Жінка знайшла у чоловіка чек на туфлі тридцять сьомого розміру. Відразу подумала, що для коханки, адже у неї розмір більший. Ще й подруга підлила масло у вогонь, сказавши: він написав повідомлення: «Із задоволенням, крихітко. Моя Клуша якраз сьогодні зайнята з дитиною, і я вільний, як вітер. Де зустрінемося?»

Жінка знайшла у чоловіка чек на туфлі тридцять сьомого розміру. Відразу подумала, що для коханки, адже у неї розмір більший. Ще й подруга підлила масло у вогонь, сказавши: він написав повідомлення: «Із задоволенням, крихітко. Моя Клуша якраз сьогодні зайнята з дитиною, і я вільний, як вітер. Де зустрінемося?»

Чоловік у 45 — це, Вірочка, бомба повільної дії. Тікає, тікає, а потім як рвоне і все. Шукай його тоді з молодою пані на Мальдівах. Природа, мати її, кличе.

Останнім часом розмови з подругою нагадували сеанс шокової терапії без наркозу. Свєта, була двічі розведена й активно шукала третє щастя, адже вважала себе експерткою з чоловічої психології.

— Ну скажи, що я не права, — наполягала подруга, прищуривши густо нафарбоване око. — Ти на себе подивися, втомлена, халат цей махровий, а там — свято, блискітки.

Віра лише зітхнула, поправляючи окуляри. На кухні гудів холодильник, капав кран. Андрій обіцяв полагодити ще тиждень тому, а за вікном скупчувалися осінні сутінки. Їй зовсім не хотілося думати про блискітки. Їй хотілося, щоб син нарешті зрозумів, чим медіана відрізняється від бісектриси.

— Свєто, давай не будемо, га? — попросила вона тихо. — Андрій не такий. Ми 20 років разом. І взагалі, мені ще у Пашки геометрію перевіряти.

Коли за подругою зачинилася двері, Віра втомлено прихилилася чолом до прохолодного одвірка. Бомба повільної дії. Дурниці які!

Вечір вівторка виявився важким. Тринадцятирічний Пашка нив над підручником, гриз ручку й усім своїм виглядом демонстрував світовий смуток.

— Мамо, ну я не розумію, навіщо мені ці трикутники? Я блогером буду.

— Блогером ти будеш. Ти спочатку теорему вивчи, блогере! — бурчала Віра, відчуваючи, як починає пульсувати скроня.

Андрій прийшов пізно. Зазвичай він повертався з заводу о сьомій: втомлений, пахнучий машинним маслом та металевою стружкою. Сьогодні на годиннику було майже дев’ять. Клацнув замок, Віра вийшла в коридор. Чоловік стояв біля дзеркала, збентежений. Очі блищали, подих збитий, наче він біг сходами на п’ятий поверх, хоча ліфт працював справно.

— Привіт, рідненька, — кинув він, чмокнув її в щоку й одразу відсторонився.

Віру обдало запахом — не маслом, а незвичним потом робочої людини. Від Андрія пахло різким м’ятним дезодорантом, змішаним з чимось ще — свіжим потом, як після спортзалу. Але в зал він не ходив уже років десять, з тих пір як потягнув спину на дачі.

— Ти де був? Вже й вечеря зовсім остила, — запитала вона, намагаючись, щоб голос звучав рівно.

— Та так, на об’єкті затрималися, замовлення термінове, — він відвів очі, стягуючи черевики. — Я не голодний, Віро, перекусив там із хлопцями. Піду в душ.

Він прослизнув повз неї у ванну, притискуючи до себе смартфон. Раніше він завжди кидав телефон на тумбочку в передпокої. За хвилину зашуміла вода. Віра залишилася стояти в коридорі. Всередині заворушився холодний черв’ячок сумніву. Вона підняла з підлоги його жакет, щоб повісити на вішалку. Андрій, як завжди, кинув його на пуф. З внутрішньої кишені стирчав куток білого папірця. Машинально, просто зі звички перевіряти кишені перед пранням або чисткою, вона витягла чек.

Очі пробігли по рядках.

Магазин «Світ танцю». Дата — сьогоднішня.

Час — 18:30.

Туфлі жіночі, розмір 37.

Ціна. Віра зковтнула. Ціна була космічною, майже половина зарплати Андрія.

У Віри був тридцять восьмий розмір, і вона не танцювала ніколи. Навіть на власному весіллі вони з Андрієм просто потопталися під музику.

— Тридцять сьомий, кажеш?

Світлана помішувала ложечкою лате, дивлячись на Віру, як на пацієнтку хоспісу.

— Ну це класика, подруго. Дюймовочка. Маленька ніжка, великі амбіції.

Вони зустрілися в обідню перерву в кафе недалеко від офісу Віри. Жінка не спала всю ніч, прислухаючись до дихання чоловіка, і тепер почувалася розбитою вазою, склеєною поганим клеєм.

— Може, це колезі? Подарунок від колективу, — жалюгідно припустила Віра.

Світлана так голосно засміялася, що на них озирнулися з сусіднього столика.

— Віро, ти дурна чи прикидаєшся? Колектив збирає гроші на картку, а не купує туфлі за велику ціну. І потім, подивися на факти. Він схуд.

Віра задумалася.

— Ну, ремінь на дірочку перестібнув.

— Ось! — Свєта підняла вказівний палець з довгим червоним нігтем. — Сорочки став сам прасувати.

— Став. Говорить, я погано комірчики відпарюю.

— Шкарпетки нові купив. Не ті, з ринку по десять пар в упаковці, а нормальні.

— Купив, — прошепотіла Віра.

Вона згадала, як здивувалася, побачивши в ящику чоловіка акуратні чорні шкарпетки з етикетками дорогого бренду.

— Пазл склався, — безжально підбила підсумок Свєта. — У нього коханка, і, судячи з туфель, молода, танцюристка якась. Вони, знаєш, які гарячі! Йому драйву захотілося. Пристрасті.

У Віри залоскотало в носі. Вона згадала вчорашній вечір. Андрій справді був якимось наелектризованим, чужим.

— Що мені робити? — голос зрадницьки дрігнув. — У нас же Пашко, і іпотеку тільки закрили.

— Що робити? Що робити? Перевіряти, — Світлана хижо блиснула очима. — Не можна сидіти й чекати, поки він валізи збере. Потрібно бити першими. У мене є план.

План Світлани був простим і цинічним, як усе, що вона робила. Ввечері того ж дня вона прийшла до Віри на гостину з новою SIM-карткою, яку купила в переході.

— Дивись! — шепотіла вона, поки Андрій гремів чимось на балконі, мовляв, шукав зимову резину. — Зараз ми напишемо йому з лівого номера, прощупаємо ґрунт. Якщо він вірний чоловік, то пошле або тобі розповість. А якщо рильце в пушку?

— Свєто, це підло, — слабо опиралася Віра.

Їй було фізично нудно від цієї конспірації.

— Підло — це сімейний бюджет на коханок витрачати. Пиши, давай. Або я сама.

Світлана вихопила телефон, вставила SIM-картку й швидко набрала текст: «Привіт, красунчику. Бачила тебе сьогодні в місті. Ти такий мужній. Може, зустрінемося? Вмираю, хочу тепла. Твоя таємнича незнайомка».

— Фу, яка непристойність, — поморщилася Віра.

— Для чоловіків у кризі середнього віку це не непристойність, це бальзам на лисину, — обурилася подруга й натиснула «відправити».

Хвилини пливли, як густий мед. Віра сиділа на кухні, схопивши руки в замок. Андрій пройшов повз, насвистуючи якусь мелодію. Телефон у його кишені пискнув. Віра здригнулася. Андрій дістав апарат, подивився на екран. Віра завмерла. Серце калаталося десь у горлі. Що він зробить? Зайде на кухню, посміється, покаже їй повідомлення, скаже: «Дивись, Вєрко, спам якийсь прийшов». Андрій насупився, швидко набрав щось у відповідь, сунув телефон назад у кишеню й пішов у ванну знову.

Телефон Світлани на столі дзенькнув. Подруга схопила трубку, впилася очима в екран. Її обличчя витягнулося, брови повзли вгору, а рот скривився в гримасі праведного гніву.

— Ах ти ж козел! — видихнула вона шепотом.

— Що? Що там? — Віра подалася вперед, намагаючись зазирнути в екран, але Світлана різко забрала руку й швидко натиснула кілька кнопок. — Не читай, Віро, тобі це не треба бачити. Видаляю від гріха. Мене зараз знудить.

— Свєто, що він написав?

Світлана зробила драматичну паузу, дивлячись на Веру з безкінечною жалістю.

— Він погодився, Віро. Написав… — вона запнулася, підбираючи слова. — Написав: «Із задоволенням, крихітко. Моя Клуша якраз сьогодні зайнята з дитиною, і я вільний, як вітер. Де зустрінемося?»

Світ захитався. Клуша. Він назвав її Клушею після 20 років шлюбу. Після того як вона доглядала його від грипу, латала його светри, народжувала йому сина.

Через десять хвилин Андрій вийшов із ванної, запашний все тим же м’ятним гелем. На ньому була свіжа сорочка.

— Віро, тут така справа… — Він відвів очі, поправляючи манжет. — Вітя дзвонив. У нього машина стала на трасі. Треба допомогти відбуксувати. Я, мабуть, пізно буду. Ти не чекай, лягай.

Він брехав. Брехав так невміло, так бездарно. Вітя — це був їхній старий козир для посиденьок у гаражі, але в гараж не одягають білу сорочку й не виливають на себе півфлакона парфумів.

— Добре, — дерев’яним голосом сказала Віра. — Допоможи Віті.

Як тільки двері за ним захлопнулися, Світлана скочила.

— Вставай, поїдемо. У мене машина біля під’їзду. Зараз ми цього Вітю за горловізьмемо.

Вони їхали мовчки. Світлана впевнено тримала дистанцію за стареньким фордом Андрія. Віра дивилася у вікно на миготливі ліхтарі, і сльози беззвучно текли по щоках, капаючи на комір пальто. Їй здавалося, що це відбувається не з нею.

Андрій припаркувався в темному кутку стоянки, вийшов, оглянувся по сторонах, як справжній шпигун, і швидко пірнув у бічні двері обшарпаної будівлі Будинку культури.

— Все, приїхали, — Світлана заглушила мотор. — Ну що, подруго, готова влаштувати Хіросіму? Ідемо.

Віра не хотіла йти. Їй хотілося вмерти прямо тут, на сидінні Світланіного рено. Але злість, гаряча, ображена злість, раптом пересилила апатію. Клуша, значить… Ну, тримайся.

Вони увійшли до будівлі. Вахтерка, що дрімала біля турнікету, навіть не прокинулася. Десь із дверей на другому поверсі долітала музика, ритмічна, різка, пристрасна.

— Чуєш? — засипіла Світлана, піднімаючись сходами. — Дискотеку влаштували, розважаються.

Вони підійшли до дверей з табличкою «Актова зала». Світлана штовхнула стулку.

— Вривайся, Віро, нехай йому соромно стане.

Віра на мить заплющила очі, набрала в легені побільше повітря й ступила всередину, готова побачити чоловіка в обіймах якоїсь дівчини в панчохах.

— Андрію!

Музика різко обірвалася. У великій залі з дзеркалами вздовж стін було світло. Ніякого інтиму, ніякого напою. Посередині залі стояло десь десять чоловік різного віку, але в основному за сорок. І Андрій. Він стояв у центрі, червоний, як рак, мокрий наскрізь. У руках він тримав не жінку — він тримав стілець, звичайний дерев’яний стілець із спинкою. Поряд із ним стояла сухорлява жінка літнього віку з прямою, як палиця, спиною та командирським голосом:

— Андрію, ну хто так веде? Стегно, де ваше стегно? Ви ж мачо, а не мішок із картоплею. І раз, і два…

Ой! — Жінка замовкла, помітивши Веру та Світлану, що застигли в дверях.

— Віра! — Він розгублено моргнув, опускаючи стілець на підлогу. — Ти… ти як тут?

Віра дивилася на чоловіка, на його мокру сорочку, прилиплу до тіла, на смішні, старанно начищені туфлі.

— Ти… ти тут з Вітьком? — дурно запитала вона.

— З яким Вітьком? — не зрозуміла жінка-хореограф. — У нас танго, дівчинко. Аргентинське. Андрій робить великі успіхи, між іншим. Правда, з почуттям ритму біда, але старання окупає все.

Андрій винувато опустив голову, потім махнув рукою й підійшов до дружини.

— Ну от, сюрприз зіпсувала. Я хотів на нашу срібну… Ну ти ж пам’ятаєш, Віро, ми в молодості фільм дивилися «Запах жінки». Ти тоді сказала: «Ось би і ми так колись». Я подумав, 25 років все-таки… Хотів вивчити, тебе запросити… Туфлі тобі купив, у багажнику ховав, хотів подарувати перед банкетом. Розмір, здається, вгадав. Я стельку твою потай змалював. У тебе ж нога навечір набрякає. Взяв ширші. Спеціальні, професійні.

Світлана нервово смикнула Віру за рукав.

— Ходімо звідси, Віро. Цирк якийсь. Танцюрист диско, ще й мені…

Віра не зрушила з місця. Образа була сильнішою, ніж безглуздість ситуації.

— Танці — то добре, Андрію. Ти мені краще поясни, навіщо тій поклонниці написав, що я Клуша.

Андрій витріщив очі, навіть рот роззявив.

— Яка Клуша? Ти про що взагалі?

Він поспішно вийняв телефон із кишені, розблокував і сунув дружині.

— На, читай. Писала якась дурна. Так, але я такого не говорив.

Віра втупилася поглядом у екран. Повідомлення від незнайомки було на місці. А ось відповідь: «Дівчино, ви помилилися номером. Я одружений, дружину люблю, і мені ці приколи нецікаві».

Віра повільно обернулася до подруги. У скронях стукало.

— «Вільний, як вітер»… «Видалила переписку»… Ти ж мені слово в слово цитувала.

Світлана подалась назад. Оченята забігали по залу в пошуках виходу.

— Ну, може, не так зрозуміла. Темно було… Та й прикрасила трохи… щоб ти очі розплющила. Я ж для тебе старалася.

— Іди геть, — тихо сказала Віра.

Світлана обурилася, поправила сумочку.

— Ну й залишайтеся у своєму болоті, танцюристи блін… — Цокіт її каблуків затих на сходах.

Віра стояла посеред зали, стискаючи в руці телефон чоловіка. Їй було соромно. Соромно за свої підозри, за цей безглуздий шпіонаж, за те, що дозволила чужій заздрісній людині влізти в їхній світ брудними чобітьми.

Андрій обережно торкнувся її плеча.

— Прости, що брехав про Вітька. Боявся, що сміятимешся. Я ж як ведмідь на льду.

Віра підвела на нього очі. Він був смішний, лохматий, спітнілий і такий рідний. Рідніший за все на світі.

— Дурень ти, Андрію.

Вона всхлипнула й уперлася носом у його мокру сорочку.

— Який же ти дурень.

— Ну, який є.

Він незграбно обійняв її.

— Андрію… — Віра незв’язно махнула рукою у бік зали.

Він невпевнено поклав їй руку на талію. Його долоня була гарячою та надійною.

Заграла музика, та сама, з фільму — «Por una Cabeza».

— Раз, два, три, — скомандувала вчителька, і вони ступили не в такт, наступаючи одне одному на ноги. Але це було абсолютно неважливо. Важливо було те, що вони рухалися в один бік, і ніхто третій їм більше не був потрібен, особливо з порадами про бомбу повільної дії. Бо якщо й була бомба, то вони її щойно знешкодили разом.