Жінка показала на фотографію, що висіла на стіні. Тетяна вдивилася в обличчя «хорошого чоловіка» й нареченого доньки Ольги Тимофіївни, ледь не впала. Це був її чоловік. Вона не стала нічого говорити, а попрощавшись, швидко пішла. У дверях же все ж таки зіткнулася з Мариною й побачила ще одне підтвердження. На шиї у дівчини був такий самий кулон, який подарував їй нещодавно Андрій.
У той день на роботі Тетяну чекала удача. Замість неї у відрядження відправили іншу співробітницю. Працювала вона у медичній компанії, займаючись поставками ліків, тому у відрядженнях доводилося їздити часто. І це її не особливо хвилювало б, але справа в тому, що в них із чоловіком ріс син, восьмирічний Сергійко, і йому потрібна була увага. А яка вже увага, якщо обоє батьків часто відсутні?
Чоловік працював у якійсь солидній фірмі, в офісі, але теж частенько від’їжджав у відрядження, і навіть довші, ніж Таня. Це й не дивно, у нього й зарплата більша, ніж у неї. До того ж жили вони у його квартирі. Ну а головне — допомога матері Андрія. Живучи з ними, Віра Данилівна надавала неоціненну допомогу у догляді за онуком.
За освітою свекруха була педагогом. Тож за сина хвилюватися особливо не доводилося. Віра Данилівна могла не тільки дивитися за дитиною, але й допомогти у навчанні, а батькам у вихованні. Але все ж Таня часто відчувала провину перед сином. Якою б хорошою бабуся не була, але все ж це її дитина.
А в цілому Таня вважала, що зі свекрухою їй казково пощастило. Жодних проблем, з якими стикалися її подруги, що також живуть з матерями чоловіків, у неї не було. Стосунки складалися чудово. Навіть якщо у Тані з Андрієм траплялися сварки, то свекруха завжди приймала її бік, намагалася згладжувати гострі кути в їхніх стосунках, переконуючи, що хоча б заради сина треба жити дружно. З Андрієм же сварки траплялися не рідко. Причому з різних причин.
«Ну хоч зі свекрухою пощастило», — часто думала жінка. Її мама теж була жива. Правда, стосунки вони майже не підтримували, а причина тому був вітчим. Рідного батька Тетяна майже не пам’ятала. Він розлучився з мамою, коли Таня була зовсім крихіткою. Ну а через кілька років з’явився і вітчим. Вже навіщо мама вийшла заміж за таку людину, зрозуміти було важко, але жила вона з ним уже багато років. Розлучатися при цьому не думала, незважаючи на його любов до міцних напоїв, зради та небажання працювати.
— Мам, ну навіщо тобі такий? — питала Таня, коли вони ще жили всі разом. — Ти ж своє життя губиш з ним. Можна ж іншого знайти. Мені навіть здається, що самій було б легше, ніж з ним.
— Ні, це мій чоловік, — тільки й відповідала мати. — Ось сама вийдеш заміж, тоді й зрозумієш.
Таня ж заміж поспішала тільки заради того, щоб швидше піти з рідного дому й більше не бачити витівок вітчима. Тому майже й не навідувала матір, обмежуючись лише вітаннями по телефону, будучи впевнена, що сама вона точно не буде нічого подібного терпіти, але все ж розуміла, якщо доведеться розлучитися з Андрієм, то їй йти буде нікуди.
А такі думки все частіше приходили під час сварок. Андрій не пив, судячи з усього, не зраджував, але, принаймні, не давав приводу так думати, хоча смутні підозри теж закрадалися. Але в таких випадках Таня зітхала й думала: «Адже може бути все набагато гірше, ось як у матері. Андрій же, незважаючи ні на що, нас любить, піклується про нас, про сина».
А особлива турбота, розуміла Тетяна, їй може найближчим часом знадобитися. Справа в тому, що вона почала відчувати себе гірше. Стали мучити запаморочення й легка нудота. Спочатку вона подумала, що при надії. Це було б, звичайно, не доречно, але в принципі не так уже й погано. Про другу дитину іноді жінка думала. Але, купивши в аптеці тест, зрозуміла — це щось інше. Тож пішла до поліклініки. Там її не заспокоїли.
— Тривожні симптоми, — сказав дільничний лікар. — Вам потрібно пройти повне обстеження. Я дуже сподіваюся, що це не те, чого слід побоюватися, але без необхідних аналізів діагноз я поставити не візьмуся.
— Але ж це ж доведеться до лікарні лягти, — зажурилася Таня.
— Так, без цього, боюся, не обійтися. Ну що поробиш, іноді доводиться витратити час заради здоров’я.
Ех, був би ще той час. Таня тягнула з обстеженням. Подумала, що до лікарні, звичайно, ляже, але не зараз. Потрошки пізніше. Добре хоч у саме відрядження не послали, але ось повернеться Андрій, і тоді вона з ним поговорить. А поки вирішила зайти до магазину, купити чогось смачного на вечерю. Ну раз уже у неї з сином і свекрухою буде вільний вечір.
Не встигнувши зробити покупки, Таня випадково виявила загублений кимось гаманець, досить худий і потертий. Спочатку хотіла віддати продавцю. Може, хтось шукатиме, але для початку вирішила сама подивитися, а чи варто взагалі знахідка клопоту.
Відкривши, побачила, що всередину вкладена фотографія молодої гарної дівчини, якісь рецепти, папірці з записаними телефонами. І подумала, що загубила його, швидше за все, жінка літня, напевно, мати цієї дівчини, а може, бабуся, яка, напевно, зараз засмучується, бо гроші в гаманці все ж були, хоч і невеликі. Як не дивно, поруч із фотографією у прозорій кишеньці був вкладений листок з адресою, можливо, до речі, власниці цього гаманця.
Жила вона, судячи з усього, неподалік. Тож Таня вирішила зробити добру справу, віднести жінці гаманець. Подзвонивши у двері, вона запитала:
— Ви нічого не губили останнім часом?
— Ох, гаманець загубила. Майже вся пенсія там, — сумно відповіла літня жінка.
— Ось він, тримайте. Я його в магазині знайшла, — усміхнулася Таня.
— Ой, спасибі велике, — зраділа господиня, яку, як виявилося, звали Ольгою Тимофіївною. — Ви так мене виручили, а я сиділа й плакала. Думала, донька з роботи прийде й теж засмутиться. А ви заходьте, заходьте.
— Та я що, мені ніколи, я так на секундочку, — пробурмотіла Тетяна, яка, в принципі, не проти б була присісти, бо втомилася. Хвороба ніби брала своє.
— Та ви на хвилинку тільки, чайку поп’ємо, а потім підете, — умовляла господиня. І та погодилася.
Літня жінка, мабуть, від радості так і сипала словами.
— Ще раз дякую вам велике. Не стільки грошей шкода, а й гаманця, скільки того, що донька прийде, а соромно їй буде сказати. Засмутиться вона, бідненька.
— Ну, це зрозуміло. Любить, значить, вас, — усміхнулася Таня.
— Так, сподіваюся. Єдина ж бо рідна душа, хоч і не зовсім рідна. Я вчителькою працювала, дуже усе це діло любила, а заміж не вийшла і дітей не було. Але під старість ось наважилася все ж таки усиновити дівчинку, маленьку ще зовсім. Ось так і живемо удвох з Мариночкою. Вона вже доросла, вивчилася, працює, скоро заміж вийде. І наречений у неї хороший чоловік.
Вона показала на фотографію, що висіла на стіні. Тетяна вдивилася в обличчя «хорошого чоловіка» і ледь не впала. Це був її чоловік. Вона не стала нічого говорити, а попрощавшись, посилаючись на необхідність терміново йти додому, швидко пішла. У дверях же все ж таки зіткнулася з донькою Ольги Тимофіївни й побачила ще одне підтвердження. На шиї у дівчини був такий самий кулон, який подарував їй нещодавно Андрій. Не стала вона нічого говорити та й не змогла б. Горло перехопив нервовий спазм.
Відчуваючи себе значно гірше, ніж зазвичай, вона насилу дійшла до зупинки автобуса й там знепритомніла. Людей поруч не було, але, на щастя, повз проїжджав таксист, який закінчував свою зміну. Він підібрав її, поклав у свою машину й відвіз до лікарні.
Коли вони були в приймальному відділенні, телефон Тетяни задзвонив, а оскільки вона була без свідомості, відповів на дзвінок таксист. Це був чоловік Тетяни. Дмитро, який привіз її, не встиг нічого сказати. Андрій накинувся на нього.
— Що це? Вона так зомліла, що навіть слухавку взяти не в змозі? Коханцю тепер довіряє поговорити? Ну так слухай.
— Ні, це ви послухайте. З вашою дружиною трапилося…
— Та я знати не хочу, що там з нею. Я вже здогадуюся! — гаркнув Андрій і кинув слухавку.
Лікар же, що приймав Тетяну, прийняв водія за її чоловіка й сказав, що справа серйозна. Жінку доведеться залишити в лікарні.
Дмитро про всяк випадок записав свій номер телефону. Він поїхав, не міг затримуватися. Вдома його чекали троє дітей, яких він виховував сам після того, як дружини не стало.
Тетяна незабаром прийшла до тями й погодилася залишитися на всебічне обстеження. Потім подзвонила Андрієві, не знаючи про те, що той поговорив з таксистом. Чоловік не відповідав на дзвінки. Тоді вона подзвонила Вірі Данилівні, повідомила, де знаходиться, і попросила придивитися поки за сином.
Таня лежала у лікарняній палаті, то й діло поглядаючи на двері. Все чекала, що Андрій приїде. Є в нього коханка чи ні, яка зараз різниця? Адже вона залишається його дружиною, і він повинен пам’ятати це. Але, схоже, чоловіка це мало цікавило. Він не приходив.
Весь вільний час він проводив з іншою жінкою. Марина йому подобалася, з дружиною було зручно. Але ось ще з’явилася Альбіна, жінка багата, впливова. Вона обіцяла посприяти його просуванню кар’єрними сходами. Втрачати такі можливості він не міг, тому ні дружина, ні коханка його не цікавили.
Тож очікування Тані були марними. Зате приїхала свекруха з сином.
— Мамочко! — кинувся до неї Сергій.
— Віро Данилівно, ох… — присіла поруч. — Мила, що ж з тобою сталося? Лікарі-то говорили, але я не зрозуміла. Як ти себе почуваєш?
— Ну, взагалі, не так уже й погано, — спробувала заспокоїти її Тетяна. — Сама ще не зрозуміла, в чому справа, але сподіваюся, візьмуть аналізи і випишуть. А що, Андрієві не повідомили? — обережно поцікавилася вона.
— Ну як не повідомили? Повідомили, звичайно. Прийде він, прийде. Просто на роботі зараз зайнятий, — сказала Віра Данилівна.
Тетяна, зітхнувши, погладила сина по голові.
— Сергію, подивись, який у нас там двір гарний, а ми поки з бабусею поговоримо.
І коли син відійшов, тихо сказала:
— Не прийде він. У нього коханка є, молода, гарна. Він навіть одружитися на ній зібрався.
— Та що ти таке говориш? — злякалася свекруха. — Яка ще коханка? Що значить одружитися? У вас же син. Звідки якась молода взялася? Хто взагалі тобі сказав? Мені здається, це плітки.
— Ні, не плітки. Я все сама бачила. А про коханку випадково дізналася. І розповіла, як все відбулося.
— Ось вони, підлі, а… — схопилася за голову Віра Данилівна. — Обкрутила мужика й прямо зібралася за нього, за одруженого. Де, кажеш, вони живуть? Та знаю я цю вулицю і дім знаю.
— Та ні, мамо, не треба, не треба з ними говорити. Вже пошкодувала про свою відвертість Тетяна. Причому тут вони? Напевно, нічого ж не знали.
— Що значить не знали? Все вони знали. Закрутили Андрюшку, голову запудрили дурневі. А може, й поїли чимось. А він тебе любить, я впевнена. А ці дві… Ну я йому очі відкрию на цю нахабку. І кулон, кажеш, такий самий, як тобі подарував. Ну зрозуміло, на подарунки позазирала, — обурювалася Віра Данилівна.
Але все ж, не бажаючи хвилювати невістку, сказала, що не буде зустрічатися з її суперницею, заспокоїла якось і пішла разом з онуком, побажавши Тетяні найшвидшого одужання. Однак виконувати свою обіцянку вона не збиралася. Вважаючи, що син ні в чому не винен, літня жінка вирішила розібратися по-своєму й вчинила хитрість. Під якимось добрим приводом зайшла до Ольги Тимофіївни, нібито розпитати про спільних знайомих. Розговорилася з жінкою, а сама тим часом почала здійснювати свій план. Марина в той момент була вдома, тож свекрусі вдалося підсунути в її сумку своє кільце й тут же звинуватити дівчину в крадіжці.
— Та що ви? — обурювалася Марина. — Я навіть близько до вас не підходила.
— Не підходила? А я випадково впустила кільце в коридорі, а ти підняла й тепер не віддаєш. Воно, між іншим, дуже дорого коштує, — верещала Віра Данилівна й, не отримавши жодної відповіді, викликала поліцію. Кільце виявили в сумці, почали складати протокол. Ольга Тимофіївна, розуміючи, що донька потрапила в серйозну халепу, схопилася за серце. У неї стався напад.
Історію вдалося залагодити. Віра Данилівна, у якої, схоже, прокинулася совість, не стала писати заяву й після того, як поліцейські пішли, розповіла Марині та її матері, навіщо влаштувала таку сцену.
— Ти вже прости мені, — говорила вона Марині. — Але важко матері повірити, що син у всьому винен. Я думала, ти його звабила. Він же, Андрюша мій, і справді непогана людина. Біс, мабуть, спокусив.
Після цього вона з вибаченнями пішла, а вражена до глибини душі дівчина залишилася вдома, роздумуючи, як їй тепер чинити.
— Та так, хороша людина, дуже прямо. І дружину обманює, і мене теж. Мам, уявляєш, який він?
— Ой, доченько, усяке в житті буває. Мені здається, треба його забути. Повернеться, висловиш усе та й плюнеш у вічі йому, безстидному, — втішала мама.
— Та так, я йому так висловлю, надовго мене запам’ятає, — плакала дівчина.
Тетяна нічого цього не знала. Вона, як і раніше, чекала чоловіка, а він усе не приходив. Зате її почав відвідувати Дмитро. Таксиста всерйоз зворушила її доля. А коли він дізнався, що чоловік до неї не приходить і шлюб їхній, до того ж, швидше за все, рухається до розлучення, він зрозумів, що не байдужий до Тетяни.
Зізнатися було важко. Він розумів, у нього троє дітей, але й відмовитися від того, щоб бачити її, не міг. Тетяну це здивувало. Зрозуміло було, коли він навідав її вперше, співчував. Можливо, навіть вона йому сподобалася, але тепер-то, коли він усе знає про неї, та й про себе розповів.
— Дімо, навіщо ти все це робиш? — спитала вона. — Навіщо приїжджаєш? Час тільки дарма витрачаєш.
— Чому дарма? Ти мені подобаєшся. Я ні до жодної жінки давно не відчував таких почуттів.
— Дякую, — глибоко зворушена його зізнанням, відповіла Таня. — Але я вже не дівчина, і в мене є дитина, а головне, як бачиш, я хвора. Лікарі не дають жодних прогнозів, тож невідомо, чи зможу я одужати.
— Я впевнений, що зможеш. А те, що в тебе дитина, ох, не мені цього лякатися з моїми-то трьома. Розумію, що я з таким багажем тобі не пара, але дякую за те, що ти не сказала про це. Ну й за те, що ти заміжня. Для тебе ж це не має значення?
— Ні, звичайно. Те, що я розлучаюся, вже навіть не обговорюється. Навіть не знаю, чи зійдеться він з тією дівчиною чи ні, але сподіваюся, у неї вистачить розуму зрозуміти, що це за людина.
Марина справді багато чого зрозуміла. Вона проплакала всю ніч і твердо вирішила, що такі стосунки треба закінчувати. Причому не просто закінчувати, а помститися за підлість. Адже він обманював і свою дружину, і її. Видавав себе за неодруженого, обіцяв, що вони одружаться.
«Ні, так залишати це не можна», — думала дівчина.
Зустріти Андрія вона вийшла на вулицю. Той вийшов із машини, побачив її й, нічого не підозрюючи, з широкою посмішкою пішов назустріч. Вона теж старанно посміхалася, стискаючи в руках невелику баночку. А коли Андрій підійшов, Марина крикнула: «Ти ошуканець! Ти не чесний! Не хочу мати з тобою нічого спільного».
Чоловік відправився додому, і там мати висловила йому всі претензії.
— Тетяночка напевно захоче з тобою розлучитися. Дружина в лікарні, а тобі, схоже, байдуже на це.
— Так, байдуже, — відповів він. — Нехай розлучається на здоров’я. Сергія я заберу.
Таня ні про що це не знала. Їй було не до того. Дмитро зумів підключити деяких знайомих, а ті дали адресу лікаря з сусідньої області, дуже досвідченого й здатного допомогти при її захворюванні.
Лікар приїхав, ознайомився з аналізами, провів власне обстеження й з’ясував, що їй поставили неправильний діагноз. У лікарні апарат виявився несправний, і з’ясувалося, що реальна хвороба не настільки важка, а правильне лікування має дати результат. Тетяну це надихнуло. А коли прийшла Ольга Тимофіївна, вона була в найкращому настрої.
Проте чоловік до Тані не приходив. Він кинув дружину в скрутній ситуації, заплутався у власних коханках і ледь не став жертвою однієї з них — тут пишатися було нічим. А та жінка, на допомогу якої він розраховував, тут же його кинула. Не потрібен був їй такий коханий. А з пошуком нової виникли труднощі. Ніхто не хотів мати справу з таким чоловіком.
Тетяна нарешті одужала. Вона виписалася з лікарні, і їхні стосунки з Дмитром стали стрімко розвиватися. Вони зібралися своїми сім’ями, перезнайомилися одне з одним, а незабаром після укладення розлучення одружилися.
Марина теж незабаром забула своє нещасливе кохання й жила своїм життям.
— Я впевнена, ти теж зустрінеш своє щастя, — говорила їй Таня, коли бачила у магазині. А Марина вірила, що так воно й буде.
