Жінка стояла біля квартири з валізою і сином Михайлом. Йому всього п’ять років, а він уже зрозумів, що тато більше не тато.
— Забирай свій причіп і йди — сказав Андрій навіть не дивлячись на нас. Він дивився в телефон. Мабуть, з нею листувався. Тією самою, через яку я зараз тут стою.
— Андрію…
— Що? — він підняв голову, і я побачила, що він ніби чужий. — Слухай, Віко, ти для мене занадто нудна, нікому не потрібна, розлучена з причепом. Тридцять чотири роки, дитина на шиї, ніякої кар’єри. Кому ти така потрібна? Я чесно прожив з тобою 4 роки, цього достатньо. Кохання минуло…
Михайло стоява у мене за спиною. Чесно прожив. Чотири роки. І назвав мого сина причепом. Я мовчки взяла валізу, адже знала, якщо відкрию рот, то закричу. Або розплачуся.
Мамина однушка зустріла нас запахом смажених котлет і співчутливим поглядом. Я не любила це співчуття більше, ніж слова Андрія.
— Вікулю, ну що ж ти… — мама почала, але я обірвала її жестом.
— Не треба. Будь ласка.
Вночі я лежала на розкладанці поруч з ліжком, де спав Мишко, і дивилася в стелю. Розлучена з причепом. Ці слова в’їдалися, як кислота. Може, він правий? Тридцять чотири — це багато? В мене не було свого житла, не було нормальної роботи, була тільки незакінчена педагогічна освіта і роки життя, викинуті на вітер. Спочатку один невдалий шлюб, тепер інший…
А ще був син. Я повернула голову. Він спав, розкинувши руки, такий маленький і беззахисний.
— Вибач, малий, — прошептала я в темряві.
Ранок почався з дзеркала. Дивилася на своє відображення: темні кола під очима, перші зморшки біля губ, волосся, яке давно треба пофарбувати.
— Ні — сказала я своєму відображенню. — Ні, ні і ні.
Мама пішла на роботу, залишивши нас із Михайлом удвох. Я дістала ноутбук, єдине, що Андрій не вимагав повернути, і почала шукати. Роботу. До обіду зрозуміла: з моїм досвідом бібліотекаря в школі, мені світила тільки прибиральниця або продавець у кіоску. Зарплата п’ятнадцять тисяч, якщо пощастить. На орендовану квартиру не вистачило б навіть на комуналку.
Мишко потягнув мене за рукав:
— Мама, а ми підемо гуляти?
Я дивилася на нього й раптом зрозуміла. Він не тягне мене вниз. Він тримає мене на плаву. Не дає розслабитися. Причіп… Який причіп. Він — мій двигун.
— Підемо, Мишко.
На дитячому майданчику я сиділа на лавці, поки син копирсався в пісочниці. Поруч сіла жінка років сорока, в дорогому пальто, з телефоном у руці.
— Ваш? — кивнула вона на Михайла.
— Мій.
— Гарний хлопчик — вона посміхнулась. — Слухайте, а ви випадково не шукаєте роботу?
Я повернулася до неї:
— Шукаю. А що?
— Мені потрібен помічник. Я веду онлайн-курси з психології, і в мене зовсім немає часу на організацію: розсилки робити, пости писати, з клієнтами спілкуватися. Можете віддалено працювати, годин по чотири на день. Десять тисяч гривень на перший час.
Десять тисяч. Віддалено.
— Я… я ніколи не займалася розсилками…
— Навчитеся — вона простягнула візитку. — Дзвоніть, якщо наважитесь. Мене звуть Лариса.
Ввечері, коли Мишко засинав, я подзвонила Ларисі. Голос тремтів, руки пітніли, але я дзвонила. Перший місяць — найважчий. Я вчилася робити пости, розбиралася в сервісах, відповідала на повідомлення клієнтів, і все це між приготуванням їжі, прибиранням і дитиною. І ось, на рахунок прийшли перші десять тисяч.
Я сиділа і дивилася на цифри на екрані телефону. Мої. Зароблені.
— Вийшло, — сказала я.
Мама дивилася на мене з кухні:
— Що вийшло?
— Все, мам. Все вийшло.
Через два місяці Лариса підняла мені зарплату до п’ятнадцяти тисяч гривень. Говорила, що я добре справляюся… Відкладати у мене взагалі не виходило, проте мати наполягала.
— П’ять тисяч гривень відклади, а на інші можете жити. Голодні не будете, тож, подумай на майбутнє, — сказала мати.
А ще я записалася в спортзал. Ні, не щоб комусь сподобатися. Щоб самій собі подобатися. Купила хорошу фарбу для волосся. Нову сукню. Коли наділа її вперше, син сказав:
— Мама, ти як принцеса!
І я вперше за півроку сміялася по-справжньому.
У соцмережах сплив Андрій. Точніше, його фото з тією самою молодою, двадцяти трьох років, довгоногою. Підпис: «Нарешті щасливий». Раніше мене б це засмутило. Зараз я закрила сторінку і пішла грати з Мишком у лего. Я теж була щаслива. По-своєму. І мені ніхто не був потрібен, щоб почувати себе живою.
Півроку потому зустріла Андрія біля торгового центру. Випадково. Він з нею, тією самою жінкою. Вона при надії. Чоловік дивився на мене і завмер. Я знала, що він бачить: я змінилася, волосся блищало після хорошого салону, на мені та сама сукня і нові туфлі. Я тримала Мишка за руку, і ми обидва посміхалися.
— Привіт — сказала я спокійно.
— Віко… ти… — він м’явся. — Ти добре виглядаєш.
— Дякую.
Жінка тягнула його за рукав, але він стояв.
— Слухай, а як ти… ну, тобто, з грошима як? — він раптом запитав, і я зрозуміла, що він сподівався, що я приповзу до нього. Що проситиму допомогу, що буду нещасною.
— Добре, — посміхнулася я. — Я працюю. Заробляю. Живу.
— А… зрозуміло — він кивнув. — Ну… радий за тебе.
Бреше. Я бачила це з його обличчя. Йому не подобалось, що я впоралася. Що я не зламалася. Ми розійшлися. Я не обернулася. Ввечері Михайло запитав:
— Мамо, а ми колись будемо жити у своїй квартирі?
— Будемо. Обов’язково будемо.
— А тато з нами буде жити?
Я сіла поруч з ним, обійняла:
— Ні, малий. Цей тато буде жити окремо. Але це нормально. Ми з тобою впораємося.
— А ти сумна через це?
— Ні — сказала я нарешті. — Я не сумна. І знаєш чому? Бо в мене є ти. І цього достатньо.
Він притулився до мене:
— Ти найкраща мама.
І я зрозуміла, Андрій помилився. Я не у віці, розлучена з причепом. Я мати. Я жінка, яка працює. Я людина, яка не зламалася… І це тільки початок.
Я взяла ще один проєкт, який займав менше часу, але зарплата була та сама. Незабаром я зняла однокімнатну квартиру. Невелику, на першому поверсі п’ятиповерхівки. Без мами, без її зітхань і причитань «ой, Вікулю, як же ти сама…».
Михайло носився по порожній квартирі, його голос дзвенів від щастя:
— Мама, а це наша квартира? А де ти будеш спати? А можна я тут свої машинки поставлю?
Кімната одна. Я купила йому диванчик, собі розкладанку. Потім, коли накопичу, може, переїдемо у двушку. Може. Колись. Але зараз це мій простір. Мої стіни. Мої правила.
Лариса прийшла на наше новосілля з пляшкою і величезним букетом:
— За тебе, Віко. Чесно, я захоплююся. Ти тоді сиділа на тій лавці з таким обличчям, немов світ рухнув. А зараз подивись на себе.
Я дивилася. У відбитті вікна бачила жінку, яка вміла усміхатися. Яка кожного ранку вставала о шостій, щоб встигнути і попрацювати, і Михайла в садочок зібрати, і собі дозволити півгодини на пробіжку.
— Знаєш, що найдивніше? — сказала я Ларисі, коли ми сиділи на підвіконні, бо меблів ще толком не було. — Я вдячна йому, Андрію. Якби не його слова, я б так і залишилася тією сірою мишкою, яка живе чужим життям.
— Він дав тобі поштовх?
— Він дав мені свободу. Сам того не знаючи. Ну і, звичайно, тобі велике дякую…
Михайлу було шість з половиною. Він тепер ходив у перший клас, і я сиділа на батьківських зборах в оточенні мам, які обговорювали, хто на якій машині приїхав і де відпочивали влітку. Вчителька молода, років двадцяти восьми говорила про успіхи дітей. Дійшло до Мишка:
— Михайло у нас дуже старанний хлопчик. Правда, трохи сором’язливий. Ви, мабуть, з чоловіком могли б більше з ним спілкуватися, розвивати…
— Я сама виховую — перебила я. І вперше сказала це без сорому. Просто як факт.
Вона збентежилася:
— Ой, вибачте, я не знала… Ну, то тим більше молодець. Видно, що дитина в любові росте.
Поруч зі мною сиділа жінка, з короткою стрижкою, в діловому костюмі. Вона нахилилася і тихо сказала:
— Я теж сама. Двоє дітей. Якщо що, ось мій номер телефону. Сходимо куди-небудь з дітьми. Самотнім треба триматися разом.
Її звали Марина. І це був початок нової дружби — тієї, що трималася не на плітках і заздрості, а на розумінні.
Навесні Лариса запропонувала мені партнерство. Не просто роботу, а частку в бізнесі.
— Віко, ти давно не просто помічник. Ти продумуєш стратегію, ти спілкуєшся з клієнтами більше мене, ти придумуєш нові напрямки… Давай офіційно: тридцять відсотків бізнесу твої. І дохід, відповідно, теж.
Я сиділа навпроти неї в кафе і не могла повірити. Тридцять відсотків. Це значило і клієнтів додасться. І прибуток відповідно…
— Ларисо, я… я не знаю, що сказати…
— Скажи «так». Або скажи «ні», якщо вважаєш, що це невигідно. Але ти заслужила це, Віко. Чесно заслужила.
Я сказала «так». І плакала просто в кафе, втулившись у серветку, а Лариса поплескувала мене по плечу:
— Ну все, все, партнерко моя, досить уже…
Літо. Ми з Мишком поїхали на море. В Затоку, зняли кімнату в приватному секторі. Але це була наша перша справжня подорож. Син будував замки з піску, я лежала поруч і дивилася на небо. Задзвонив телефон.
— Алло?
— Віко? Це Андрій.
Я не чула його голос майже два роки. Але зараз він дзвонив сам.
— Що трапилося? — запитала я.
— Слухай… я хотів… ну, взагалі, з Дашею ми розійшлися. Вона забрала дитину і поїхала до матері. Говорить, я поганий батько, не допомагаю, завжди на роботі… Або з друзями…
Пауза. Я чекала.
— Віко, я зрозумів, що зробив помилку. Мені тебе бракує. Може, ми спробуємо ще раз? Я змінився, чесно. Я зрозумів, що сім’я — це головне…
Раніше я б розплакалася. Зраділа. Простила. Побігла б до нього на напівзігнутих, бо «сім’я — це святе», «дитині потрібен батько», «дають же людям другий шанс»… Зараз я дивилася на Мишку. На море. На своє життя, яке я зібрала по шматочках.
— Ні, Андрію — сказала я спокійно. — Ми не спробуємо.
— Але… Віко, я серйозно! Я готовий все почати спочатку! Я…
— Андрію, послухай мене уважно. Два роки тому ти назвав мого сина причепом. Ти сказав мені, що я нікому не потрібна, розлучена. І знаєш що? Ти виявився правий… Мені не потрібен ти. Мені не потрібен чоловік, який повернеться тільки тому, що в нього не склалося з іншою. Мені добре і без тебе.
— Ти серйозно…
— Я абсолютно серьезно. Живи своїм життям. Ми з Мишком живемо своїм. І воно нам подобається.
Я скинула дзвінок. Руки не тремтіли. Серце не калатало. Я просто поклала телефон у сумку і пішла до сина:
— Ну що, архітекторе, покажеш мені свій замок?
Ввечері, коли він засинав у нашій орендованій кімнаті під шум моря, я сиділа на терасі і пила дешевий напій з пластикового келиха. Зорі величезні, яскраві. Десь там, в місті, Андрій сидів сам у своїй квартирі і шкодував про зроблений вибір.
А я була тут. З сином. З роботою, яку любила. З подругами, які мене розуміли. Зі своєю крихітною квартирою і планами на майбутнє. Мені було тридцять шість. Я була розлучена. У мене була дитина. І я була щаслива.Не тому, що все ідеально. А тому що я сама обрала це життя. Сама побудувала його. Сама впоралася.
Осінь. Ми з Мишкою переїхали в світлу двокімнатну квартиру на шостому поверсі. У нього своя кімната. Перша в житті своя кімната! Він клеїв на стіни плакати з динозаврами, розставляв іграшки, бігав по коридору і кричав:
— У мене є своя кімната! Своя!
Ввечері прийшла Марина з дітьми. Ми з нею сиділи на кухні, пили чай, а діти грали в сусідній кімнаті. Вона говорила:
— Знаєш, я іноді думаю, а що, якщо ми так і не зустрінемо нікого? Так і будемо жити, ростити дітей, старіти…
— Не знаю. Як вийде… — сказала я.
Вона дивилася на мене:
— А може й зустрінемо ще своїх принців…
Минуло ще півроку. Лариса розширювала бізнес. Вона проводила живі тренінги, великі… Роботи додалося. Але тепер — це була наша спільна справа. Після роботи ми сиділи вдома, ліпили пельмені. Мишко мені допомагав.
— Мам, а ти пам’ятаєш, як ми жили у бабусі? — запитав він раптом.
— Пам’ятаю.
— А пам’ятаєш, як ти плакала вночі?
Я завмерла. Думала, він не чув. Він був такий маленький…
— Пам’ятаю — визнала я.
— А зараз ти не плачеш — констатував він. — Зараз ти смієшся. Мені подобається, коли ти смієшся.
Він обійняв мене забрудненими в борошні руками, і я зрозуміла. Ось воно. Щастя. Не в принці на білому коні, не в ідеальній сім’ї з реклами, не у великому будинку і дорогій машині. В цих обіймах. На цій кухні. В пельменях, які ми ліпили разом. В тому, що я вистояла.
Що я не зламалася. Що я не повірила словам про стару розлученицю. Що я побудувала своє життя. Не ідеальне. Але своє. І багато чого ще попереду.
