Як і багато моїх земляків, я змушена була виїхати з України майже два роки тому. Міста мого немає вже, тож повертатися нікуди просто. Ось тому я осіла в Польщі, тут наших, таких як я “безхатьків” багато.
Ні, ви не подумайте, я не жебракую тут: я маю дах над головою, працюю, інколи волонтерю. А кажу “безхатьки” – бо втратили ми все, що мали, до останнього, дивом самі залишилися живими. Дякую Господу, що зберіг хоч життя, бо мені ще сина шестирічного потрібно виростити.
І тут, на чужині в маленькому містечку, нас таких багато. А нещодавно я познайомилася з молодою жінкою Юлею – її багато хто знає по тому, що вона смачні вареники ліпить, млинці пече і продає.
Я теж вирішила спробувати – до парових вареників моєї мами їм ще, звичайно, далеко, але, відверто кажучи, мені були смачними.
От саме тоді, коли я забирала своє замовлення, Юля й сказала, що взагалі-то вона перукар і майстер манікюру, тож до неї можна звертатися і дорослим, і дітям. І ціна у неї в тричі нижча ніж у салонах, і вона може прийти додому.
І ось сьогодні, коли місць в салоні вільних не виявилось до січня, я згадала про Юлю, бо потрібно було сина підстригти до Нового року, ну і собі вирішила волосся заодно підрізати, як то кажуть – у новий рік зі світлою головою.
Написала, домовились, Юля запропонувала до неї підійти. “Ну й добре, волосся не буде на підлозі вдома, а йти все одно тут три хвилини” – подумала я. Дорогою ще й думка промайнула – яка жінка молодець, і вареники ліпить на продаж, і нігтики робить і стриже…
Жила Юля в ну дуже скромній квартирці, яка не знала ремонту, мабуть, ніколи. Стіни побілені просто, двері й вікна ще за царя Гороха такі робили. Але не про це мова, я вважаю, що жити бідно не соромно, соромно жити в бруді. А його в квартирі теж було достатньо, ще й запах неприємний.
У Юлі було троє дітей, ну і я сина на стрижку привела. Думаю, що й розповідати не варто, який гармидер діти влаштували в кімнаті, поки ми поряд вирішували свої питання. Я вже тоді зрозуміла, що це мій перший і останній подібний експеримент.
Але це ще пережити можна було, як і не надто пофесійно виконану роботу. Косо-криво я б і сама себе підстригла. Видихнула, зробила висновки, але коли донька Юлі побігла на кухню води попити і увімкнула там світло, я ледь не зомліла.
Такого безладу, гір сміття і брудного посуду я зроду не бачила. Думала, що такі квартири тільки на відео показують спеціально, коли рекламують клінінгові компанії.
З квартири я вийшла приголомшена, а як уявила, що на тій кухні мені вареники ліпили…. Словом, урок отримала на все життя і заріклась взагалі щось купувати у таких горе господинь.
