Жінка за багато років шлюбу так і не навчилася готувати. Кожен раз, як чоловік їх робив невдалий комплімент, вона сердилася й кидала рушник на підлогу. Коли Світлана натякнула, щоб чоловік готував собі сам, він запросив кухаря. Тільки чомусь дружина знов була незадоволена.
— Чому не їси? — запитала Світла у чоловіка, який уважно дивився на вертикально поставлену в рис ложку. — Остигне ж.
— Та ось мені цікаво стало, що буде, якщо твій рис використовувати замість плиткового клею, — задумливо промовив він.
— Ваську, ти знову? — у руках дружини з’явилося рушник, який вона завжди кидала на підлогу на знак протесту.
— А що? Рис вбирає вологу, продукт екологічний, а ти вариш його до такого стану, що ним можна деталі в відкритому космосі скріплювати. Плитка йому — легко дасться.
— Знаєш що! Ти мені набрид, — рушник все ж полетів на підлогу. — Не подобається, як я готую, найми собі особистого кухаря!
Вася встав із-за столу й, не сказавши ні слова, вийшов з кухні. Світла не кинулася бігти за ним із вибаченнями й благаннями, як дурні дівчиська в кіно й книжках. Не для того її виховували сильною жінкою. Та й готує вона добре — ніхто не скаржиться. «Це тому, що в людей від твоєї їжі роти слипаються. Або м’ясо недоварене в шлунку знову починає жити повноцінним життям і навіть дає потомство», — пролунало в голові одне з улюблених чоловікових колків. Але Свєті було байдуже. Вона підняла з підлоги рушник, потім уперлася ногою в табурет і, точно король Артур, що виймає Екскалібур із каменю, дістала ложку з рису.
Вася того дня вийшов із дому в обід, а повернувся рівно до вечері. Інші члени родини у складі дружини й двох дітей-школярів сиділи за столом. Судячи з міцного запаху, дружина приготувала щось дуже цікаве з високим вмістом олії, взуттєвого крему, яєць і шкірзамінника.
— Дивіться-но, наш татусь з’явився, — переможливо промовила Світлана, дивлячись на явно голодного чоловіка. — Яночко, поклади татові лазанью, нехай поїсть.
Судячи з червоних очей дочки, мамина лазанья сьогодні була навіть пікантнішою, ніж зазвичай.
— Дякую, я сам упораюся, — сказав Вася.
Тут слідом за ним на кухню увійшов якийсь незнайомий літній чоловік із пакетом у руці. Кивнувши всім присутнім, він підійшов до розділочного столу й мовчки почав діставати продукти й точити кухонні ножі, які приніс із собою у футлярі.
Деякий час Світлана перетравлювала свою лазанью, а тільки потім — думки в голові. Ці два процеси не могли відбуватися одночасно через специфіку страви.
— Ваську, це хто? — пошепки запитала жінка.
— Це Роберт, мій особистий кухар, — представив Вася чоловіка, і той, повернувшись напівоберта, знову кивнув.
— Ти у своєму розумі? — дружина почала поглядом шукати рушник, але Роберт уже використав його, щоб розкласти на ньому свої прилади.
— Ти ж сама вранці сказала: не подобається — шукай собі особистого кухаря. Я й знайшов.
— Так, діти, ви наїлися? Ідіть до себе, — скомандувала Світлана, і обидва школярі з полегшенням відставили тарілки вбік. — Роберте, ваші послуги нам не потрібні, — звернулася вона до гостя, але той ніби й не чув. Кухар наповнив каструлю водою й поставив на плиту, а сам узявся підготовлювати овочі.
— Вам, може, й не потрібні, а мені — дуже навіть, — сказав Вася.
Після цих слів Свєта шпурнула на підлогу перше, що трапилося під руку: упаковку чорного меленого перцю — і вийшла геть, плеснувши дверима. Незабаром із кухні донеслося кілька чхань.
Усі наступні години Вася й Роберт провели за закритими дверима кухні, звідки незабаром потяглися неймовірні й зовсім незнайомі аромати, які невдовзі почали приваблювати всіх в родині. Першим хотів зірватися з місця кіт, що лежав на руках у Світлани.
— Кудись зібрався? — запитала жінка, суворо дивлячись у вічі пухнастому зрадникові. — Щось ти так не рвешся на кухню, коли я тобі курячі шлунки готую.
Кіт з образою подивився на господиню й, здається, проковтнув слину. Він лишився лежати, притиснутий до колін своєю вірністю коханій людині, а ще двома її руками. Після кота повз дверей стали часто проходити діти. Під різними приводами вони тинялися туди-сюди.
— Навіть не думайте заходити! — гаркнула мати. — Ваш батько образив мене, плюнув мені в душу, зробив боляче, — говорила Світлана, а коли зрозуміла, що ці доводи не діють, додала: — Він хоче нас отруїти.
— Але навіщо? — запитав син.
— Звідки я знаю? Так чинять усі негідники!
Діти не стали сперечатися з мамою й розійшлися по своїх кімнатах доти, доки двері кухні не відчинилися й Роберт не відправився в передпокій. Дорогою він знову кивнув господині дому, наче попрощавшись, а потім пішов так само тихо й непомітно, як і з’явився дві години тому.
— Якщо хто голодний, заходьте на кухню, тут на всіх приготовано, — лунув голос батька, але сумління й відданість матері не дали дітям рушити з місця.
— Як хочете, я тоді сам усе з’їм.
Решта вечора танула під звуки симфонії шлунків, що лунали з різних кімнат і на різні тони, залежно від ступеня голоду. Навіть кіт видавав досить популярні ноти з підвіконня. Тільки він сьогодні був у ролі ситого й мовчазного слухача.
Попри протести дружини, Роберт з’явився й наступного дня, і на кухні знову готувалося кілька апетитних страв. Світлана продовжувала тримати оборону й обіцяла своїм дітям, якщо вони не піддадуться на ці жалюгідні провокації, то вона поповнить їх банківські картки добрими сумами, а котові пообіцяла принести з рибу.
Це спрацювало. Крім вечері, мовчазний кухар приготував сніданок і спік десерт. У холодильнику поряд із світлиними каструлями стали тіснитися контейнери з невідомим і привабливим вмістом, а пухнастий медовик, прикрашений ягодами й политий сиропом, і взагалі став символом тріумфу.
— Свєто, ну ти хоч спробуй, смачно ж дуже, — спробував у суботу під час обіду піти на мирову Вася. Але дружина відповіла йому таким поглядом, що той, обпікаючись, мовчки влив у себе всю тарілку й поспішив забратися з кухні.
Того ж дня Світлана викрила дітей у зраді. Поки вона робила вигляд, що приймає ванну, ці двоє без усякого сумління відклали в бік її печеня з індички, кабачків і солоних огірків, а самі з’їли цілу сковороду риби з овочами. Разом із ними під столом хрустів чимось явно санкційним пухнастий член родини.
— І ти, коту… — із жалем сказала Світлана, застукавши усіх трьох за зрадницькою трапезою.
Ввечері, коли в дім знову з’явився конкурент, жінка перейшла в наступ. Це була її кухня. Її отчина. Її Олімп. І чужинці не мали права тіснити її своїми завізькими рецептами.
Світлана готувала паралельно з Робертом і всяко намагалася заважати йому, вимагаючи поступитися їй місце чи столові прилади. Роберт дипломатично надавав простір і мовчки переходив із кута в кут. Майданчик йому був не потрібен. Він умів різати й мішати на вагу й спокійно переносив на плиту те, що треба було готувати в духовці. Світла не відступала. Вона забрала всі спеції, ложки й розділочні дошки, постійно займала раковину й усі чотири конфорки, але Роберт не піддавався і спокійно дочекався своєї черги.
Ця негласна битва кулінарів закінчилася ближче до півночі. У Роберта були готові суп-пюре з гарбуза, млинці з сиром, курячі біточки, салат цезар, хичини. У Свєт була готова істерика й щось із смаком пересмаженої ковбаси.
Покидавши всі рушники, що були в домі, на підлогу, вона пішла спати, а вранці, помітивши, що її чоловік і діти збирають собі на роботу й у школу контейнери зі стравами, приготованими літнім прибульцем, придумала свій найхитріший план.
Кілька днів Вася й діти намагалися налагодити діалог із мамою: приносили квіти, листівки, дарували компліменти й умовляли хоча б спробувати страви Роберта, але жіноча гордість була вища за якісь там гастрономічні вишукування й безталанні підкупи.
У суботу ввечері, коли вся родина перебувала в стінах своєї трикімнатної фортеці, роздався дзвінок у двері. Роберт, як завжди, готував на кухні, а інших відвідувачів ніхто не чекав. Ніхто, крім Свєти. Вона вирішила всякими натяками покликати в гості свою маму, яка мала повернути з’їхавший розум Васі на місце. Про Роберта жінка продумано нічого не розповіла — для посилення ефекту. Обурення мало бути щирим і блискавичним. Нікому не дозволено так ображати мамину доньку й перетягувати на себе її подружню місію.
Двері відчинив нічого не підозрюючий Вася, як і передбачав план Світлани.
— Зоє Михайлівно, який несподіваний сюрприз, — привітався безрадісно господар.
— Я сама несподіванність, — у своїй манері відповіла вічно незадоволена теща й переступила поріг.
— Проходьте, ми завжди вам раді, — сказав Вася, коли жінка вже скинула з себе пальто й черевики.
— Чим це у вас так незвично пахне сьогодні? — принюхалася Зоя Михайлівна своїм величезним нюховим «радаром».
Свєта стояла за кутом і підслуховувала. Лишалися буквально пара секунд до розкриття й штурму.
— Кнедлики, брамбораки й гуляш. У нас сьогодні чеська кухня.
— Запах багатообіцяючий. Невже моя донька навчилася готувати?
— Мамо! — вилетіла з-за кута Світлана, ледь не збивши матір з ніг. План летів на дно прірви. — Ти що таке говориш?! Я завжди чудово готувала!
— Ага, татові своєму про це скажи, він досі згадує ті два тижні відпустки в інфекційному відділенні.
— Та як ти… Та я ж… Та ну вас усіх! — Світлана схопила мамин шарф і збиралася його кинути на підлогу, але, перехопивши її суворий погляд, передумала.
— То що у вас відбувається? І хто шарудить посудом на кухні? Дімочка готувати почав, чи що? — жінка натякнула на онука.
— Ні, це Роберт, — пояснив Вася.
— Де Ніро? Ви викрали Віто Корлеоне?
— Ні, не Де Ніро, Гордієнко. Він на моєму минулому заводі кухарем працював, зараз на пенсії, я йому запропонував підробляти особистим кухарем. Оплата погодинна. Чоловік відмінний, та й вдома йому нудно, а так — і при справі, й нескладна підробка.
— Особистий кухар, кажеш? Ну підемо, покуштуємо, чого там наготував ваш Роберт.
Теща прослідувала на кухню за Васєю. Світлана теж вирішила глянути. Шанс ще лишався. Мама була відомим на все місто критиком, посваритися для неї все одно що за хлібом сходити.
Усі зібралися за столом. Робертові теж запропонували скласти компанію, але він, як завжди, пішов одразу ж після миття посуду. Такий уже був його стиль.
— Слухай, Світлано, а ти чим, власне, незадоволена? — запитала теща, доїдаючи другу порцію гуляшу. — Смачно ж.
— Це стороння людина на моїй кухні, — прошипіла Світлана, так і не торкнувшись своєї порції.
— Так на кухні ж, а не в спальні! — прогриміла мама. — Ти різницю-то відчуваєш? Мені б такий Роберт готував, я б найщасливіша на світі була. Терпіти не можу всі ці сковорідки, скалки, склянки й інше приладдя.
— Мамо! Ти серйозно? Я думала, що ти любиш готувати…
— Ага, а ще прати просто обожнюю, — підкосила мати. — Та ти що, реально не розумієш, як тобі пощастило? Хочеш — спи, хочеш — серіали дивись, хочеш — гуляй, а в тебе саме все вариться й париться. Казка! Ми з твоїм татом уже давно на напівфабрикати перейшли від лінощів, а тут тобі й перше, і друге, і компот. Та я готова прямо зараз забрати у вас цього сивого кухаря!
— Почекай-но… — до Світлани нарешті дійшло. Вирвавши з рук матері виделку, вона встромила її в шматок м’яса й тут же запихнула в рот. Смакові сосочки миттєво всмоктали соус і донесли мозкові про прекрасне. — Так, справді смачно, — сказала вона.
— А я тобі про що говорив, — подивився на дружину Вася.
— Прости, я й справді дещо захопилася зі своїми образами…
— Я так розумію, моя місія тут виконана, — встала з-за столу Зоя Михайлівна й, нікого не запитавши, зібрала решту вечері в контейнери. — Тару вишлю вам назад разом з татом наступного тижня. На цьому все. Я піду.
Вона пішла, лишивши в квартирі дітей мир і спокій. Усе повернулося на свої місця. Рушник образ було закопано, а стосунки стали міцнішими. Правда, Роберта стали запрошувати трохи рідше. Тепер він приходив тричі на тиждень, щоб дозволяти Світлані теж вести господарство на власній кухні, де вона, вивчивши деякі прийоми особистого кухаря, навчилася робити дуже непогані десерти.
А потім якось раз Вася заявив, що йому не подобається, як Світлана вимила підлогу в передпокої.
— Знаєш що! Не подобається — найми покоївку, — сказала жінка, хапаючись за рушник.
Вася дістав телефон і глянув на стан свого банківського рахунку. А після зітхнув, узяв швабру й вимив усе сам.
— От зараза, а я вже зраділа, — розчаровано зітхнула Світла.
А через тиждень після інциденту з підлогою Зоя Михайлівна справді повернула тару, відправлену з дідом Миколою. Дід Микола, людина мовчазна й практична, затримався на кухні, поки Вася допомагав йому розв’язати шнурки на важких чоботях (спина, знаєте, не та вже). Його погляд, досвідчений і спостережливий, безпомилково визначив багатство та порядок у холодильнику, арсенал гострих ножів Роберта на магнітній планці й мирну Світлану, яка намагалася відтворити рецепт сирного суфле з малиновим соусом.
— Смачно пахне, — рідкісним баском промовив дід, вдихаючи повітря.
— Дякую, тату, — оживилася Світлана. — Це я за рецептом Роберта, він мені роздрукував. Тільки соус, здається, трохи підгорів…
— Роберт — це той кухар? — уточнив Микола.
— Так, — відповів Вася. — Чоловік-золото. Ти б його рибну юшку спробував.
— Гм, — замислено протягнув дід. Він встав, поправив светр і глянув на Свєтку. — А ти, доню, вчишся? Це добре. У житті все стане в нагоді. Ось твоя мати, Зоя, сорок років капалася біля плити, а тепер панікує, якщо треба яйце зварити. Все забула. Готую я тепер.
У будинку на хвилину запала тиша. Навіть звук міксера від Світлани затих.
— Ви… ви готуєте, тату? — невірячи спитала жінка. Вона ніколи не бачила батька на кухні, крім як за чашкою ранкового чаю.
— А хто ж? — просто сказав Микола. — Як пішов на пенсію, так і взявся. Спершу наївся цих напівфабрикатів. Потім пішов на курси, до одного ресторанного кухаря. Не все виходить, але їсти можна. Зоя не скаржиться. Навіть хвалить іноді.
Він кивнув, попрощався й пішов, залишивши по собі легкий запах деревної тирси і повну тишу на кухні.
Світлана дивилася на зачинениі двері, потім на чоловіка, який хитро посміхався куточком рота.
— Що? — спитала вона.
— Нічого. Просто думаю, може, Роберта на додатковий день запросити? Щоб тобі більше часу на… навчання залишалося. Ось хоча б до того суфле розібратися.
Жінка хотіла було схопитися за рушник, що висів на гачку поруч, але замість цього розсміялася.
— Знаєш що, Ваську? Замовляй свого Роберта скільки влізе. А я, мабуть, у суботу до батьків зайду. Навчуся у тата юшку варити. Справжню. А то твій Роберт, хоч і геній, але рибний суп у нього з анчоусами та вершками… Це вже не наша кухня.
Вася підійшов, обійняв дружину за плечі й поцілував у скроню.
— Домовилися. А в неділю вже самі пообідаємо. Я тобі… картоплю по-селянському зроблю. Як у моєї мами.
— Тільки без цього твого експерименту з розмарином, добре?
— Обіцяю, — посміхнувся Вася. — Тільки картопля, цибуля, сало й сметана. Класика жанру.
А кіт, прокинувшись від їхнього сміху, простягнувся, зістрибнув з підвіконня й пішов у вітальню, наче розуміючи, що відтепер на його долю випаде ще більше смачних і, головне, різноманітних випробувань. І це його цілком влаштовувало.
