюється обличчя чоловіка.

Ні, він не став кричати. Він навіть сварити її не став. Він рівним голосом, чітко, ясно й аргументовано пояснив їй, що розраховувати на нього не слід. Бо всякій нахабності має бути межа. Йому і так важко жити стільки років з жінкою, яка вважає себе супер-розумною. Так, він жалів її, не відкривав їй очі, дозволяючи перебувати у щасливому незнанні, розуміючи, що така спотворена картина світу — це теж від того, що вона нерозумна.

Але зараз його терпіння закінчилося. Які курси? Який заступник директора? Вона сама себе чує? З аспірантурою не награлася ще — нову іграшку знайшла? Може, час подивитися правді в очі?.. Невже вона у все це вірить? Тоді все ще гірше, ніж він припускав…

Ольга від подиву втратила дар мови й не знайшла відповідь. Вона просто мовчала й дивилася на чоловіка з широко розплющеними очима, а він, вирішивши, що пояснив усе доступно, зітхнув з полегшенням і розсміявся:

— Ну от і чудово! Я радий, що твого розуму вистачило, щоб зрозуміти — крім мене, тобі правду в очі ніхто не скаже. — Він обійняв дружину й ніжно прошепотів їй на вушко: — Хитренька моя… Підемо вечеряти?

— Знаєш, а ти мав рацію! — заявила Віталію Ольга через кілька днів. — Я обдумала твої слова й зрозуміла, що так воно й є. Я, справді, не розумна та хитра. Скільки років не бачила очевидного! Давай так. Два місяці я вчуся, отримую підвищення. А ти після цього починаєш займатися пошуком нової роботи. Де платять адекватні гроші, а не твої три копійки, яких ледь вистачає на тебе одного. І домашні справи ми тепер робимо удвох. Не я сама. І уроки з дитиною — теж. І на змагання його возимо по черзі. Ну а якщо ти не згоден — ніхто тебе не змушує й далі мучитися з такою жінкою. Можеш пошукати собі нову.

— Ти… ти серйозно?

— Абсолютно, — дружина дивилася йому в очі, і від цього погляду Віталію стало не по собі. Він зрозумів, що вона не жартує й не намагається нічого довести. — Час мені, нарешті, порозумнішати. А ти вирішуй сам. Ти ж у нас у родині розумний.