— І щоб нарізка була не як минулого разу — прозора, наче її вкрали, а нормальна. Я ж таки не прибиральниця якась, а начальник адміністративно-господарського відділу. Мої гості звикли до рівня. І Галочко, прослідкуй, щоб стільці з плямами забрали у підсобку. Ще не вистачало, щоб Іван Петрович з податкової штани замарав. Ти мене почула? Гайда, виконуй.
Тамара Вікторівна скинула дзвінок і глянула на своє відображення в дзеркалі передпокою. З дзеркала на неї дивилася жінка в соку, як вона сама любила казати. 60 років — це не вік, це статус. На шиї — масивне намисто з бурштину, на пальцях — золото, щоби відразу було видно: людина не бідує, людина вміє жити. Вона поправила жакет. Сьогоднішній вечір мав стати тріумфом. Її ювілей — не вдома, звичайно. Вдома святкують лише невдахи, у яких немає зв’язків, щоби вибити банкетну залу у відомчій їдальні за півціни. А в Тамари Вікторівни зв’язки були скрізь. Весь записник у телефоні — це не просто номери, це ресурси. Лєна — паспортистка, Валера — автосервіс, Зінаїда — м’ясо. Ось це життя, ось це фундамент, а не те, що в її сина Сергія.
При одній думці про сина губи Тамари Вікторівни стиснулися в курячу гузку. Хороший хлопець, рукастий, але дурний. Пішов у батька, царство йому небесне. Теж усе по совісті хотів жити. І де тепер та совість? У могилі. А Тамара Вікторівна тут керує, вирішує, домовляється. І все б нічого, якби Сергій не притягнув у дім цю Любу.
— Закрійниця, — обурилася Тамара Вікторівна в порожнечу квартири, надягаючи туфлі, що трохи тиснули, але виглядали багато. — Швачка. Тьху. Ніякого польоту, ніякої перспективи. Але про що можна говорити з людиною, яка цілими днями строчить на машинці? У неї ж інтереси — борщ та викрійки. А Сергієві, з його-то даними, потрібна була жінка-локомотив, дочка заввідділу, наприклад, або хоч племінниця тієї ж Зінаїди з місцевого відділу. Там такі гроші крутяться, що можна було б і свою справу відкрити. А він обрав кохання. Наче кохання можна на хліб намазати чи в банк під проценти покласти.
Сьогодні Тамара Вікторівна вирішила: «Досить, ювілей — гарна нагода розставити всі крапки над і». Вона покаже цій Любі її справжнє місце, місце біля плінтуса. Нехай подивиться на поважних людей, нехай відчує свою нікчемність і, можливо, сама втече, піджавши хвіст. А якщо не втече, Тамара їй допоможе. У неї в рукаві був припасований такий козир, проти якого не попреш.
Банкетна зала сяяла чистотою. Галочка, мабуть, таки злякалася звільнення і надраяла підлоги. Стіл буквою «П» ломився від закусок. Звичайно, ікру Тамара Вікторівна принесла свою, дістала через Надю з рибнагляду, але сервірування виглядало гідно. Гості почали збиратися о п’ятій. Тамара Вікторівна зустрічала кожного як королева, що дарує аудієнцію.
— О, Іване Петровичу, яка честь! Проходьте, сідайте он там, ближче до мене. Там не дує.
— Мариночко, як там твоя дочка? Вступила? А я ж казала, що дзвінок ректору творить чудеса. Не дякуй, ми ж свої люди.
Вона купалася в цій увазі. Їй подобалося відчувати себе благодійницею, павучихою в центрі величезної павутини послуг і боргів. Усі ці люди прийшли не тому, що шалено любили Тамару, а тому, що Тамара була корисною, і вона цим пишалася. Це й є справжня вага в суспільстві.
Сергій з Любою та онуками запізнювалися. Тамара Вікторівна демонстративно поглядала на годинник, голосно зітхаючи, щоб усі бачили: мати чекає, а діти не цінують. Нарешті двері відчинилися. Сергій виглядав стомленим. Та ще б, на будівництві вкалувати — не папірці перекладати. Але костюм сидів добре, плечі широкі, красень. Якби ще дружину нормальну поруч. Люба увійшла слідом у простій бежевій сукні. Тамара Вікторівна одразу намітаним оком оцінила: самошиття. Сидить ідеально, ані морщинки. Тканина наче якісна, але не бренд, не бутик. Відразу видно — економія, і тримається якось надто просто. Посміхається несміливо, очі опускає. Ні подачі, ні харизми. Сіра миша.
— Нарешті-то! — голосно проголосила Тамара Вікторівна, не встаючи з місця. — Вже думала, до наступного ювілею чекати доведеться. Проходьте. Чого в дверях застигли?
Сергій підійшов, поцілував матір у щоку. Від нього пахло дорогим одеколоном. Хоч тут Люба не заощадила. От треба ж.
— З днем народження, мамо. Пробки жахливі, ледь прорвалися.
— Хто хоче, той завжди вчасно приїжджає, — відрізала ювілярка й перевела погляд на невістку. Погляд був такий, наче вона виявила на скатертині таргана.
— Здрастуй, Любо.
— З днем народження, Тамаро Вікторівно, — тихо сказала Люба, простягаючи гарний пакет. — Здоров’я вам і дякую.
— Здоров’я, здоров’я, — перебила її Тамара Вікторівна, взяла пакет двома пальцями й, навіть не заглянувши всередину, недбало опустила його на підлогу біля стільця. — Потім подивлюся. У нас тут, знаєш, графік. Ідіть, сідайте.
Вона махнула рукою в самий кінець столу, туди, де зазвичай саджали дальню родину з села чи випадкових знайомих.
— Он там, біля колони місця є, а то тут у нас… — вона обвела рукою ближнє коло. — Розмова ділова піде, вам нудно буде.
Сергій нахмурився. Щелепи набрякли. Він хотів щось сказати, але Люба м’яко торкнулася його руки, зупинила. Вони мовчки пройшли в кінець зали. Тамара Вікторівна вдоволено усміхнулася.
Застілля набирало обертів. Пили за здоров’я, за успіхи, за нашого дорогого начальника. Тамара Вікторівна цвіла. Вона то й діло вставляла історії про те, як вирішила складну ситуацію, як поставила на місце зарозумілого постачальника, як влаштувала чогось племінника в мерію.
— Зв’язки, дівчатка, — це все, — виголошувала вона, піднімаючи келих з напоєм. — Без зв’язків і ти букашка. Ось подивіться на Марину Сергіївну. Син — адвокат, поважна людина, не то що деякі… Живуть одним днем, руками працюють, а головою думати не хочуть.
Вона виразно глянула в кінець столу, де Сергій годував молодшого онука фруктами.
— А все чому? — продовжила Тамара Вікторівна, підвищуючи голос. — Тому що оточення тягне вниз, і якщо дружина — пташка низького польоту, то й орел перетвориться на курку. Амбіції треба мати, а не тряпки шити.
За столом повисла незручна тиша. Гості, звичайно, були корисними людьми, але навіть їм стало ніяково від такої відвертості. Хтось закашлявся, хтось потягнувся за олів’є. Люба сиділа пряма, як струна. Обличчя в неї зовсім збіліло, але вона мовчала, тільки пальці міцно стискали серветку. Сергій відклав ложку. Він дивився на матір важким поглядом.
— Мамо, — неголосно сказав він, — може, годі? Давай просто відсвяткуємо.
— А я й святкую! — схлипнула руками Тамара Вікторівна. — Я правду кажу, синочку. У мене душа болить. Ти подивись на себе. Ти міг би начальником бути, а то й свою фірму відкрити. А ти все прорабом бігаєш. Чому? Та тому, що вдома тебе не надихають. Тобі борщі варять і шкарпетки штопають, замість того, щоб мотивувати.
— Люба — чудова мати й дружина, — промовив Сергій крізь зуби.
— Чудова дружина! — передражнила Тамара Вікторівна, картинно закачуючи очі. — Сергію, оприсядь. ХХІ століття на дворі. Дружина має бути партнером, статусом. А у вас що, милий? «Я пошила тобі сорочечку». Тьху, міщанство.
Вона вирішила, що момент настав. Гості розігріті, син уже кипить, час добивати. Вона нахилилася, дістала з підлоги пакет, що принесла Люба, і витрусила вміст просто на стіл, ледь не збивши вазу з салатом. На скатертину впав комплект постілі, темно-синій благородний сатин, вишивка ручної роботи по краю. Річ була дорога й гарна. Це було видно навіть не фахівцю. Люба шила його два тижні по ночах, коли діти спали.
— Ось! — з тріумфом ткнула пальцем Тамара Вікторівна. — Подивіться. Подарунок на шістдесятиріччя. Простирадла. Я що, в богадільні живу? У мене турецького текстилю повні шафи, справжнього фірмового, а мені несуть саморобку, як бідні родички. Ну що за рівень?
— Це елітний сатин, Тамаро Вікторівно, — тихо, але твердо сказала Люба. Голос її тремтів, але вона дивилася свекрусі в очі. — Я сама розробляла дизайн. Такого в магазині не купиш.
— У тому й річ, що не купиш! — зареготала ювілярка. — Бо в пристойних магазинах таке не продають. Це рівень базару, милочко, базару. Ось там тобі й місце.
Сергій різко встав. Стілець із противним скреготом від’їхав назад.
— Сергію, сідай! — гаркнула Тамара Вікторівна, миттєво перемикаючись з режиму «світська левиця» на режим «начальник». — Я ще не закінчила. Раз у нас така розмова пішла, я хочу зробити важливу заяву.
Вона окинула поглядом затихлих гостей.
— Я жінка невічна, — почала Тамара Вікторівна патетично. — Майно в мене є, квартира трикімнатна, дача, гараж. Все нажито важкою працею та зв’язками. І я завжди думала, що все це дістанеться моєму єдиному синові.
Вона зробила паузу.
— Але я не хочу, щоб моє добро пішло прахом, щоб у моїй квартирі влаштовували швейний цех. Тому я ухвалила рішення: я перепишу заповіт. Квартира дістанеться онукам напряму. Але тільки за однієї умови: розпоряджатися майном до їхнього повноліття буду я. Жодних посередників.
Вона навмисно виділила слово «посередників», кивнувши в бік Люби.
— А якщо… — і голос її став твердим, металевим, — …син не опам’ятається і не зрозуміє, що сім’я — це статус, а не співжиття з ким попало, то я взагалі все продам, а гроші фонду захисту котів пожертвую. Вже краще коти, ніж така родина, за яку соромно перед людьми.
Це було вже не просто хамство, це була публічна порка. Сергій стояв, опершись руками об стіл.
— Значить, соромно? — спитав він тихо.
Сергій повільно випростався. Він обернувся до дружини.
— Вставай, Любо, збирай дітей.
— Куди? — обурилася Тамара. — Я не дозволяла йти! Ми ще торт не їли. Я його у кондитера замовляла, який меру пече!
— Мамо, — сказав він чітко, щоб чув кожен. — Ти все життя вчила мене, що головне — це зв’язки, що люди діляться на корисних та нікчемних, що все можна купити, вирішити, домовитися.
Він узяв зі столу комплект постілі, що мати так недбало шпурнула, струсив з нього крихти, обережно, як дорогоцінність, почав згортати.
— А Люба… — голос його дрогнув, але тут же окріп. — Люба — єдина людина, яка мене любить не за те, що я полицю прибити можу чи грошей принести, а просто так. І вона, проста швачка, як ти кажеш, цей комплект два тижні по ночах вишивала, очі ламала, щоб тебе порадувати, бо вона, на відміну від тебе, людей жаліє та поважає.
— Так, вона тобі голову задурила! — спробувала вставити Тамара, але син її не слухав.
— Твої зв’язки, мамо, — це пил. Ось ці люди, — він кивнув на гостей. — Вони тут, поки ти начальник, поки ти можеш їм довідку дістати чи штраф спинити. А станься з тобою завтра щось — хто склянку води подасть? Іван Петрович? Та він навіть на похороні не прийде, якщо погода погана буде. А Люба прийшла б, і доглядала б, і терпіла б твій характер, бо вона — людина з великої літери. А ти… ти просто ресурсна жінка.
Він акуратно поклав подарунок у пакет і вручив його дружині.
— Квартиру свою залиш собі, або котам, або в могилу з собою забери. Нам від тебе нічого не треба. Ми самі заробим. У мене руки є, у Люби — талант. Проживемо. А от як ти проживеш сама у своїй трикімнатній квартирі, серед своїх корисних людей? Це велике питання.
Він узяв Любу за руку, вони пішли до виходу. Онуки, відчуваючи напругу дорослих, поспішали слідом, не оглядаючись.
— Сергію! — крикнула йому в спину Тамара Вікторівна. Голос її зірвався на вереск. — Якщо ти зараз підеш, ноги твоєї більше в мене не буде! Я тебе з серця викреслю, чуєш?
Сергій зупинився біля дверей, не обертаючись, кинув:
— Ти мене звідти викреслила, коли мою дружину при людях брудом полила. З днем народження, мамо.
Двері захлопнулися. Тамара Вікторівна залишилася стояти посеред зали. Вона чекала, що хтось із гостей підтримає її, скаже: «Ну і молодь пішла невдячна». Але гості мовчали. У цій тиші раптом стало чути, як фальшиво й убого все навколо. Дешеві пластикові панелі на стінах, заветріла нарізка, пляма на скатертині, яку так і не відтерли, і вона сама — літня, розмальована жінка, що тільки що власними руками розбила сім’ю вщент.
— Ну… — невпевнено простягнула Марина Сергіївна. — Подруго, може, вип’ємо за ювілярку?
Голос пролунав жалюгідно.
— У мене голова розболілася, — буркнув Іван Петрович, вибиравшись з-за столу. — Мені час. Справи, знаєте, звітність…
— Так-так, і мені час, — підхопила Зінаїда. — Магазин закривати треба.
Вони розходилися швидко, метушилися, намагаючись не дивитися Тамарі в очі. Їм було неприємно. Не тому, що співчували Любі, ні. Просто вони побачили слабкість. Залізна леді влаштувала істерику й програла. А зі слабими корисні люди справ не мають.
За п’ятнадцять хвилин зала спорожніла. Тамара Вікторівна гепнула на стілець, ноги не тримали. Навколо був розгром: брудні тарілки, зім’яті серветки, недопиті пляшки. Вона дістала телефон, звичним жестом відкрила контакти.
Кому подзвонити? Хто пожаліє? Хто скаже, що вона права? Надя з рибнагляду? Дурно. Валера з автосервісу? Смішно. Вона гортала список, сотні імен. І жодної людини, жодної, кому можна було б просто сказати: «Мені погано».
Вона згадала очі Люби. Не злі, налякані, ображені, але живі. Люба ж правда шила ту постіль, старалася, а Тамара її — на стіл, у салат. Сором накотив гарячою хвилею. Пекучий, нестерпний сором. Не за те, що влаштувала сцену, а за те, що син сказав правду. Вона справді залишилася сама, і жодні зв’язки цього не виправлять. Руки тремтіли, коли вона набирала повідомлення. Літери скакали перед очима. Доводилося щуритися. Гордість верещала: «Не смій, ти мати. Нехай він повзе на колінах!» Але страх самотності — того самого, справжнього — виявився сильнішим.
«Сергію, не від’їжджайте далеко, будь ласка. Я була дурною. Прости мені. І перед Любою мені треба вибачитися. Поговори зі мною».
Вона натиснула «відправити» й завмерла, дивлячись на екран. Повідомлення було доставлено. Дві сині галочки. Прочитано. Секунда. Дві. Хвилина. Телефон мовчав. Тамара Вікторівна закрила обличчя руками і вперше за двадцять років заплакала. Не картинно, не для публіки, а по-бабськи, гірко розмазуючи туш по щоках. Вона не знала, чи відповість син. Може, вже пізно. Може, точку неповернення вона пройшла ще тоді, коли назвала невістку посередником. Але десь у глибині душі, під шарами лаку, золота й пихи, теплилася надія. Надія на те, що в її сина серце добріше, ніж у його матері. І що Люба, проста швачка Люба, виявиться достатньо великодушною, щоб пробачити літню жінку, яка тільки зараз зрозуміла, що таке справжня цінність.
Телефон тихенько дзинькнув. Тамара боялася дивитися. Серце калаталося десь у горлі. Вона повільно забрала руки від обличчя й глянула на екран.
«Ми чекаємо в машині на парковці. Виходь».
Тамара Вікторівна схлипнула й усміхнулася крізь сльози. Вона схопила серветку, судорожно стираючи потеки туши. До біса банкет, до біса торт від мера. На парковці чекала сім’я. Не ресурси, не зв’язки, а сім’я. І, здається, це було єдине, що їй справді вдалося здобути в цьому житті, хоч і з таким запізненням.
