Познайомили нас з Валерієм батьки. Вірніше, його мама – Валентина Степанівна і мій вітчим. Вони до сих пір працюють в одному супермаркеті. Валерій теж був скромним хлопцем, який важко знайомився і сходився з людьми. Та й галасливі компанії він не любив, як і я.
Спочатку все було добре. Зіграли скромне весілля, я переїхала жити в квартиру чоловіка, вірніше – його мами. Валентина Степанівна трохи повчала мене, але все було терпимо. Поки я не завагітніла. Відчувала себе просто огидно, постійне нездужання. А від нової рідні ніякої допомоги. Степанівна почала, навпаки, розповідати, що я придурююся. Адже вона виносила дитину добре, та ще й працювала з ранку до ночі.
Мені ставало гірше з кожним днем. На черговому обстеженні підтвердили, малюк буде не один. З лікарні я потрапляла в домашній пекло, а потім знову поверталася до лікарні. Було таке враження, що чоловік просто злякався всього цього. Спершу він боязко намагався захистити мене перед мамою. А потім, судячи з усього, увірував, що я прикидаюсь. Грошима мене обмежували неймовірно. І, якби не мама, яка крадькома від вітчима передавала мені трохи готівки, я б просто не вижила.
Мене чекало тривале відновлення і двоє хлопчаків, які не спали, змінюючи один одного. Валерів дивився на все це, як на фільм жахів без своєї участі. З Валентиною Степанівною ми вже просто кричали одна на одну. Дійшло до того, що я не витримала і просто запустила в неї пляшечку з водою. Потрапила чітко в ліве око. І до вечора мене попросили звільнити житлоплощу.
Виселялася я теж зі скандалом. Вітчим не хотів забирати мене додому, приїхав «серйозно розмовляти з Валерієм». В результаті мама з вітчимом забрали до себе бабусю, а мене переселили в малесеньку, завалену мотлохом квартирку. Правда Валентина Степанівна відкупилася від мене невеликою сумою «на переїзд» і пообіцяла оформити розлучення за свій рахунок з нарахуванням аліментів на дітей.
Але, про які гроші можна було говорити, якщо Валерій став працювати охоронцем в тому ж супермаркеті? Дуже сильно допомогли гроші. які я отримала при народженні малюків. Хоча я їх витрачала лише на найнеобхідніше. Все інше – справно збирала. Зрозуміла, що потрібно серйозно розмовляти з вітчимом за переоформлення документів.
Я відмовилася від своєї частки в материнській квартирі і оформила на себе житло бабусі. Сюди ж прописала синів. Не знаю, що зі мною сталося, але мій організм просто включився в режим робота. Я вставала, коли ще було темно, прала і готувала їжу, одягала і годувала дітей, їхала разом з ними в магазин і збирати документи. Постійний їх плач і крик більше не дратував мене. А, коли працівники відповідних органів і люди в черзі починали божеволіти від усього цього писку і виття, мене обслуговували швидше. Іноді я засинала прямо в транспорті.
Пам’ятаю добре, коли малюки почали пробувати повзати, я брала одного за ніжку правою рукою, другого – лівою і через тридцять хвилин прокидалася від того, що у мене німіли пальці на обох руках. Коли до мене іноді приходила мама, я просто їла. Мені здавалося – потрібно наїстися на весь тиждень вперед, інакше часу більше не буде. Не було образи. Я, здається, взагалі розучилася відчувати. Навіть любові до синочків тоді не відчувала.
Все змінилося, коли малюки вперше пішли в ясла. Повернулася додому і оглухла від тиші. Просто охопила паніка, як ніби мене викинуло на безлюдний острів. Впала на підлогу прямо в передпокої і не могла вгамувати істерику, а потім – гикавку. Вже почала думати, що зараз просто збожеволію і забуду хто я і де. Поповзом дісталася до ванної і полила себе крижаною водою, щоб повернутися до реальності. Згодом, звикла до вільного часу, встигала відпочити, переробити все по дому і навіть почала трохи підробляти – допомагала з прибиранням в найближчому салоні краси. Там же вивчилася на майстра манікюру, стала брати собі клієнтів.
Господиня і дівчатка в салоні шкодували мене. На мені експериментували з новими стрижками та макіяжем, пробували всі можливі процедури. А я була цьому дуже рада. Потихеньку стала виглядати як жива людина, а не скелет зі скляними очима. Стала радіти успіхам дітей.
І ось, коли поверталися з близнюками з садка, випадково зіткнулася з колишнім чоловіком. У нього просто щелепа відпала, наговорив мені купу компліментів, розплакався, дивлячись на малюків. Підвіз нас, хоча я і відмовлялася.
А потім прийшов миритися! Уявляєте? Через три роки! Після того, як я ледь не втратила розум; після того, як я ледве відновила свій організм. Він же весь цей час висипався, не обтяжував себе нічим, купив машину (не зрозуміло за які доходи). Я запропонувала йому почати з того, що просто брати дітей до себе. Увечері він стояв під моїми дверима зі словами, що Валентина Степанівна його вигнала. Він з нею посварився і більше від нас не піде. Але, я його поки не пустила в квартиру. Нехай поживе у друга і зрозуміє, що таке, коли тебе виганяють, а ти не знаєш, як далі жити.
Чесно, коли я дивлюся в очі Валерію, серце знову вистрибує. Та й синам потрібен батько. Але, я не хочу знову бачити біля себе чоловіка, який уникає труднощі. Навіть не знаю, що робити.
Фото ілюстративне – goodfon.ru
