— Жодних інтернатів! Та ви що, тітко-дядько? Відмовитися від рідного небожа при юрбі родичів? Відомо, коли є родичі — то є й клопіт з ними. А ви що ж? Діма житиме в моїй сім’ї!
Ніночка, народившись у селі, з дитинства мріяла звідти вирватися. Вона не бачила себе ні городницею, ні садівницею. І як тільки Ніні виповнилося 16 років, вона зібралася в дорогу. Квиток взяла до Вінниці. Собі поклялася: «Ніколи не повернуся у своє село. Що б не сталося».
ступила до училища. Дали ліжко в гуртожитку. Через два роки влаштувалася за фахом, швачкою. Ну, пора вже й заміж. Місяців три, по вихідних, Ніна ходила з дівчатами на танці в міський парк. Познайомилася з хлопцем. Він, мабуть, теж хотів «натанцювати» собі дружину. Тому довго навколо да близько не ходили. Одразу до РАЦСу.
І полетів лист у село — «Мамо, тату, я виходжу заміж! Приїжджайте!» Але батьки не змогли приїхати, бо напередодні видали заміж старшу дочку. І було б накладно. Мама відписала Ніні: «Приїдемо пізніше подивитися на онуків».
Весілля відгуляли. І почалися будні. Жити стали у чоловіка. І в тісноті, і в образі… Будиночок на три кімнатки. Чоловік Коля, його мати, сестра з сином, брат із дружиною та Ніночка — мешканці цього будиночка.
Але Ніна й Коля були щасливі! Їм виділили найкрихітнішу кімнатку. Свекрусі подобалася невістка — покірлива, працьовита, зайвого слова не скаже. Пощастило її улюбленому синові з дружиною. А дітей у свекрухи було п’ятеро. Дві дочки з чоловіками жили окремо.
А от наймолодша Любочка завдавала чимало клопоту. Принесла сина в «спідниці». Наречений, начебто, був. Потім без пояснень зник назавжди, але пам’ять по собі залишив… І Колі довелося забирати свою сестру з сином із пологового. Тоді ще санітарка обмовилася:
— Будеш тепер, дядьку, все життя ростити небожа.
Посміялися… Отак, гуртом, усі жили, працювали… Образи почалися, коли Коля привів у дім дружину. Люба одразу несприйняла Ніну.
— Приїхала з якогось забитого села. Відхопила такого хлопця в чоловіки! — скрипіла зубами Люба.
Ніночка не вступала у сварки. Мовчки терпіла. Колі нічого не розповідала. Ще й тому, що свекруха просила:
— Нінуле! Не ображайся на Любку! Вона тобі просто заздрить. Зла від самотності. Не щастить їй у житті. Ось і нервова. Пожалій її. Ти тільки Миколі нічого не говори. А то він ще мстити задумає за тебе.
Ніна мовчала. А коли Люба кричала на рідну матір, ображала останніми словами, Ніна захищала свекруху, яка втирала і ковтала сльози, сидячи на кухні.
Колі й Ніни в призначений час з’явилася дочка Лілечка. Ніна із задоволенням поринула у материнство. І тут уже Люба ще більше розлютилася! Сварки були щодня! З будь-якого приводу. Ніночка перестала відмовчуватися. Вона, як тигриця, кидалася на захист своєї дитини! Були й бабські бійки. Не стерпіла Ніночка. Поскаржилася чоловікові. Коля, недовго думаючи, запустив праскою в Любу! Ніна осторопіла від жаху! На щастя — промахнувся… Люба з тих пір притихла.
А, між іншим, у Люби були залицяльники. Вона часто залишала сина на матір. Бігала на побачення. Але всі ці палкі шанувальники були недовговічними. Сина Діму Люба вважала тягарем. Його звинувачувала у своєму гіркому самотньому житті. Ніна якось сказала:
— Ти б сином зайнялася! Росте бандит малолітній!
І це було правдою. Діма бабусі своїй грубив, покрадав у неї гроші, часто бешкетував, до школи не поспішав, завжди в кишенях дзвеніла дрібнота. А йому ще й дев’яти років не виповнилося.
Люба відмахувалася:
— Мені б заміж вийти, а потім Дімкою займуся. Набридло в постіль холодну лягати! Ти то з чоловіком в обіймах засинаєш…
Коли приїхали батьки Ніни подивитися на онучку Лілю, вони ахнули! Побачили тісноту, почули сварки!
— Ніночко! Збирайся-но ти з нами в батьківський дім! Ти ж тут істеричкою станеш! — пожалів тато дочку.
А мама ще й на вушко шептала:
— Ніно, повертайся. Ваня все до нас у двір зазирає — чи не приїхала ж ти. Він тебе з твоєю Лілечкою з радістю прийме! Заживете! У вас же кохання було! Забула?
— Ох, мамо, не для того я в місто приїхала, щоб потім до трактористів повертатися. Потерплю. Скоро Колі, як інженера, відправлять на нове місце роботи з проживанням. Квартиру обіцяли.
Батьки Ніни подивилися про долю дочки та й поїхали з важким серцем додому. Від заводу, де працював Коля, квартиру дали через три роки. Щастя переливалося через край! А до того часу у Ніни й Колі народився синок. Сім’я переїхала у своє гніздечко. Хай воно було пустим і холодним, але вже рідним.
Через рік не стало мами Миколи. Люба після її відходу посивіла. Докоряла себе за бездушність, за дріб’язкові сварки, за грубість по відношенню до матері. Сльози каяття душили. Люба приходила щодня на могилу. Заходила в оградку, зачиняла за собою дверцята і сиділа довго на лавці, втупившись в одну точку. Ревно прибирала могилку. Щось шепотіла собі під ніс. Їй часто говорили:
— Не зачиняй дверцята оградки за собою — там залишишся.
— Мені все одно, — відповідала.
Але час, як відомо, лікує. Біль від втрат притупляється. І життя триває. У Люби почалися серйозні стосунки. Справа йшла до швидкого заміжжя. Запросла Люба до себе в гості, у той же будиночок, Ніну. Поговорили, посміялися, чайку попили. А коли Ніна збиралася йти, Люба зупинила:
— Зачекай, Нінуле, послухай. Хочу прощення попросити. В тебе. Був час — заздрила тобі. По-чорному. Тепер бачу, що любиш братика Колю, по-справжньому. Добре йому з тобою. Я рада. І ще. Ти для мене найдорожча людина на всьому світі. Знай.
Ніна, звичайно, здивувалася таким промовам! Подивилася на свою зовицю:
— Яка ти зараз гарна, Любко!
Люба сумно усміхнулася і… поцілувала Ніну в щоку. Ніна, осторопіла від такого визнання, поплелася додому. Вранці подзвонив молодший брат Колі й повідомив:
— Миколо! Люба не прокинулася! Відійшла уві сні.
Жінці було 37 років. Вада серця. Поховали Любу біля її матері. В одній огорожі… Рік на могилі Люби лежали свіжі квіти. Їх постійно оновлював невдалий чоловік Любаши. Потім вони зів’яли. Залишився Діма напівсиротою у 14 років. Постало питання, куди його подіти? Знайшли його рідного батька. Але виявилося, що в нього нова сім’я і місця рідному синові в ній немає. Усі родичі хотіли оформити Діму в інтернат, бо знали — Діма важкий і неспокійний підліток, от хай держава його і виховує! Але Коля виніс свій вердикт:
— Жодних інтернатів! Та ви що, тітко-дядько? Відмовитися від рідного небожа при юрбі родичів? Відомо, коли є родичі — то є й клопіт з ними. А ви що ж? Родичі тільки до чорного дня? Діма житиме в моїй сім’ї!
Було оформлено опікунство. Родичі з полегшенням зітхнули! «Ну, слава Богу, не взяли гріха на душу! Прилаштували сиротинку.» Звичайно, «наїлися» Коля й Ніна з небожем! Усяке було… І крадіжки, і хамство, і погрози з боку Діми… Пережили.
Вирос, подорослішав небіж. Одружився. Сина назвав Любомиром, другого — Миколою, на честь своїх опікунів. Родичі дивувалися:
— Треба ж, як виправився Дімко-то!
І знову на могилі Люби свіжі квіти. Від сина Діми…
