— Ну що ти все сама та сама, Катю? Людина не має бути самотньою. А жінка взагалі повинна завжди при чоловікові бути. Інакше це якось неправильно… Скоро й ніхто й не гляне в твій бік. А самотність — знаєш яка вона?
— І яка ж? — з усмішкою перепитала Катя, втомившись від моралей старшої сестри.
— Самотність — це важко! — виправдовувалася Маша, не помічаючи сарказму. — Це коли вити хочеться, а води подати нікому. Діти твої де?
— Де? — ще дужче іронізувала Катя.
— Де, де… немає! — розсердилася сестра, нарешті збагнувши, що з неї відверто сміються. — Тобі б усе кепкувати, а я ж за тебе хвилююся. Самій тяжко. А так душа рідна поряд. Давай я тебе познайомлю? Чоловік хороший. Бо хтось інший не забариться й швидко його прибере…
Катя була розлучена як десять років. Її благовірний Михайло рівно десять років тому сходив «наліво». І сходив так, що назад дороги вже не було. Дізнавшись про зраду, Катя показала чоловікові спершу двері зі спальні, а тоді й з квартири. Хоч той і доводив, що «разочок можна» і «нічого такого не сталося, з ким не буває», відстоював свою позицію й лив скупо-мужні сльози, Катя була непохитна. В результаті — розлучення.
Житлом Михайло повівся шляхетно: залишив квартиру колишній дружині та двом дітям. Та діти виросли й розлетілися хто куди. Старший син працював у Києві, донька вийшла заміж і виїхала за кордон. Катя жила сама у просторій двокімнатній квартирі у Львові.
Самотність її анітрохи не турбувала. Вона зробила ремонт, мала гарну роботу, достатній дохід і насолоджувалася життям: багато читала, плавала, ходила на йогу, подорожувала, іноді зустрічалася з подругами в ресторанах. Загалом жила собі в задоволення. Аж поки сестра Маша не вирішила «влаштувати її долю».
— Послухай, Катю, чоловік хороший, ну… років шістдесят один. У вас різниця не така вже й велика. Дім великий, господарство — мрія! І корова, і кози, і свині, і кури… Та всього — не перелічити! Харчування ж яке! Молоко свіже, яйця свої, м’ясо. До ста років проживеш! А ще він симпатичний, балагур, книжки читає, говорить красиво… Катю, ну бодай спробуй. Давай познайомлю? — вмовляла сестра, доки Катя не здалася:
— Ну добре, Машо, познайом із тим чоловіком. Але гляди, я нічого не обіцяла.
Маша й часу не гаяла: швиденько організувала зустріч сестри з кавалером. Петро виявився доволі пристойним. Статний, мускулистий, охайно вдягнений. Руки робітничі, але доглянуті. Обличчя чисто виголене, зачіска акуратна. Говорив тихо, але впевнено, жартував дотепно, розважив обох сестер до сліз. І навіть ім’я надійне — Петро.
За першою зустріччю потяглася друга, потім третя… Катя почала приглядатися. Може, й справді Маша має рацію — іноді потрібна душа поряд. А Петро усе наполегливіше натякав: мовляв, не діти ж малі — час до спільного життя. «Переїжджай до мене, та й край», — казав.
Поїхала Катя в село до нього погостювати, придивитися. А там — господарство таке, що оком не осягнеш: корови мукають, свині хрюкають, теплиці стоять рядами. Є й двоє найманих робітників, вони добре працюють. А сам Петро тільки телефоном й керує: то м’ясо, то молоко. Каті раптом стало ніяково: наче й вона — частина цього бізнесу.
А Петро і каже:
— Бачиш, Катрусю, скільки в мене справ? Господиня потрібна. Робітники — допомагають, та як мовиться, хочеш зробити добре — зроби сам. А ти жінка будеш, своє не упустиш, усе перевіриш. І руки жіночі потрібні: корів подоїти, козу, яйця зібрати. Бо дім без господині — сирота. Я прибираю, звісно, але жіночий погляд і рука — то інше. Переїжджай, га? Весна ж на носі, саджати треба, теплиці чекають…
Повернулася Катя додому й задумалася. А треба їй оце все? У неї ж чудова квартира в місті, прибуткова робота, невеличка дача є — хочеш грядки саджай, а хочеш на шезлонгу лежи. І сама собі господиня. Машину ще років вісім тому купила — куди заманеться, туди й поїхала.
Для чого ж їй працювати на городі, чистити свиней, курей та гусей до світанку годувати? А ще й обід чоловікові зварити, речі прати, сніданком нагодувати, за всім господарством приглядати. І весь той здоровенний будинок у чистоті тримати. Так, дохід у Петра гарний, але ж і вона добре живе. На пенсію вийде — вистачить, та й заощадження є.
Усе необхідне для комфортного життя, і навіть більше, у Катерини було. А працювати на городі, картоплю саджати, по двох поверхах із ганчіркою ганяти — а воно їй треба?
Ввечері Катя набрала сестру.
— Машо, ти не ображайся, але я, мабуть, відмовлюся від Петрового заміжжя. Може, комусь і щастя — такий роботящий чоловік, а мені цього не треба. Він не просто дружину шукає, а робочу силу. Щоб на законних підставах на його гектарах працювала. А я, Маша, краще у своїй самотності залишуся. А щодо «стакана води на старість», так не всім і пити хочеться…
Довго Маша зітхала, мало не сльозу пустила, вмовляла сестру переїхати до такого «кавалера». Але під тиском обіцянки Катерини, що перестане з нею спілкуватися й зовсім забуде дорогу, змирилася. І пообіцяла більше наречених сестрі не шукати.
Катя написала Петру коротке повідомлення: мовляв, просить більше зустрічей не призначати, бо бажання немає, та й обставини змінилися не в його користь. Після того чоловік ще днів три дзвонив і писав на її телефон, а потім стих. Зрозумів, видно, що нічого не вийде. Розумний чоловік.
А Катя прокинулася в неділю о восьмій ранку, зробила зарядку, вмилася й сіла пити каву з бутербродом. Дивилася у вікно й думала, що давно дітей не бачила — треба б до Києва, до сина з’їздити, а доньку запросити до себе. І ще: треба б сумочку прикупити до того чудового блакитного пальта. І Оленці зателефонувати, на манікюр записатися… А ще вона подумала, як же добре часом бути трохи егоїсткою. Іноді це дуже навіть корисно. Здоровий жіночий егоїзм.
