Жінка знову викликала таксі. Їй було неважливо, чому вирішили надрукувати її роман, і хто з’явиться у її колишнього чоловіка через кілька місяців. Важливо було одне — щоб з мамою все було добре. І чи працює приказка «на чужому нещасті щастя не збудуєш»?
Ольга не хотіла нікуди йти з Дмитром. Він, звичайно, був милий і з ним було цікаво розмовляти, але вона чудово розуміла, які в нього очікування від цих зустрічей, а вона не могла відповісти йому взаємністю. Замало часу минуло після того, як вона застала свого чоловіка з сусідкою. І потім, він все ще продовжував залишатися її чоловіком, на розлучення вони не подали. Це залишало якусь зовні мізерну надію на те, що все ще може повернутися… Тому Дмитро дзвонив, вони годинами вели бесіди, але на зустрічі Ольга не погоджувалася.
Того дня вона поїхала у торговельний центр, щоб купити там дрібничок, на кшталт рушників і картоплечистки. Вона так і не наважилася звернутися до чоловіка і поділити нажите, але не тому, що думала, ніби він буде проти, а просто не уявляла, як їм будувати розмову й спілкування. Вона йшла між рядами з постілю, коли раптом побачила їх. Андрій і Марина трималися за руки, наче закохані підлітки, і мило воркували про те, яке простирадло купити. Вид цих абсолютно щасливих зрадників просто приголомшило Ольгу. А як же «на чужому нещасті щастя не збудуєш»? Виходить, що дуще навіть можна? Коли до неї дійшло, що ось-ось вони зіткнуться ніс в ніс, жінка швидко кинулася до виходу, хоч і сама збиралася вибрати простирадло й пару наволочок.
Додому вона їхала наче в тумані, не бажаючи змиритися з такою несправедливістю в цьому світі. Йшла жінка від зупинки, численні покупки стирчали з паперових пакетів і чіплялися за ноги, так що кілька разів вона ледь не впала. Підіймаючись на свій поверх, вона була на останньому подиху, тому, коли хтось пролетів повз зі швидкістю метеорита, вона все ж не втрималася на ногах і впала прямо на сходах. Ображеним, судячи з голосу, був досить великий і голосний пес, який радісно сповіщав усім сусідам про свою появу. Незабаром з’явився і господар, який також підіймався сходами, і, побачивши Ольгу, запитав:
— Ви що, впали? Вам допомогти? Обережніше треба бути, на вулиці сніг, а коли заходиш у приміщення…
— Це ваш собака? — перебила його Ольга, підіймаючись ледь-ледь на ноги і збираючи покотився друшляк і кругла мильниця.
— Мерфі? Так, моя, — з гордістю повідомив чоловік.
— А вас не вчили собаку на поводку тримати? Це вона мене, між іншим, збила.
— Ох, перепрошую… Я зовсім не думав… Давайте я вам все ж таки допоможу, — запропонував чоловік, але Ольга відштовхнула його руку і пішла швидше до квартири.
Скинувши пальто й черевики, вона кинула покупки в коридорі, пройшла в кімнату і написала Дмитру повідомлення: «Я згодна сходити з тобою в кафе». За останній місяць спілкування вони встигли перейти на «ти», і раз уж Андрій уже обирає зі своєю коханкою простирадло в квартиру, в якій Ольга, між іншим, робила ремонт, час й їй довести всьому світові, що вона чогось варта.
Зустріч пройшла не так уже й погано. Він і справді був дуже цікавим співрозмовником, і навіть запитав, як просувається її робота над книгою. І раптом для самої себе Ольга зізналася, що насправді вона вже відправила свій роман у видавництво, але відповіді так і не отримала.
— Ну, це вже непогано, — повідомив їй Дмитро. — Може, просто загубився десь, а, може, до нього черга не дійшла. У будь-якому разі, якщо не прийшла відмова, то є надія. Я уточню.
Мабуть, він і справді запитав, бо через три дні Ользі прийшла відповідь від видавництва, що її книгу надрукують. Вона була на сьомому небі від щастя. Ось, неправий був Андрій, що її роман бездарний, що б він там розумів!
Чи з вдячності, чи щоб довести Андрієві й усьому світу, що вона теж комусь потрібна, а, може, й через щиру симпатію, Ольга почала зустрічатися з Дмитром. Вони разом ходили в кіно й на виставки, зустрічалися в кафе з його друзями й гуляли парком. Може, саме тому, коли прийшло повідомлення від Андрія з трьома простими словами «мені потрібне розлучення», Ольга не так уже й сильно засмутилася і зовсім навіть не здивувалася. Вони зустрілися у РАЦСі, старанно не дивилися одне одному в очі й за відсутності спільних дітей та спільно нажитого майна були розлучені того ж дня.
Але коли Ольга підіймалася сходами на свій поверх, одна зрадлива сльозинка скотилася по її щоці. Повз знову пробіг той самий пес, що збив її колись з ніг, і Ольга не могла не глянути з докором на його господаря, який розвів руками й усміхнувся.
На честь Нового року у видавництві влаштовували корпоратив, і Дмитро умовив її піти з ним — це не заборонялося, і багато хто приводив своїх половинок. Ольга була йому вдячна — на своєму складі вигуляти туфлі й сукню у неї не було можливості. Дмитро умовляв її звільнитися зі складу й повернутися у бібліотеку, і Ольга збиралася це зробити через півроку, як тільки виплатить решту кредиту.
Взагалі-то, вона не збиралася підслуховувати, це вийшло випадково. Вона поверталася з вбиральні й трохи заплуталася. Проходячи повз одного із кабінетів, вона почула два жіночі голоси, один з яких належав помічниці Дмитра, тій самій брюнетці Раї, яка ніяк не хотіла пускати її до нього того першого разу.
— І що він її сюди притягнув? Ти бачила цю сукню? Ну, потворність же! Вона її що, зі скрині своєї матері взяла?
Голос другої жінки був їй незнайомий.
— Та ти просто ревнуєш, бо закохана в нього як кішка. Нормальна сукня, безсмачна, звичайно, але що ти від неї хотіла. Ти її шедевр читала взагалі? Діма благав прийняти його до друку, хоч сам визнав, що це повна бездарність. Нічого не вдієш, він запав на цю просту жінку.
Фарба вдарила Ользі в обличчя, і вона поспішила вперед, щоб ніхто з дівчат не вийшов і не побачив її. Невже це правда? Дмитро говорив, що її роман чудовий. Він що, брехав їй?
Вона знайшла його і одразу ж прямо запитала:
— Це правда, що мій роман невдалий і його друкують тільки тому, що ти попросив?
Він не встиг підготуватися до такого, тому одразу розгубився, занімів щось…
— Знаєш, — сказала вона, — стосунки можна закінчити обманом, але аніяк не почати.
Вона схопила своє пальто і побігла геть з цього місця. Чудом зловила таксі й поїхала додому. Проїжджаючи повз торговельного центру, вона побачила знайому червону куртку, з натягом застібнуту на жінці, чия постать помітно змінилася. Поряд стояв щасливий Андрій і пакетами з дитячого магазину в руках. Ні, це вже було занадто.
Але головне випробування тільки чекало на Ольгу. Не встигла вона увійти в квартиру, як задзвонив телефон. Дзвонив вітчим, чого за її пам’ятті взагалі не траплялося.
— Маму забрали до лікарні. Серце, — ледве видихнув він.
— У яку лікарню? — руки в Ольги тремтіли, і вона ледве записала адресу. — Я їду!
Вона знову викликала таксі. Тепер уже було неважливо, чому вирішили надрукувати її роман, і хто з’явиться у її колишнього чоловіка через кілька місяців. Важливо було одне — щоб з мамою все було добре.
Бліда, розхристана, з розтекшою тушшю й все ще в тій самій «безсмачній» сукні, вона бігала з палати в палату, намагаючись знайти лікаря, який пояснить їй, що з мамою. Нарешті, до неї вийшов чоловік у білому халаті з втомленими очима.
— Ваша мати в палаті інтенсивної терапії, — офіційним тоном сказав він. — На щастя, її привезли вчасно, з нею все буде добре.
Він вдивлявся в обличчя Ольги, трохи пом’якшав і додав:
— Не хвилюйтеся, у нас чудові фахівці. Вона буде під моїм особистим наглядом. Повірте, з терапією людей у мене краще, ніж із вихованням собак.
Ольга спочатку не зрозуміла, про що він говорить, але потім впізнала цю дурнувату усмішку — ну, звичайно ж, це сусід з невихованим псом, який гавкає на весь під’їзд й бігає без поводка.
— Ой, — сказала вона. — А я вас не впізнала.
— Я теж не одразу, — зізнався він. — Ця сукня вам дуже личить.
Ольга подумала, що він просто жартує, а потім згадала, що він не чув ту розмову жінок. Може, й справді сукня не така вже й погана.
— Їдьте додому, — сказав він. — Зараз до неї все одно не можна. Якщо ви не проти, ввечері я зайду до вас і детально розповім про її стан.
Він і справді зайшов ввечері. Приніс із собою чомусь цілий мішок волоських горіхів.
— Та мені мама їх увесь час надсилає, — пояснив він. — Бачити їх уже не можу. Ось і ношу в гості замість торта.
Ольга розсміялася, і це був справді щирий сміх. Вони випили чаю, обговорили стан її матері й подальші прогнози. Вони були сприятливі. Як і прогнози на їхні стосунки…
Через рік вони одружилися. Обоє, переживши зраду других половинок і сумний розрив, знайшли втіху в цих спокійних і чесних стосунках. Пса, правда, так і не вдалося виховати, але Ольга його скоро навіть полюбила. Її книга все ж таки вийшла і не особливо продавалася. Але одна блогерка знайшла її електронну адресу й написала, що стиль Ольги так схожий на її власний, що вона не може втратити таке щастя й пропонує їй роботу — писати для неї тематичні пости. Зарплату пропонувала добру, кращу, ніж у бібліотеці. Ольга вагалася, чи варто пробувати, адже вона повна бездарність. Але коли одного вечора прийшло повідомлення від колишнього чоловіка «Прочитав твою книгу. Був неправий, вона вдалася», Ольга усміхнулася й вирішила — можна й спробувати. Ніколи не пізно почати бути щасливою.
