Лариса завмерла, не наважуючись увійти, вдивляючись у знайомий до болі будинок. З того часу, як вона покинула це місце, минуло 3 роки. 3 роки, що вмістили в себе цілу епоху і водночас промайнули, як одна мить. Дім зустрів її гнітючою тишею. Потемнілі щільно зачинені вікна. Ґанок помітно перекосився, ніб під тягарем прожитих років, а фарба на стінах обсипалася, оголюючи сірі прожилки деревини. Але не занепад дому змусив Ларису зупинитися.
Там, де колись простягався нелюбимий їй город, тепер пишалися квіти. Сотні квітів найрізноманітніших сортів і відтінків — від хвіртки до самого порогу. Георгіни й айстри, флокси й хризантеми, ніжні троянди й величезні польові квіти, назви яких вона не знала. Композиція саду не була хаотичною, навпаки, квіти складалися в химерний, ретельно продуманий візерунок, що вражав своєю геометричною точністю. Звивиста доріжка, викладена білим камінням, вилася між квітучими клумбами, а по її краях розставлені кумедні фігурки, вирізані з дерева: птахи, звірі й навіть казкові істоти.
Лариса обережно ступила вперед. Вона торкнулася різьбленої дерев’яної чаплі, встановленої біля першої клумби. Робота була виконана просто, без вишукувань, але в кожній деталі відчувалася душа майстра, його копітка праця й нескінченні години, проведені за роботою. «Павло», — прошепотіла вона, і ім’я чоловіка немов обпекло.
3 роки тому вона залишила його. Просто зібрала речі й пішла до Ігоря, свого колеги, який викладав у тій самій школі літературу. Ігор був молодшим, енергійнішим, сповнений грандіозних планів і надій. Він обіцяв їй нове яскраве життя, повне подорожей, радості, материнства. А Павло… Павло після того випадку був прикутий до інвалідного візка. 2 роки вона самовіддано доглядала за ним. Годувала, вмивала, перевертала його вночі, щоб уникнути пролежнів. 2 роки повільного, відновлення, яке не давало жодних результатів. Згасання було повільне, але не його, а її самої, її молодості, її надій на щасливе майбутнє.
У той фатальний день, коли вона збирала валізи, Павло мовчки спостерігав за нею зі свого крісла. У його світлих очах не було ні злоби, ні осудливості. Лише невтишне співчуття, таке глибокий, що його погляд досі переслідував Ларису в неприємних снах.
— Я більше не можу, — сказала вона тоді. — Ти ж розумієш, я просто не можу.
Він лише кивнув у відповідь і відвернувся до вікна.
Вона залишила йому всі гроші, які змогла зібрати. Подзвонила його сестрі Вірі, що жила неподалік, попросила її приглядати за ним, а потім пішла, не озираючись, знаючи, що якщо обернеться, то ніколи не зможе піти.
Однак життя з Ігорем виявилося зовсім не таким, як вона собі уявляла. Вже через півроку він почав зловживати міцними напоями, а рік потому у нього з’явилися борги. Ще через півроку він уперше образив її, потім був другий раз, третій. Лариса терпіла, стиснувши зуби. Терпіла, тому що не могла зізнатися самій собі в тому, що скоїла помилку, кинувши чоловіка з обмеженими можливостями заради людини, що виявилася ще більш нещасною й зламаною, але по-своєму.
А 2 тижні тому Ігор пішов сам, віддавши перевагу іншій жінці, молодшій і наївнішій. Лариса залишилася сама в орендованій квартирі, без засобів до існування й без роботи. Вона звільнилася зі школи разом із ним, без грошей, без надії на майбутнє. І тоді вона згадала про старий будинок, який Павло успадкував від своїх батьків. Жінка вважала, що будинок належав і їй також, адже вона була дружиною. Вона повернулася сюди не через каяття, а тому що їй просто нікуди більше було йти. Але пишність саду, що раптом постала перед її очима, перевернула всі її уявлення про те, що тут відбувалося.
Повільно ступаючи кам’яною доріжкою, Лариса наблизилася до дому. З кожним кроком сад ставав усе прекраснішим. Ближче до ґанку клумби робилися пишнішими, а квіти — більшими й яскравішими. Розкішні троянди всіх відтінків випромінювали п’янкий аромат, від якого їй запаморочилося в голові. І всюди ці кумедні дерев’яні фігурки. Вона впізнала пташку, яку Павло вирізав для неї на першому побаченні, — незграбного дерев’яного горобця. Тоді вона посміялася над його виробом, але цей горобець стояв на її тумбочці аж до дня її відходу.
— Що ж я наробила? — прошепотіла Лариса.
Вхідні двері виявилися не замкнені. Вона штовхнула їх і увійшла всередину. У будинку було чисто й прибрано, що було дивно для людини, позбавленої можливості пересуватися самостійно. На столі стояла ваза зі свіжими квітами, на плиті — чайник, а в кутку біля вікна — крісло колісне, порожнє.
— Павло, — покликала вона. Її голос тремтів. — Павлику, ти де?
Але у відповідь — тиша.
Вона пройшла у спальню. Ліжко було акуратно застелене. На тумбочці лежала книга, його улюбленого письменника, і весільна фотографія у рамці. Лариса завмерла перед цим зображенням двох молодих щасливих людей, що дивилися на неї з далекого минулого. Невже це вони? Невже це було з ними?
Звук кроків змусив її обернутися. У дверному отворі стояв Павло. Стояв на своїх ногах, спираючись на палицю, але стояв. Він сильно схуд, але в його очах горів такий яскравий вогонь життя, якого вона не бачила навіть, коли було все добре.
— Ларисо, — тихо промовив він.
Але вона не могла вимовити жодного слова, лише дивилася на нього, ніби на привида.
— А я знав, що ти повернешся, — продовжив Павло. — Не відразу, звісно, але колись. Знав.
— А ти… ти ходиш? — нарешті видавила з себе Лариса.
— Не зовсім, — слабо усміхнувся він. — Повільно, з допомогою. Лікарі казали, що це неможливо, але я зміг… Розумієш? Не міг я просто лежати й чекати. Спочатку почав тренувати руки, носив відра з водою для квітів, а потім намагався вставати. Падав, багато разів падав. Віра допомагала мені перший час, але потім я попросив її піти. Сказав, що впораюся сам.
Лариса опустилася на край ліжка, ноги її не тримали.
— Але навіщо? Навіщо всі ці квіти? — прошепотіла вона.
Павло повільно опустився у крісло біля вікна. Його рухи були повільними й обережними.
— Пам’ятаєш, ти завжди говорила, що не любиш цей город, що мріяла про сад, як у модних журналах, з трояндами й красивими доріжками. Я все пам’ятаю, Ларисо, кожне твоє слово. А коли ти пішла, я зрозумів, що в мене є вибір: або лягти й померти, або встати й втілити в життя те, про що ти мріяла. І я обрав друге.
— Але я не заслуговую на це, — прошепотіла вона. — Пашо, я кинула тебе, зрадила, пішла, коли ти найбільше у мені потребував.
Павло мовчав. Всередині нього ніби йшла невидима боротьба: спогади й, можливо, рештки любові, що колись їх пов’язували.
— Я знаю, — промовив він сухо, але без злості. — Перший місяць після твого відходу я не хотів жити, — тихо продовжив він. — Просто лежав і дивився у стелю. Віра приїжджала, годувала мене з ложки, як дитину, а я себе не сприймав. Не за те, що не міг ходити, а за те, що не зміг утримати тебе, за те, що виявився таким слабким, що ти віддала перевагу піти в нікуди, аби не лишатися зі мною.
Лариса розплакалася, закриваючи рот долонею.
— Але однієї ночі, — продовжив Павло, — я почув, як за вікном співає соловейко. Просто пташка, розумієш? І я подумав: вона ж співає не тому, що в неї все добре, вона співає, тому що вміє співати. Я вирішив: я буду жити не для тебе, Ларисо, а для себе.
Наступного дня я попросив Веру принести мені насіння квітів. І взагалі… ти думаєш, я нічого не розумів? Я бачив, як ти в’янеш поруч зі мною, бачив, як гасне світло в твоїх очах. Так, ти мала право піти, мала право на своє щастя.
— Але я не знайшла його! — вигукнула Лариса. — Я не знайшла нічого, крім болю й образи. А ти… ти тут рай створив наодинці.
Павло мовчки подивився у вікно на свій сад.
— Я робив усе для себе, щоб не з’їхати з глузду, — сказав він нарешті. — Кожна квітка, кожна фігурка — це день, коли я вирішив не здаватися. Це моя реабілітація, моя терапія, мій спосіб залишатися людиною.
Лариса плакала беззвучно, гірко, але намагалася сховати сльози.
— А фотографія? — запитала вона, кивнувши на знімок. — Навіщо ти її зберігаєш? Навіщо?
Павло знизав плечима.
— Тому що я досі люблю ту дівчину, яка сміялася над моїм дерев’яним горобцем. Ту, що мріяла про троянди. Але ти більше не вона, Ларисо. Не вона. І я більше не та людина. Ми обоє змінилися.
Вона підвела на нього заплакані очі.
— Пашо, я можу лишитися. Я буду тобі допомагати. Я все виправлю.
— Ні, Ларисо.
У словах Павла звучала м’якість, але вони були остаточними й безповоротними.
— Ти не можеш виправити минуле. Ніхто не може. Я не хочу, щоб ти лишалася тут із жалю чи почуття провини. Ти пішла, коли мені було погано. Не повертайся тепер, коли мені стало краще. Це було б нечесно по відношенню до нас обох.
— Але дім, Пашо, дім же мій…
— Ні, він мені дістався у спадок, тож твоєї частки тут немає.
Лариса встала, але ноги її не слухалися.
— Отже, ти хочеш, щоб я пішла?
Павло уважно подивився на неї. Його очі були сповнені такої втоми й печалі, що Лариса ледь не зламалася остаточно.
— Я хочу, щоб ти знайшла своє справжнє щастя. Не зі мною, не з тим Ігорем, десь там, далеко звідси. Ти ще молода, у тебе попереду ціле життя. Але не тут.
Вона йшла до виходу, спотикаючись, не бачачи дороги крізь сльози. Сад супроводжував її безмовним докором. Кожна квітка, кожна дерев’яна фігурка були свідками її зради та його сили. На порозі вона обернулася. Павло стояв у дверях, спираючись на ціпок. Вітер розвівав його сивіюче волосся.
— Дякую тобі, — сказала Лариса.
— За що? — здивувався Павло.
— За те, що показав мені, яким може бути справжнє мужність і справжня любов.
Вона вийшла і зачинила за собою хвіртку. Лариса йшла, не озираючись, але перед її очима все ще стояв той сад — прекрасний, неможливий, вирощений із переживань та волі людини, яку вона колись кинула. Через кілька кроків вона зупинилася. Серце калатало з такою силою, що, здавалося, вистрибне. А що, якщо повернутися? Стати на коліна й благати про прощення.
Рука сама потягнулася до хвіртки, але раптом Лариса побачила своє відображення у вікні сусідського будинку. Змучене обличчя, згаслі очі, згорблені плечі. Вона виглядала старшою за свої 38 років, набагато старшою. А Павло, попри свій стан, був живим, справжнім. Він знайшов себе в цьому саду, а їй ще тільки належало знайти себе, якщо вийде.
І Лариса пішла далі, поступово віддаляючись від дому. Вона йшла повільно, невпевнено, як людина, яка вчиться ходити наново. Вона не знала, куди йде. Але вперше за 3 роки Лариса розуміла, що має навчитися стояти на власних ногах самостійно, як це зробив Павло.
А в цей час Павло зачинив двері і повільно опустився в крісло біля вікна. Він був втомлений, дуже втомлений. Ходити було все ще дуже важко, але він усміхнувся, дивлячись у вікно на свій сад. Завтра він посадить нові троянди, білі. Вони символізували новий початок. Для неї — десь там. І для нього — тут, у цьому домі.
