— Жінка повинна мовчати! — повторював чоловік. А вона нарешті усвідомила, що повторює долю матері.
— Ти знову забула купити мені каву? — голос Кирила пролунав із кухні, і в Маші всередині все стислося.
— Ні, просто не встигла. Зранку в дитини температура, я на роботу спізнилася…
— Спізнилася, не встигла… Ти взагалі хоч щось встигаєш у цьому житті, окрім ниття? — він зачинив дверцята шафи, наче ставлячи крапку. — Он, у Санька жінка трьох виховує, а дім — як картинка. А ти з одним ледь справляєшся.
Маша промовчала. Не тому, що не знала, що відповісти, а тому, що вкотре зрозуміла — однаково не почує. Колись він казав їй «моя сильна дівчинко», «ти в мене найкраща». Тепер же всі розмови зводилися до докорів, претензій і порад «взяти себе в руки». Вона мовчки поставила на стіл суп — учорашній.
— Це знову що? — Кирило скривився. — Ти хоч раз приготуй щось нормальне, а не це пійло! Мені важко, я працюю, а ти навіть вечерю зробити не можеш.
— Я теж працюю, Кириле. І теж втомлююся.
— Та ти не працюєш, ти так, відсиджуєшся у своєму офісі. Справжня робота — це коли відповідальність, тиск, коли ти чоловік.
Слова впали, як каміння. Маша машинально витирала стіл, відчуваючи, як від безсилля всередині підіймається образа.
«Справжня робота, чоловік…» — перед очима постав батько, так само ображав її матір. Тоді Маша присягалася, що ніколи не дозволить так поводитися з собою. Але минуло п’ятнадцять років — і ось вона стоїть біля плити, слухаючи знайому фразу:
— Ти жінка, твоя справа — дім. Мені потрібен порядок і спокій. А не вічне «допоможи», «сходи», «я втомилася».
Вона хотіла сказати, що любов — це не про обов’язки. Що сім’я — не армія, де один командує, а інший підкоряється. Але промовчала. Пізніше, укладаючи сина, почула його шепіт:
— Мамо, а тато на тебе сердиться, тому що ти погана?
Ці слова пронизали сильніше за будь-який крик. Коли дитина заснула, Маша довго сиділа на кухні з кухлем охололого чаю. На телефоні блимнуло повідомлення від подруги: «Ти живеш як моя мама. Не дай Боже мені так.» Маша всміхнулася з гіркотою. Вранці вона знову зібрала сніданок, розбудила сина, випрасувала чоловікові сорочку.
— Ти що, не бачиш, що я запізнююся? Де мої ключі? — роздратовано кинув Кирило.
— На поличці, де завжди.
— Не розумничай. Без тебе знаю.
Двері грюкнули, залишивши після себе запах його дорогого парфуму і дивне відчуття порожнечі. «Я ж теж хотіла сім’ю. Справжню. Де люблять, підтримують… А вийшло — служба. Тільки без форми й зарплати». Маша не знала, що саме зміниться, але десь всередині вперше майнула думка: «А може, годі терпіти?»
— Ти хоч подивися на себе! Волосся не вкладене, нігті обдерті. Як дружина чоловіка, який має статус, може так виглядати? — голос Кирила був колючим, як наждак.
Маша стояла біля дзеркала з гребінцем у руці. Хотіла сказати, що вчора не спала всю ніч — у сина температура під сорок, а вранці треба було зібрати звіт для начальства. Але промовчала. Безглуздо.
— Я не на подіум іду, Кириле. Я на роботу. Головне — бути охайною, а не вбраною.
— Тобі просто лінь. От і все. Жінка повинна надихати чоловіка, а ти тільки втомлюєш.
Він говорив це спокійно, без злоби, як незаперечний факт. І саме від цієї холодної впевненості Маші хотілося кричати. «Жінка повинна…» — вона вже не рахувала, скільки разів чула ці слова. Увечері зателефонувала подруга Лєна.
— Ти все так само у своєму пеклі живеш?
— Та годі тобі, Лєно. У всіх буває важко.
— Не у всіх. У нормальних людей важко разом. А в тебе — важко тобі одній. Це різне.
Маша помовчала. Потім тихо сказала:
— Він же не злий. Просто втомлюється. Робота нервова.
— А тобі не нервова? — голос Лєни здригнувся. — Ти себе хоч раз пожаліла, Машо?
— Не можна все зруйнувати через втому.
— Іноді зруйнувати — це і є порятунок.
Після розмови Маша довго сиділа на кухні. Син грав у сусідній кімнаті, тихо наспівуючи під мультик. «Зруйнувати — це порятунок» — звучало в голові знову і знову. Наступного дня Кирило прийшов пізніше звичайного, від нього тхнуло чужими парфумами.
— Ти де був?
— На зустрічі. Робочій.
— У суботу ввечері?
— Ти стежити за мною взялася? — він усміхнувся. — Не перегинай, Машо. Дивись, щоб я додому повертатися не передумав.
Вона відчула, як підіймається хвиля приниження, але знову промовчала. «Він просто напідпитку. Завтра перепросить. Як завжди». Але наступного дня він не перепросив. Зате надвечір влаштував сварку, звинувативши її в тому, що в домі «все не по-людськи»:
— Посуд недомитий, дитина в піжамі, я приходжу — і ніякої гармонії! У тебе взагалі совість є?
— Кириле, я не робот! Я людина! Мені теж важко! Невже ти не бачиш, що я стараюся?
— Ти стараєшся бути слугою, а не дружиною!
Син заплакав. Маша кинулася до нього, а Кирило, роздратовано махнувши рукою, вийшов на балкон. Пізніше, коли дитина заснула, вона підійшла до вікна. Внизу йшли люди — хтось сміявся, хтось обіймався, хтось ніс квіти. «А я… Я наче живу під склом. Усе бачу, все чую, але не можу дихати. І що найважче — вже майже звикла».
Телефон знову завібрував. Повідомлення від Лєни: «Ти ж сильна. Просто забула, що це означає». Маша не відповіла. Але вперше за довгий час задумалася, якою була до всього цього: живою, мрійливою, такою, що любить життя.
Тієї ночі вона не спала. Поки Кирило голосно хропів, Маша дивилася на стелю і вперше дозволила собі подумати: «А якщо я піду? Невже без нього стане гірше? Чи… нарешті стане легше?»
На ювілеї в колеги Маша почувалася зайвою. Кирило наполіг, щоб вона пішла — «для пристойності», як він висловився.
— Не хочу, Кириле. Не люблю ці корпоративи.
— Годі вдавати з себе скромницю. Одягни нормальну сукню і поводься пристойно. Я не хочу, щоб потім з мене сміялися через твій вигляд.
Вона обрала своє найкраще — синє, просте, але таке, що підкреслює фігуру. Зробила макіяж, як уміла, і зібрала волосся. Кирило зміряв її поглядом:
— Ну… хоч не соромно буде поруч стояти.
У залі він одразу відокремився від неї, пішов до колег. Маша стояла біля стіни з келихом, почуваючись невидимою. Якоїсь миті почула за спиною:
— Це твоя дружина?
— Ну так, буває й таке, — усміхнувся Кирило. — Вдома корисна, звісно, але в люди з нею не вийдеш — нудна. От якби ти поруч зі мною стояла, зовсім інша річ.
Слова вдарили в серце. Маша обернулася — він не бачив, що вона все чула. Вона стояла нерухомо, відчуваючи, як горло стискається, а очі наповнюються сльозами. Увечері в машині Кирило був веселий, напідпитку.
— Ти чого така похмура? Весь вечір мовчала, аж ніяково було перед людьми.
— А ти не подумав, що ніяково було слухати, як ти мене висміюєш?
— Та годі, не драматизуй. Це ж жарт.
— Жарт? А мені образливо було.
— Тобі все образливо. Може, час вчитися ставитися до життя простіше?
Вона відвернулася до вікна. За шибками пропливали вогні нічного міста. «Він ображає мене — і вважає це нормою. А я мовчу. Чому?» Наступного дня Маша знову пішла на роботу, наче нічого не сталося. Але всередині щось надломилося. Вона не могла зосередитися, не чула, що їй кажуть.
Увечері подруга Лєна прислала коротке повідомлення — вона твердо вирішила повернути Машу до життя, хоч би чого це коштувало: «Ти гідна любові, а не жалю. Приїжджай до мене. Просто побудь без нього хоч день.» Маша не відповіла. Але коли ввечері Кирило зірвався через те, що син пролив сік на килим, і насварив дитину, у ній щось обірвалося. Вона відвела сина в кімнату, щоб той не чув, і вперше за довгий час крикнула:
— Годі! Ти сваришся на всіх, наче король, а сам… боїшся залишитися сам!
Він відсахнувся — наче не чекав.
— З глузду з’їхала?
— Ні, Кириле. Я просто втомилася бути твоєю тінню.
Вона підняла з підлоги куртку сина й вийшла. Не грюкнула дверима — просто тихо зачинила їх за собою. На вулиці було холодно, і вперше за багато років Маша вдихнула на повну.
У парку біля дому вона сиділа на лавці й довго дивилася на мокрий асфальт. «Я ж справді стала такою, як мама… Тільки вона прожила з батьком усе життя. А я, може, все-таки встигну вибратися». У телефоні засвітився екран — Лєна писала: «Ну що, наважилася?» Маша набрала відповідь: «Поки просто дихаю. Але вперше — без страху.»
Маша винайняла невелику квартиру біля парку. Старенькі меблі, шпалери у квіточку, запах свіжої фарби — але це було її місце. Без крику. Без страху. Без постійного очікування, що зараз знову образять.
Перші тижні вона просто вчилася жити заново. Вставала рано, вела сина до садочка, на роботу йшла пішки — щоб відчути, що життя триває. Іноді ловила себе на дивній тиші — без Кирилових докорів дім наче дихав. Іноді, правда, було важко. Особливо вечорами, коли дитина питала:
— Мам, а тато до нас прийде?
Вона відповідала м’яко:
— Він може приходити, якщо захоче тебе побачити. Але жити ми тепер будемо окремо.
І додавала подумки: і слава Богу.
Кирило перший час телефонував часто.
— Ти що, з глузду з’їхала? — кричав у слухавку. — Куди ти зібралася? У тебе грошей кіт наплакав, я вас обох утримував! Без мене ви пропадете!
— Побачимо, — відповідала вона спокійно.
За кілька тижнів він почав умовляти:
— Я просто втомився, Машо. Давай спробуємо все спочатку. Я все зрозумів.
— Ти зрозумів, що я більше не вірю, — відповіла вона й поклала слухавку.
Коли вона подала на розлучення, Кирило розсердився.
— Я не дам тобі розлучення, чуєш? Без мене ти ніхто!
— Помиляєшся, Кириле. Без тебе я — нарешті я сама, — сказала Маша спокійно.
Він тягнув час, не підписував папери, влаштовував сцени, приходив на засідання з посмішкою й казав судді, що вона «просто в істериці». Але суд все ж відбувся. Квартиру поділили порівну — як належить за законом, попри всі його обурення. На аліменти Маша подала одразу, без вагань. «Я не прошу подачок. Я захищаю сина», — твердо сказала вона юристу.
Після цього Кирило наче стих. Він усе ще намагався телефонувати, писати, приходити, але Маша вже не боялася. У її голосі з’явилася твердість, якої не було раніше. Поступово жінка перестала здригатися від його повідомлень. Навчилася радіти дрібницям: ранковому сонцю, ароматній каві, тихим вечорам із сином.
Уперше за багато років вона записалася до спортзалу, зробила стрижку, купила сукню — яскраву, сміливу, зовсім не «домашню».
Колеги дивувалися:
— Машо, ти маєш гарний вигляд! Закохалася, чи що?
Вона всміхалася:
— Так. У життя.
Минуло пів року. Одного разу, збираючись на прогулянку, вона побачила знайому машину біля під’їзду. Кирило. Він стояв біля капота, розгублений, із букетом.
— Ти змінилася, — сказав, тільки-но вона підійшла. — Така… впевнена. Гарна. Я сумую.
— Ти сумуєш не за мною, а за владою, яку втратив.
— Навіщо ти так? Я просто хочу повернути сім’ю.
— Ти не сім’ї хочеш, Кириле. Ти хочеш, щоб я знову мовчала.
Він відвів погляд.
— Дай шанс, Машо.
— Ні.
Вона промовила це спокійно. Просто констатувала факт. Тієї миті вона зрозуміла: все. Назад дороги немає. Коли він поїхав, Маша заплющила очі й глибоко вдихнула. «Ось так і виглядає свобода. Без крику. Без сліз. Просто тиша — і спокій усередині».
Пізніше ввечері Лєна зателефонувала:
— Ну що, як ти?
— Добре. Уперше за багато років — по-справжньому добре.
— Пишаюся тобою.
— А я — собою.
Вона підійшла до вікна, за яким уже гасли ліхтарі. Син малював за столом, муркотів собі під носа. Маша всміхнулася — і зрозуміла, що саме з цієї миті почалося її нове життя. Без «повинна». Без страху. З любов’ю — до себе і до світу.
