— Зі Свєткою не вийшло, розійшлися. Можливо, мені повернутися? — нагулявся чоловік.
— Ти серйозно вважаєш, що я не знаю? — Лариса стояла посеред кухні з телефоном у руках, і її обличчя було таким, наче вона щойно побачила рахунок за комуналку на космічну суму.
Чоловік мовчав, покручуючи виделкою омлет. Сорок три роки, начальник відділу, сивина на скронях — поважний чоловік, а сидів зараз як школяр перед завучем.
— Ларо, я не розумію, про що ти.
— Не розумієш? — Вона кинула телефон на стіл. — Тоді поясни, чому Світлана з бухгалтерії пише мені «дякую за розуміння»? За яке, Ігорю, розуміння?
Він підвів очі. У них мигнуло роздратування.
— Вона дякувала за те, що ти дозволила мені допомогти їй з переїздом у суботу.
— Я нічого не дозволяла.
— Ну ось бачиш, — він підвівся зі столу, — ти знову все драматизуєш. Жінці потрібна була допомога, я допоміг. І все.
Лариса дивилася, як він йде в кімнату, і відчувала, як усередині щось стискається. Не вперше. Півроку тому була історія з «колегою, якій терміново знадобилася порада щодо ремонту». Тоді Ігор три години консультував телефоном, сидячи у ванній. Місяць тому — «ділова вечеря», з якої він повернувся о пів на першу з губною помадою на комірі. «Поцілувалися на прощання, по-дружньому», — пояснив тоді.
Вона налила собі кави і сіла біля вікна. За вікном жовтень сипав жовтим листям, а вона думала про те, що двадцять років тому вірила: з ними такого не станеться. Вони були парою, якій заздрили. Познайомилися в інституті, одружилися на п’ятому курсі, виховували сина Дениса. Ігор робив кар’єру, вона працювала бухгалтером у школі, жили скромно, але дружно.
А потім Денис виріс, поїхав вчитися в інституті, і раптом виявилося, що їм немає про що розмовляти. Ігор все частіше затримувався на роботі, вона — сиділа в соцмережах, гортаючи чуже життя. І осі ці «колеги», яким постійно щось потрібно від її чоловіка.
Телефон завибрував. Денис прислав фотографію — стояв з якоюсь дівчиною обійнявшись. «Мамо, це Віка. Познайомимося на канікулах». Лариса усміхнулася. Хоч у когось все нормально. Ігор вийшов із кімнати через півгодини, одягнений.
— Мені потрібно заїхати в офіс, забув документи.
— У суботу?
— Так, у суботу. Чи мені теж питати дозволу?
Двері грюкнули. Лариса допила холодну каву і набрала номер подруги.
— Олено, ти вдома?
Олена жила у сусідньому під’їзді, на другому поверсі. Відчинила двері у халаті, з рушником на голові.
— Заходь. Чай будеш?
— Буду.
Вони сиділи на кухні, і Лариса розповідала. Олена слухала, помішуючи цукор у чашці.
— Знаєш, що я тобі скажу, — промовила вона нарешті. — У мене був схожий випадок з Вітькою. Пам’ятаєш, років п’ять тому?
— Коли він до тієї рудої в аптеку щодня бігав за вітамінами?
— Ось саме. Я тоді взяла та й поїхала за ним. Сіла в машину, простежила. Виявилося, він справді ходив в аптеку. А потім ще в спортивний магазин, до банку, на пошту. Цілий день по справах їздив, а я як дурна за ним по місту.
— І що?
— А те, що я зрозуміла: якщо почнеш слідкувати, не зупинишся. Або довіряєш, або йдеш. Третього не дано.
Лариса кивнула, але слова не втішили. Вона не хотіла слідкувати і не хотіла йти. Хотіла, щоб усе було як раніше, коли Ігор дивився на неї так, наче вона єдина на світі.
— Може, поговориш з ним нормально? — запропонувала Олена. — Не з претензіями, а просто. Скажи, що тобі погано, що ти відчуваєш.
— Я намагалася. Він відмахується. Каже, що я сама себе накручую.
— Тоді не знаю. Може, справді накручуєш?
Лариса подивилася на подругу і раптом зрозуміла, що та не вірить у її переживання. Для Олени це була просто ще одна історія про ревниву дружину, яка бачить зради там, де їх немає.
— Піду я, — сказала Лариса, підводячись. — Дякую за чай.
Вдома було порожньо. Ігор так і не повернувся. Лариса лягла на диван і ввімкнула телевізор, але не дивилася. Думала про те, коли все змінилося. Може, тоді, коли вона перестала слідкувати за собою? Після сорока набрала десять кілограмів, рідше фарбувала волосся, перестала робити манікюр. Чи коли почала щовечора скаржитися на роботу, на сусідів, на ціни? Ігор слухав, кивав, але очі його були порожні.
А може, справа не в ній? Може, він просто втомився від сім’ї, від побуту, від цієї квартири, де все на своїх місцях от уже двадцять років? Телефон подзвонив близько восьмої. Ігор.
— Ларо, я затримаюся. Зустрів Сергія, сидимо, розмовляємо.
— Де?
— У кав’ярні. Не хвилюйся, скоро буду.
Вона поклала слухавку і подумала: а якщо поїхати? Перевірити? Але відразу ж відіпхнула цю думку. Олена мала рацію, слідкувати не можна. Це кінець. Якщо почнеш, то вже не зупинишся, і рано чи пізно знайдеш те, що шукала. Питання лише в тому, чи зможеш жити з цим знанням далі.
Ігор повернувся за північ.
— Як Сергій? — запитала Лариса, не підводячи очі від телефону.
— Нормально. Скаржиться на дружину, на роботу. Звичайне.
— Зрозуміло.
Він пройшов у ванну, і вона почула шум води. Потім він ліг поруч, повернувся на бік, спиною до неї.
— Надобраніч.
— Надобраніч.
Лариса лежала і дивилася в стелю. Раніше вони завжди засинали, обійнявшись. Він гладив її по волоссю, вона клала голову йому на плече, і так, у теплі й тиші, провалювалися в сон. Тепер між ними була прірва завширшки півметра, і переступити через неї жоден не наважувався.
Вранці Ігор поїхав на дачу — сказав, потрібно закрити труби на зиму. Лариса залишилася вдома. Сіла за комп’ютер, відкрила його соцмережі. Ігор майже не користувався ними, останній запис був тримісячної давнини — фотографія з корпоративу. Вона прокрутила друзів: колеги, однокурсники, родичі. Жодної Світлани з бухгалтерії.
Потім зайшла на його сторінку в іншій мережі. Там було пожвавленіше: репости новин, коментарі під чужими фотографіями. І ось вона — Світлана Ковальова. Тридцять шість років, блондинка, на аватарці у білій блузці та з посмішкою до вух. У друзях у Ігоря три місяці.
Лариса клацнула на профіль. Фотографії з моря, з вечірок, з кафе. На одній — Світлана з чоловіком років сорока п’яти, підпис: «З коханим в Одесі». На іншій — вона ж, але сама, у спортзалі, з гантелями. Коментарів під фотографіями небагато, але під однією, де Світлана у короткій сукні та на підборах, був коментар Ігоря: «Чудово виглядаєш».
Лариса закрила сторінку. Руки тремтіли. «Чудово виглядаєш». Їй такого він не говорив років п’ять, мабуть. Востаннє, коли вона купила нову сукню на ювілей його фірми, він сказав: «Нормально. Йдемо?»
Вона встала, підійшла до дзеркала. Подивилася на себе. Сіра футболка, спортивні штани, волосся зібране у хвіст. Обличчя без косметики, кола під очима. Коли вона стала такою? Коли перестала бути жінкою і перетворилася на домогосподарку, яка чекає чоловіка з роботи й питає, де він був?
Вона схопила телефон, набрала номер салону краси.
— Можна записатися на стрижку та фарбування? Сьогодні? Так, розумію, що неділя. Будь ласка, у вас немає жодного віконця? За годину? Чудово, буду.
За три години Лариса вийшла з салону з короткою стрижкою та темно-русявим волоссям замість колишнього невиразного кольору. Зайшла у торговий центр, купила джинси, два светри, нове взуття. Витратила більше, ніж планувала, але не шкодувала.
Вдома Ігоря ще не було. Вона переодяглася, нафарбувалася, подивилася на себе в дзеркало. Краще. Набагато краще.
Ігор повернувся ввечері, брудний і втомлений.
— Труби закрив? — запитала Лариса.
— Ага. — Він пройшов повз, навіть не глянувши на неї.
— Ігорю.
— А?
— Ти не помітив нічого?
Він обернувся, подивився.
— Що?
— Волосся. Стрижку. Одяг.
Він примружився, кивнув.
— А, так. Добре. Тобі личить.
І пішов у ванну.
Лариса стояла посеред кімнати й відчувала, як усередині все стискається. «Добре. Тобі личить». От і все. А Світлані він пише «чудово виглядаєш».
Минув тиждень. Лариса ходила на роботу, готувала вечері, прибирала. Ігор приходив пізно, вечеряв мовчки, лягав спати. Розмов не було. Вона більше не питала, де він був, він не пояснював. Просто двоє людей, що живуть під одним дахом.
У п’ятницю подзвонив Денис.
— Мамо, ми з Вікою приїдемо на вихідні. Познайомишся.
— Приїжджайте, звичайно. Я щось приготую.
— Батько буде вдома?
— Не знаю, сину. Запитаю.
Ввечері вона сказала Ігорю про приїзд сина.
— Денис з дівчиною приїде в суботу.
— Угу.
— Ти будеш вдома?
— Постараюся.
— Ігорю, це важливо. Він хоче познайомити нас із нею.
— Я зрозумів. Буду.
Але в суботу вранці Ігор сказав, що йому потрібно на роботу.
— Ти обіцяв, — тихо промовила Лариса.
— Я сказав — постараюся. Не вийшло.
— Денис чекатиме.
— Він мене зрозуміє. Робота є робота.
І пішов.
Денис приїхав обідом з дівчиною. Віка виявилася милою, тихою, з величезними сірими очима. Вони сиділи на кухні, пили чай, розмовляли. Віка вивчала філологію, хотіла стати вчителькою. Денис сяяв від щастя.
— А де тато? — запитав він, озираючись.
— На роботі. Затримався.
— У суботу?
— Так.
Денис нахмурився, але нічого не сказав. Віка взяла його за руку, і він заспокоївся. Лариса дивилася на них і заздрила. У них все попереду: кохання, плани, спільне життя. Вони ще не втомилися одне від одного, не почали жити на автопілоті, не перетворилися на сусідів по квартирі.
Ігор повернувся о дев’ятій вечора. Денис з Вікою вже поїхали.
— Як пройшло? — запитав він.
— Добре. Віка мила.
— Радий чути.
— Денис питав про тебе.
— Подзвоню йому завтра.
І все. Лариса лягла спати й плакала в подушку, щоб він не чув.
У грудні сталося те, чого вона боялася. Ігор прийшов і сказав:
— Нам потрібно поговорити.
Вона сиділа на кухні з чашкою чаю в руках і дивилася на нього. Він стояв біля вікна, заклавши руки в кишені.
— Мені здається, нам потрібно… розлучитися.
Слово повисло в повітрі. Лариса мовчала.
— Ларо, ми вже давно не сім’я, — продовжував він. — Ми просто живемо поруч. Ні розмов, ні близькості, нічого. Навіщо так?
— А ти намагався щось змінити? — тихо запитала вона.
— Я намагався. Але ти…
— Я що?
— Ти перетворилася на… не знаю, на якусь сіру тінь. Завжди незадоволена, завжди втомлена. Ти тільки й робиш, що скаржишся. На роботу, на гроші, на мене. Мені це набридло.
Лариса поставила чашку на стіл.
— Значить, це я винувата?
— Не винувата. Просто ми стали різними.
— А Світлана з бухгалтерії тут ні до чого?
Він зітхнув.
— У мене є людина, з якою мені добре. Ми не… нічого не було. Але я зрозумів, що можу почувати себе живим.
Вона встала.
— Забирайся.
— Ларо…
— Йди. Зараз же.
Ігор кивнув, пройшов у кімнату, почав збирати речі. Лариса стояла на кухні й слухала, як він складає одяг у сумку, як ляскають дверці шафи. Потім він вийшов, зупинився в дверях.
— Я подзвоню.
Вона не відповіла. Двері зачинилися. Лариса опустилася на підлогу й заплакала.
Минув тиждень. Денис приїхав, дізнавшись від батька про розлучення.
— Мамо, як ти?
— Нормально.
— Не нормально. Ти не їси, не спиш.
— Впораюся.
Вони сиділи на кухні, і Денис тримав її за руку.
— Може, тобі до нас приїхати? Там спокійніше, відволічешся.
— Ні, сину. Мені потрібно залишитися. Робота.
Денис подивився на неї й похитав головою.
— Мамо, ти ж розумієш, що так не можна? Ти загнана. Батько пішов — ну й хай. Ти ще молода, гарна. Почни жити для себе.
— Я не знаю, як.
— Навчишся.
Він поїхав наступного дня, а вона залишилася сама. Квартира здавалася величезною й порожньою. Вона ходила з кімнати в кімнату, дивилася на фотографії на стінах: ось вони з Ігорем у день весілля, ось із маленьким Денисом на морі, ось на дачі. Щасливі обличчя, посмішки. Куди воно все поділося?
Перед Новим роком Денис прислав повідомлення: «Мамо, ми з Вікою залишаємося в Києві. У її батьків свято. Вибач. Приїдемо пізніше». Лариса прочитала й кивнула сама собі. Все правильно. Він дорослий, у нього своє життя. Вона зустріла Новий рік сама. Накрила стіл: салат, запечену курку, пляшку напою.
— З Новим роком, Ларисо, — сказала вона сама собі й випила.
Січень був холодним і довгим. Лариса працювала, приходила додому, лягала спати. Життя перетворилося на рутину: робота-дім-робота-дім. Іноді дзвонила Олена, кликала в кіно чи в кафе, але жінка відмовлялася. Не до веселощів.
У травні сталося те, чого вона не очікувала. Ігор подзвонив.
— Ларо, можна з тобою зустрітися? Потрібно поговорити.
Вони зустрілися в кафе неподалік від її будинку. Ігор виглядав втомленим.
— Як ти? — запитав він.
— Нормально. А ти?
— Та так. Робота, справи.
Вони помовчали.
— Слухай, я хотів сказати… — почав Ігор. — Зі Свєткою не вийшло. Ми розійшлися.
Лариса кивнула.
— Зрозуміло.
— І я подумав… може, нам варто спробувати ще раз? Повернутися?
Вона подивилася на нього. На цю людину, з якою прожила двадцять років. І зрозуміла, що нічого не відчуває. Ні образи, ні кохання. Нічого.
— Ігорю, ти пішов, тому що тобі стало погано зі мною. Що змінилося?
— Я зрозумів, що помилився.
— А я зрозуміла, що ні. Ти не помилився. Ти просто зробив те, що мав зробити. Ми себе вичерпали.
— Але…
— Ні, Ігорю. Мені потрібно рухатися далі. І тобі теж.
Він дивився на неї, не вірячи.
— Ти серйозно?
— Так.
Вони допили каву й розійшлися. Лариса йшла додому й відчувала дивний спокій. Вона відпустила. Нарешті відпустила.
Весілля Дениса пройшло в невеликому ресторані в Києві. Лариса приїхала за день, поселилася в готелі, допомогла з організацією. Ігор теж був. Вони віталися, розмовляли, але як чужі люди. Без претензій, без надій.
Денис був щасливий. Віка — у білій сукні, з букетом — сіяла. Лариса дивилася на них і раділа. У них усе вийде. Вони інші. Вони знають, що головне. Після весілля вона залишилася в Києві ще на тиждень. Гуляла містом, ходила до музеїв, сиділа в кафе. Думала про майбутнє. Що вона хоче? Що їй потрібно? І раптом зрозуміла: вона хоче жити. Просто жити. Не для когось, а для себе.
