Жінка продала майно й жила розкішним життям. Думала, їй цього вистачить на все життя. Проте не вистачило, і вона приїхала жити до племінниці, якій ще нещодавно доводила, що вона неправильно живе.
Валіза з крокодилячої шкіри, щедро обліплена яскравими наліпками, виглядала в тісному передпокої Люди щонайменше дивно. Зоя Федорівна, усміхаючись на всі свої тридцять два керамічні зуби, поплескала племінницю по щоці.
— Знову ці фіранки, Людочко? — скривилася вона, навіть не знімаючи сонячних окулярів. — Я їх ще десять років тому споглядала. Ви тут, у своєму болоті, зовсім зацвіли. Душа має літати, а ви її в бетон замурували та іпотекою придавили.
Люда мовчки прийняла від тітки кашемірове пальто.
П’ять років тому Зоя Федорівна, ледве відзначивши сорок днів по батьку, вирішила, що в житті потрібно щось міняти. Квартира в центрі міста, дідова дача, гаражі та антикваріат — усе пішло з молотка.
— На той світ із собою не забереш! — урочисто заявила вона тоді на сімейному обіді. — Живемо один раз, і я збираюся прогуляти кожну копійку. А ви, мої дорогі, працюйте далі.
Люда давно не бачила тітку, тому була надзвичайно здивована, коли та з’явилася на порозі її квартири.
— Розумієш, — повчально мовила Зоя Федорівна, сьорбаючи чай з надбитої чашки, яку вона тримала двома пальцями, — у Європі люди вміють красиво старіти. Вони не чіпляються за квартири. Вони інвестують в емоції! Я от нещодавно снідала в Монако, дивилася на море й думала: яка ж я молодець, що не залишила вам ту трикімнатну квартиру на проспекті, як спочатку хотіла. Ви б її просто проїли! Людю, ти чого згорбилася? Випрямись!
— Ми за вас раді, тітко Зоє, — озвався Андрій, чоловік Люди. — У Люди спина відвалюється від важкої роботи.
Зоя Федорівна дзвінко розсміялася.
— Ой, Андрійчику, не будь таким занудою! Гроші — то пил. Сьогодні є, завтра немає. Я прожила життя на повну!
Вона поїхала за два дні, залишивши по собі запах закордонних духів і якесь важке відчуття в душі племінниці. Люда тоді довго плакала — від того, з якою легкістю рідна людина викреслила їх зі своєї «красивої» реальності.
Три роки промайнули в турботах. Люся й Андрій старанно відкладали кожну копійку — їхньою єдиною мрією було якомога швидше погасити іпотеку й великий кредит, взятий на ремонт. Жили скромно, але не занепадали духом.
У той нещасливий понеділок, пізно ввечері, у двері тихо пошкрябалися. Люда пішла відчиняти. На порозі стояла жінка, в якій вона не одразу впізнала свою тітку. Зоя Федорівна дуже постаріла, а замість крокодилячої валізи біля її ніг стояло кілька дешевих пакетів.
— Привіт. Пустиш? — винувато всміхнулася тітка.
Люда, ще не отямившись від того, що побачила, проте відступила, пропускаючи жінку у коридор. Тітка зайшла, роззулася й повільно побрела до вітальні. Люда пішла слідом.
Андрій, побачивши Зою Федорівну, хотів щось сказати, але змовчав — вигляд у родички дружини був такий, що він побоявся зробити ще гірше.
— А де речі, тітко Зоє? — запитала Люда, коли та сіла в крісло.
Зоя Федорівна мовчала довго. Вона дивилася на свої руки, на яких більше не було жодної каблучки, а потім промовила:
— Нічого немає. Нічого…
— Як це — нічого? — не витримав Андрій.
— Скінчилося, — Зоя підвела очі на племінницю. — Гроші, коштовності, красиве життя… Я думала, що мені вистачить до кінця віку. Розраховувала ще років на десять, а ціни зросли, інвестиції прогоріли, і… Коротше, у мене нічого немає. Зовсім.
— Як це — зовсім? — Люда присіла поруч навпочіпки. — А квартира у Чернівцях? Ваша, не спадкова. Ви ж її, здається, залишали…
— Ти ж знаєш, Люда, — обурилася тітка. — Я все продала! Усе, що мала!
Чернівецьку квартиру пустила з молотка якраз три роки тому, коли до тебе в гості заїжджала. Я жила в найкращих готелях, я вкладала гроші у своє майбутнє! Я не збиралася повертатися в ці злидні!
— А де ви зараз прописані? — сухо спитав Андрій.
— У однієї знайомої в Одесі. Фіктивно. За п’ять тисяч гривень на рік.
— А жити ви де збираєтеся, «громадянко світу»? — Андрій не приховував сарказму. — У нас, як ви пам’ятаєте, «іпотечне болото», і зайвих кімнат не передбачено.
Зоя Федорівна раптом заплакала.
— Не кидайте мене! Ми ж родина, одна сім’я! У мене пенсія — копійки, на неї навіть будку не зняти! Я стара, хвора жінка!
Увечері на кухні зібралася імпровізована сімейна рада. Приїхав брат Люди, Паша, зі своєю дружиною Веронікою. Зою Федорівну тимчасово замкнули у вітальні, де вона демонстративно й максимально голосно скаржилася на свою гірку долю.
— У нас вона жити не буде, — відрізав Андрій. — Я не для того працював на трьох роботах, щоб слухати лекції про те, як правильно витрачати гроші, яких у неї більше немає. Хай іде в якийсь притулок!
— Андрію, ну який притулок… — скривилася Люда. — Родичі ж. Сусіди, якщо дізнаються, осудять. Скажуть, що ми багату тітку обікрали й на смітник викинули. Вона ж усім тут розповідала, яка вона забезпечена.
— Ідея! — пожвавився Паша. — У нас же є будиночок у селі. Той, що ми під дачу купили торік. Там піч, вода в криниці, город. Повітря свіже. Вона ж за ним у Карпати їздила?
— Там до найближчого магазину три кілометри лісом, — зауважила Вероніка. — І інтернету майже немає. Вона там з глузду з’їде.
— Не з’їде, — суворо сказав Андрій. — У неї тепер буде багато часу для медитацій. Хотіла жити один раз? От нехай і доживає решту життя в гармонії з природою. Зате житло своє, платити не треба, лише за світло. Ми їй продукти раз на тиждень завозитимемо.
Коли Зої Федорівні озвучили рішення, вона довго плакала.
— У село? Мене? Ви з глузду з’їхали? Я оперу у Відні слухала! Я з шейхами за одним столом сиділа! Ви хочете, щоб я в багнюці колупалася? Безсердечні!
— Тітко Зоє, — Люда підійшла впритул. — Або село, або вокзал. Вибір за вами. Починайте звикати до аскези. Квартири більше немає, грошей немає — є тільки будиночок у селі і наша добра воля.
Переїзд відбувся за три дні. Зоя Федорівна їхала на задньому сидінні машини Паші й усю дорогу мовчала. Будиночок у селі виявився міцним, але крихітним — дві кімнати, кухня з піччю та сіни.
— Ось твої хороми, — Андрій поставив валізу посеред кімнати. — Дрова в сараї, криниця за рогом. Ми привезли тобі крупи, макарони, консерви. Газ у балоні — економ.
Зоя Федорівна подивилася на лампочку, густо засижену мухами, що звисала зі стелі.
— Тут… тут навіть біде немає, — прошепотіла вона.
— Вбиральня на дворі, — кинув Паша. — Усе, тітко Зоє. Ми поїхали. Подзвонимо в суботу.
Минув місяць. Люда сподівалася, що тиша й фізична праця, хоча б по господарству, приведуть тітку до тями. Але де там. Телефон Люди почав розриватися від дзвінків у неділю зранку. Та дзвонила не тітка — надзвонювала сусідка, баба Нюра.
— Людко, ви там зовсім совість втратили? — гримів голос у слухавці. — Бідну жінку, інтелігентну, в сарай запроторили! Вона щодня біля криниці плаче. Розповідає, як ви в неї всю спадщину виманили, документи підробили, а її, нещасну, в глушину вивезли доживати!
— Що?! — Люда ледь не впустила телефон. — Бабо Нюро, яку спадщину? Вона ж усе сама продала!
— Та не знаю, що вона там продала, але тепер усе селище знає, що твій Андрій — бандит, а ти — змія підколодна. Вона каже, що ви її на голодному пайку тримаєте, самі хліб возите. Учора в діда Михайла картоплю просила, мовляв: «Дітки мої рідні все золото в мене забрали, на машини спустили».
Люда, не дослухавши, кинула слухавку й почала набирати Андрія.
— Збирайся. Їдемо в село. Зараз я їй влаштую небо в діамантах. Де тека, яку вона з собою привезла?
Доїхали швидко, в будинок увірвалися без стуку. Зоя Федорівна сиділа за столом у товаристві двох місцевих жінок. Перед нею стояла тарілка з домашніми пиріжками — очевидно, постачанням «співчутливих» сусідів. Тітка була по самі вуха замотана в пухову хустку.
— О, з’явилися, — театрально скрикнула Зоя, хапаючись за серце. — Прийшли перевірити, чи не віддала я душу Богові? Щоб ще й будиночок до рук прибрати?!
Сусідки дивилися на Люду й Андрія так, що тим стало моторошно.
— Зоє Федорівно, — Андрій ступив уперед, і жінки інстинктивно втягли голови в плечі. — Що це за цирк ви тут влаштували? Яка спадщина? Яке золото? Що ми у вас забрали?
— А ти на мене не кричи! — заверещала тітка, схоплюючись зі стільця. — Думали, заховали мене й кінці у воду? Люди добрі все бачать! Я все життя на вас поклала, копійку до копійки збирала, а ви мене, як стару собаку, викинули!
— Яку копійку? — обурилася Люда. — Тітко Зоє, ти нас назвала невдахами! Ти хизувалася, що витрачаєш гроші на готелі, аби нам нічого не дісталося! Ти нам жодного разу навіть сувеніра не привезла — все на себе кохану витрачала!
— Брехня! — Зоя заламала руки. — Все брехня! Вони мене чимось напоїли, змусили папери підписати! Я була в тумані! А тепер от… у селі… без біде…
Одна із сусідок, та, що більша, стала між ними.
— Ви б пішли геть, виродки. Ми вже в районну газету написали. Хай всі дізнаються, як ви з пенсіонеркою обійшлися. Вона нам усе розповіла. І як ви в неї діаманти з сейфа тягнули, і як у підвалі тримали.
— Який сейф? — Андрій схопився за голову. — Людо, ходімо. Це марно. Вона хвора.
— Ні, стій! — Люда вихопила з сумки теку з документами, яку передбачливо взяла з собою. — Дивіться! Вона сама продала свою квартиру в Чернівцях , три роки тому! Ось її підписи на договорах купівлі-продажу! Ось закордонний паспорт — подивіться на дати віз! Вона по всьому світу їздила!
Сусідки з недовірою потягнулися до паперів. Зоя Федорівна раптом зблідла й повільно осіла на лаву.
— Ой, серце… — простогнала вона. — Рятуйте…
— Тітко Зоє, — Люда нахилилася до неї. — Ми завтра привеземо тобі ще їжі. Востаннє. І якщо я ще раз почую хоч слово про «спадщину» чи «діаманти», ти поїдеш жити в хостел для бездомних, в Одесу, за місцем прописки. Зрозуміла мене? Там біде точно немає, зате слухачів багато. Їм свої байки й розповідатимеш.
Зоя Федорівна миттєво перестала стогнати. Вона подивилася на племінницю поглядом, у якому не було й крихти каяття.
— Не переношу вас, — прошипіла вона, коли сусідки, ніяковіючи, почали боком виходити з хати. — Ви зобов’язані забезпечити мені комфортне життя! Зобов’язані!
Звісно, ні Люда, ні її брат не змогли просто залишити нахабну родичку напризволяще — совість не дозволила. Двічі на місяць, по черзі, вони їздять до тітки: привозять продукти й речі першої необхідності. У селі до Зої тепер ставляться з осторогою: більше не підгодовують, скарг не слухають і в гості не кличуть. У віці ж вона, ображена на весь світ. Хіба ж родичі не зобов’язані забезпечити їй гідну старість?
