— Зізнавайся, це ти на мене порчу навела, бо після нашого розставання жодна жінка зі мною жити так і не погодилася? І суцільні нещастя – це точно ти зробила, більше нікому! — впевнено запитав колишній у повідомленні через 8 років.
Вона кілька разів перечитала екран, не вірячи власним очам, і замість образу минулих почуттів відчула лише щирий сміх від несподіваної чужої вигадки.
Літній вечір повільно опускався на місто, розгортаючи над дахами багатоповерхівок м’яке покривало перламутрового сутінку. Спека, яка виснажувала вулиці впродовж усього середини літа, нарешті почала відступати, поступаючись місцем жаданій свіжості. З боку річки дув легкий, ледь відчутний вітерець, що шелестів листям розлогих лип під балконом і приносив із собою запах прохолодної землі та вечірніх квітів.
Оксана сиділа у своєму улюбленому глибокому кріслі на просторому, повністю заскленому балконі п’ятого поверху. Вона м’яко загорнулася в легкий плед пастельного відтінку, хоч вечір і не був холодним — це була скоріше давня звичка, ніж необхідність, яка створювала особливе відчуття затишку й захищеності. Квартира, яку вона придбала й облаштувала власними силами два роки тому, стала для неї справжньою гаванню спокою. Тут кожна деталь — від кольору штор до текстури керамічних чашок — була дібрана з любов’ю та розумінням власного комфорту.
Навпроти неї, на невеличкому скляному столику, сторіччями знайома керамічна чашка випромінювала тонку цівку пари. Це була ароматна кава з додаванням сушеної ромашки та дрібки кориці — її власна фірмова вигадка для заспокоєння після напружених робочих днів.
На колінах дівчини, згорнувшись пухнастим сірим клубочком, дрімав Маркіз — величезний перський кіт із виразними бурштиновими очима. Він розмірено й задоволено муркотів, час від часу підставляючи під її ніжні пальці то один шовковистий бік, то вухастий лоб.
— Що, Маркізе, гарний був тиждень, правда? — тихо, майже пошепки запитала Оксана, проводячи долонею по м’якій спині кота.
Тварина лише трохи посмикала вухом і видала чергову порцію соковитого, низького муркотіння, підтверджуючи, що цілком поділяє позитивні оцінки своєї господарки.
А тиждень і справді був винятковим. Як керівниця відділу маркетингу в провідній міжнародній IT-компанії, Оксана останні три місяці жила в режимі нон-стоп. Команда під її керівництвом розробляла й запускала масштабну глобальну кампанію для нового програмного продукту. Було все: нескінченні брейншторми, суперечки з дизайнерами, нічні перевірки метрик, аналіз аудиторій та переговори з іноземними партнерами. Але сьогодні о п’ятій вечора вони нарешті звели підсумкові цифри. Результати перевищили найоптимістичніші прогнози керівництва на сорок відсотків.
Керівництво компанії вже оголосило про солідну премію для всього відділу, а самій Оксані запропонували очолити новий напрямок із наступного кварталу. Це означало новий виток у кар’єрі, ще більшу фінансову свободу та чергове підтвердження того, що всі її зусилля були не марними.
У свої тридцять два роки Оксана почувалася абсолютно щасливою й самодостатньою жінкою. Вона пройшла довгий шлях від скромної асистентки маркетингового відділу з крихітною зарплатою до впевненої в собі професіоналки, яку цінують колеги та поважає керівництво. Вона навчилася цінувати свій час, обирати правильне оточення й берегти власні внутрішні кордони. Вона мала чудову квартиру, вірну подругу Марину, улюблену роботу й повну гармонію всередині.
Вона взяла зі столика чашку, зробила декілька маленьких ковтків запашного напою й дістала з кишені пледа свій телефон. Приємне синє світло екрана вихопило з темряви балкона її спокійне обличчя з акуратними рисами та виразними темними очима.
Стрічка була повна стандартних п’ятничних дописів: хтось викладав фотографії з літніх майданчиків ресторанів, колеги ділилися мемами про довгоочікувані вихідні, а шкільна знайома опублікувала чергову підбірку знімків свого заміського будинку. Вона гортала екран із легкою усмішкою, радіючи за успіхи інших і насолоджуючись власною тишею.
Раптом спокійне споглядання стрічки перервала сповіщення. У верхній частині екрана з’явилася смужка вхідного повідомлення з месенджера.
Оксана примружилася. Повідомлення надійшло з незнайомого номера, якого не було у її списку контактів. На аватарці профілю стояла досить нейтральна, навіть блякла картинка із зображенням туманного гірського пейзажу без жодного натяку на обличчя власника.
Дівчина здивовано повела бровою. Зазвичай на її особистий номер писали лише колеги, близькі друзі або кур’єри доставок. Але кур’єри о дев’ятій вечора в п’ятницю до неї точно не мали їхати.
Вона торкнулася екрана, розблокувала телефон і розгорнула повний чат.
Текст повідомлення був коротким, але вражав своїм дивним, майже ультимативним тоном:
«Привіт, Оксано. Нам треба терміново поговорити. Це стосується того, що ти зробила вісім років тому».
Оксана декілька секунд просто дивилася на цей екран, відчуваючи, як затишна вечірня атмосфера на мить підвішується в повітрі. Вона перечитала ці дві строчки ще раз, потім утретє.
— Що за дурниці? — вирвалося в неї.
Першою думкою було те, що це якась помилка адресата, або ж черговий рекламний розіграш, створений масовими розсилками для привернення уваги. Вісім років тому? Що взагалі можна зробити вісім років тому такого, про що хтось згадує серед ночі в п’ятницю?
Вона поклала чашку назад на столик, зручніше перехопила телефон і швидко надрукувала відповідь, намагаючись дотримуватися нейтрально-ввічливого тону:
«Доброго вечора. А хто це? Здається, ви помилилися адресатом або номером».
Відповідь надійшла практично миттєво. Складалося враження, що людина на тому кінці дроту сиділа з відкритим чатом, нервово спостерігаючи за тим, як з’являються точки наборі тексту з боку Оксани.
«Ні, я не помилився. Це Ігор. Твій колишній. Нам дійсно потрібно з’ясувати стосунки. Я більше не можу мовчати».
Прізвище та ім’я — Ігор — спалахнули перед очима Оксани, ніби старий слайд із давно забутого дитячого альбому, який випадково випав із пильної шафи.
Усередині в неї на мить усе завмирало, а потім поступилося місцем глибокому, майже комічному подиву. Вона не чула й не бачила цієї людини вісім років. Вісім довгих років, за які її життя змінилося до непізнаваності!
Оксана відкинулася на спинку крісла, опустила телефон на плед і замислилася, мимовільно повертаючись думками у той далекий період свого життя.
Їм тоді було по двадцять два роки. Це були її перші справжні, тривалі стосунки, які тривали трохи більше ніж півтора року. Вони познайомилися через спільних знайомих на якомусь студентському пікніку. Ігор тоді здався їй симпатичним, трохи загадковим і дуже перспективним хлопцем. Вона, молода й наївна, щиро вірила, що в кожній людині є величезний потенціал, який просто потрібно розкрити любов’ю, підтримкою та турботою.
Проте реальність виявилася набагато прозаїчнішою.
Дуже швидко з’ясувалося, що «загадковість» Ігоря — це звичайна пасивність, а його «невизнаний потенціал» — банальне небажання працювати над собою. Усі півтора року їхніх стосунків пройшли під знаком постійного пошуку винних. Усі довкола були винні в тому, що у Ігоря щось не складалося.
Коли він не склав іспит в інституті й втратив стипендію — викладачі виявилися «занадто вимогливими й упередженими». Коли його звільнили з першої роботи випробувального терміну в рекламній агенції — керівники «не цінували його унікальне бачення й не вміли працювати з талантами». Коли друзі відмовилися позичати йому гроші на чергову «геніальну бізнес-ідею», яка розпалася за тиждень, — вони виявилися «заздрісниками й зрадниками».
Оксана в той час робила все можливе, аби допомогти йому. Вона годинами слухала його довгі, сумні монологи про несправедливість світу, шукала для нього нові вакансії, буквально за руку водила його на співбесіди й навіть редагувала його резюме, намагаючись надати їм хоч якогось солідного вигляду. Вона витрачала свій час, свої емоції та ресурси, щиро вважаючи це обов’язком люблячої дівчини.
Але з часом до неї почало приходити гірке й тверезе усвідомлення: Ігорю не потрібна була допомога. Йому подобалося перебувати в ролі жертви обставин. Роль «невизнаного генія, якому заважає весь світ» була для нього набагато зручнішою, ніж роль дорослої людини, яка бере відповідальність за власні помилки й щодня працює для досягнення результату.
Їхнє розставання відбулося надзвичайно спокійно. Одного теплого травневого вечора Оксана просто попросила його зустрітися в тихому сквері біля дому. Вона без криків, без звинувачень і без емоційних сцен пояснила йому, що вони занадто різні, що їхні життєві цінності не збігаються, і що далі їм варто рухатися окремо. Вона повернула йому його нечисленні речі, які залишалися в неї, побажала йому успіху й пішла.
Тоді їй здавалося, що це була найзріліша й найправильніша крапка, яку тільки можна було поставити. Вони більше не перетиналися. Оксана видалила його номер, закрила цю сторінку й повністю зосередилася на власному розвитку, кар’єрі та житті.
І ось тепер, через вісім років, коли той період здавався давнім історичним минулим, ця людина знову виринає з темряви з вимогою «з’ясувати стосунки».
Оксана знову взяла телефон. Її здивування поступово переростало в легку, майже дослідницьку цікавість.
«Ігорю? Повідомлення справді дуже несподіване. Ми не спілкувалися й не бачилися стільки років. Що трапилося? Навіщо згадувати те, що було вісім років тому?» — надрукувала вона.
Відповідь знову не забарилася. Наступні повідомлення від Ігоря почали приходити одне за одним, з’являючись на екрані з загрозливою швидкістю й перетворюючись на довгі, хаотичні абзаци:
«Що трапилося? Ти ще й запитуєш! Я довго думав, аналізував усе, що зі мною відбувалося за ці вісім років! Я співставляв факти, дати, події! І тепер я точно знаю, хто винен у всіх моїх бідах!»
Оксана прочитала це й мимовільно усміхнулася. Старий добрий Ігор. Роки минають, а схема залишається незмінною — хтось обов’язково має бути винним.
«Про що ти взагалі говориш? Які факти й які біди?» — відписала вона, стискаючи губи, щоб не розсміятися завчасно.
«Про порчу, Оксано! Про магічний вплив! Ти навела на мене порчу, коли ми розставалися! Тільки цим можна пояснити те, що останні вісім років у моєму житті все йде шкереберть!»
Оксана тримала телефон у руках і буквально заніміла від подиву. Вона перечитала це останнє повідомлення один раз, потім другий, потім третій. Вона навіть потерла очі долонею, перевіряючи, чи не втома після робочого тижня змушує її бачити те, чого немає.
Але текст на екрані залишався незмінним. Слово «порча» світилося яскравими літерами прямо в центрі діалогу.
— Серйозно? Порчу? — вирвалося в неї вголос вже значно гучніше.
Кіт Маркіз від такого різкого звуку ліниво відкрив одне бурштинове око, критично оглянув господарку, випустив кігті у ковдру й знову заплющив очі, повернувшись на інший бік.
Тим часом Ігор продовжував засипати її новими деталями своєї «магічної теорії». Він навіть не чекав на її відповіді, виливаючи в чат усе, що накопичилося в його голові за останні дні:
«Ти пам’ятаєш той день у парку? Ти була надто спокійною! Жодна нормальна дівчина так спокійно не розстається після півтора року стосунків! Ти не плакала, не влаштовувала сцен, не просила залишитися! Ти вже тоді щось замислила й розрахувала! А потім почалося!»
Оксана здивовано підняла брови, читаючи цей перелік «доказів»:
«Через три місяці після нашого розставання я підвернув ногу на сходах під’їзду й цілий місяць не міг нормально ходити! А ще через рік мене абсолютно безпідставно звільнили з нової роботи, де я мав усі шанси стати керівником! А минулого літа я взагалі ледь не потрапив у складну ситуацію на річці, коли під час плавання судома ногу схопила! Я кілька разів за ці роки ледь не опинився на межі нервового зриву! І в особистому житті глухо – з тієї зустрічі у парку у мене жодної нормальної дівчини не було! Ти наврочила – раз ти сама нещасна, то і я маю до кінця життя страждати? Це не може бути просто збігом обставин! Це чітко спланований темний вплив!»
Оксана відкинулася на спинку крісла, прикрила рот долонею й голосно, щиро засміялася. Сміх лунав на весь балкон, розриваючи вечірню тишу. Це було настільки абсурдно, настільки безглуздо й кумедно, що вона просто не могла втриматися.
Дорослий, тридцятидворічний чоловік, через вісім років після розставання, звинувачує свою колишню дівчину в тому, що він підвернув ногу на сходах або не втримався на роботі!
Оксана набрала повітря в легені й швидко надрукувала відповідь:
«Ігорю, ти зараз серйозно? Ти дійсно вважаєш, що якщо ти підвернув ногу на сходах через власну неуважність або не склав випробувальний термін на роботі — це наслідок моїх магічних дій? Ти у своєму розумі?»
Відповідь Ігоря прийшла миттєво й була сповнена обурення:
«Не роби з мене дурня! Я теж спочатку думав, що це просто невдачі! Але минулого тижня я ходив до однієї дуже відомої жінки, фахівчині! Вона дивилася на карти й сказала мені прямим текстом: на мені висить темна енергетика й заздрість від колишньої дівчини з темним волоссям! Вона детально описала твій образ! А в мене за все життя тільки ти була дівчиною з темним волоссям! Вона сказала, що ти робила якісь ритуали, щоб у мене нічого не вдавалося ні в кар’єрі, ні в особистому житті!»
Оксана знову посміхнулася, уявивши собі цю картину. Тридцятидворічний чоловік іде до ворожки або екстрасенса, платить гроші за сеанс, аби знайти відповідь на питання, чому його життя у тридцять два роки не схоже на казку. І замість того, щоб сказати йому: «Друже, почни працювати, вчитися й перестань перекладати відповідальність», ворожка бачить у картах «темноволосу дівчину з минулого». Це ж ідеальне пояснення! Жодних зусиль над собою робити не треба — винна колишня, яка вісім років тому «щось на чаклувала».
Не встигла Оксана дописати наступне повідомлення, як екран телефона спалахнув яскравим світлом, і пристрій задеренчав від вхідного виклику. Ігор вирішив, що текстового чату їм вже занадто мало, і перейшов до прямого контакту.
Оксана кілька секунд дивилася на екран, де мигтів той самий незнайомий номер. Вона вагалася: скинути виклик і просто заблокувати його чи все ж послухати цей кумедний театр до кінця?
Перемогла цікавість. Вона прийняла виклик і одразу увімкнула гучний зв’язок, поклавши телефон на скляний столик поруч із чашкою.
— Алло, Ігорю? — спокійно й нейтрально мовила вона.
— Оксано! Нарешті! — збуджено й голосно пролунав із динаміка знаковий, хоч і дещо змінений роками голос колишнього. У ньому відчувалася суміш образи, урочистості та глибокого переконання у власній правоті. — Ти думала, я не здогадаюся? Ти думала, я ніколи не зрозумію, чому після нашого розставання в моєму житті все пішло шкереберть?
— Ігорю, доброго вечора ще раз, — м’яко зупинила його Оксана. — Давай ти зменшиш тон і спробуєш говорити спокійніше.
— Як я можу говорити спокійно?! — вигукнув він. — Я вісім років не міг зрозуміти, що відбувається! Перша робота після тебе — не склалася! Друга — посварився з начальником, бо він виявився самодуром! У бізнесі з ремонтом телефонів — партнери підвели! Дівчата зі мною довго не затримуються, усі якісь меркантильні трапляються! А це все тому, що ти побажала мені зла! Ти заздрила моєму потенціалу й вирішила зіпсувати мені життя!
Оксана слухала цей монолог, і їй ставало одночасно й смішно, і трохи шкода цієї людини. За вісім років у його свідомості абсолютно нічого не змінилося. Ті ж самі «самодури-начальники», ті ж самі «підступні партнери», ті ж самі «меркантильні дівчата».
— Ігорю, зупинися на хвилину й послухай себе збоку, — спокійно, але виразно промовила Вона. — Ми не спілкувалися й не бачилися вісім років. За цей час люди закінчують університети, отримують нові спеціальності, будують кар’єри, купують житло, створюють сім’ї та виховують дітей. А ти все ще шукаєш винних у тому, що не можеш налагодити власне життя? Ти справді віриш, що я вісім років сиджу й думаю, як би це зіпсувати тобі життя?
— Не треба перекручувати й робити з мене винного! — голосно мовив Ігор. — Мені фахівець сказав! Вона дивилася на карти й чітко бачила! Вона описала тебе! Сказала, що це була дівчина, яка була впевнена в собі й після розставання пішла вперед, а мені залишила чорну мітку й темну енергетику! Ти маєш це зняти!
— Що зняти, Ігорю? — Оксана не втрималася й тихо розсміялася, розгортаючи плед на колінах. — Свічки запалити? Пошептати на воду? Покрутитися тричі навколо себе? Ти взагалі розумієш, як це звучить із уст дорослого тридцятидворічного чоловіка?
— Мені не до жартів! — ображено й різко мовив він із динаміка. — Я вимагаю, щоб ти поїхала зі мною до цієї жінки! Вона проведе ритуал очищення, ти підтвердиш, що знімаєш свої бажання, і тоді моя енергетика очиститься! Або просто скажи чесно прямо зараз, що ти зробила, і попроси вибачення! Тоді все мине!
Оксана глибоко зітхнула. Вона зрозуміла, що градус абсурду досяг свого піку, і продовжувати цю розмову далі немає жодного сенсу.
— Ігорю, єдине, що тобі потрібно очистити, — це свій світогляд від повних дурниць, — мовила вона твердим, непохитним голосом. — Твої невдачі на роботі — це наслідок твоєї власної ліні, нестачі кваліфікації й небажання вчитися. Твої проблеми в стосунках з дівчатами — це результат того, що ти в усьому звинувачуєш інших і чекаєш, що тобі все принесуть на тарілочці. Я ніколи не бажала тобі зла, але й брати участь у твоїх магічних ритуалах чи вибачатися за твої власні помилки я точно не збираюся.
— Тобто ти відмовляєшся допомагати?! — обурено вигукнув він. — Ти й далі хочеш, щоб я страждав через твою темну енергетику?!
— Я відмовляюся брати участь у цьому фарсі. У мене чудове життя, у якому немає місця для дитячих казок. На добраніч, Ігорю. І більше мені не дзвони.
Вона натиснула червону кнопку завершення виклику, не чекаючи на його відповідь, і одразу ж внесла цей номер у чорний список.
На балконі знову запанувала тиша. Оксана опустила телефон на столик, підняла чашку з охололою кавою й зробила ковток.
Кіт Маркіз солодко потягнувся, випростав лапки й м’яко уткнувся носом у її долоню.
Ранок суботи зустрів місто яскравим, теплим сонячним промінням, яке м’яко пробивалося крізь легкі штори в спальні Оксани. Після дивної та абсурдної нічної розмови з Ігорем вона спала дивовижно міцно й спокійно. Жодних тривожних думок чи сумнівів у її голові не залишилося — лише легке відчуття іронії від того, наскільки химерними шляхами іноді рухається людська логіка.
О дев’ятій ранку Оксана вже крокувала затишною брукованою вуличкою в центрі міста. Вона прямувала до маленької, але дуже затишної кав’ярні, де щосуботи зустрічалася зі своєю найкращою подругою Мариною. Це була їхня давня, майже свята традиція: обговорити новини за тиждень, випити запашної свіжозвареної кави й просто відпочити від робочої метушні.
Марина вже чекала на неї біля вікна, тримаючи в руках велику керамічну чашку з капучино. Вони товаришували ще зі студентських років, разом проходили через перші невдачі, перші роботи й перші дорослі стосунки. Марина чудово пам’ятала той період, коли Оксана зустрічалася з Ігорем, і неодноразово спостерігала за тим, як подруга намагалася врятувати людину, яка зовсім не прагнула порятунку.
— Привіт, успішна керівнице! — посміхнулася Марина, коли Оксана присіла за столик навпроти. — Бачила ваші показники за квартал. Це просто тріумф! Ти неймовірна молодець.
— Привіт, Дякую! Тиждень і справді був винятковим, — посміхнулася Оксана, замовляючи офіціанту свій улюблений напій. — Але, знаєш, найцікавіше трапилося не на роботі. Вчора ввечері я отримала справжній подарунок із минулого.
— Ого, звучить інтригуюче, — Марина примружила очі й подалася вперед. — Хтось із колишніх колег згадав? Чи, бува, якийсь таємний прихильник?
— Майже, — засміялася Оксана. — Мені о дев’ятій вечора написав, а потім і зателефонував Ігор. Пам’ятаєш ще цього телепня?
Марина на мить затихала з піднесеною до губ чашкою, а потім її очі широко розплющилися від здивування.
— Хто?! Ігор?! Той самий Ігор, з яким ти розійшлася вісім років тому?! Оксана, ти не жартуєш?
— Абсолютно не жартую, — Оксана зручніше вмостилася на м’якому диванчику. — Написав з незнайомого номера. Почав із того, що нам треба терміново «з’ясувати стосунки» й поговорити про те, що я зробила вісім років тому.
Марина трохи не поперхнулася кавою від несподіванки й розгогуталася так голосно, що кілька відвідувачів за сусідніми столиками мимовільно посміхнулися.
— Що ти зробила вісім років тому?! Не повернула йому його улюблені диски чи флешку? Що взагалі можна згадувати через вісім років?!
— О, ти навіть уявити не можеш масштаб моєї провини, — грайливо мовила Оксана. — Виявляється, я навела на нього порчу!
У кав’ярні на секунду запанувала тиша, після чого Марина просто закрила обличчя долонями, а її плечі почали дрібно тремтіти від сміху.
— Що?! Порчу?! — крізь сльози вигукнула вона. — Оксана, ти серйозно?! Він звинуватив тебе в чаклунстві?!
— Абсолютно серйозно! — посміхалася Оксана, розповідаючи все в деталях. — Він виклав мені цілий список своїх «нещасть» за ці вісім років. Мовляв, через три місяці після нашого розставання він підвернув ногу на сходах. Ще через рік його звільнили з нової роботи. А минулого літа під час плавання в нього судома ногу схопила. І, за його логікою, це все — наслідок моєї «темної енергетики», бо під час розставання в парку я була «занадто спокійною»!
— Я зараз впаду з крісла, — витираючи серветкою сльози від сміху, прошепотіла Марина. — Тобто чоловік підвертає ногу на сходах, бо не дивиться під ноги, не може втриматися на роботі через власний характер, а винна в цьому ти, бо вісім років тому спокійно побажала йому успіху й пішла?!
— Саме так! Але це ще не все, — продовжила Оксана. — Він ходив до якоїсь ворожки чи екстрасенса! І ця фахівчиня на картах побачила, що на ньому висить «темна мітка» від темноволосої колишньої. А оскільки я була його єдиною дівчиною з темним волоссям, висновок зроблено остаточний і оскарженню не підлягає.
— Боже мій, це просто шедевр, — Марина хитала головою, все ще посміхаючись. — Люди роками ходять до психологів, аналізують свої дії, проходять курси, вчаться спілкуватися з колегами, розвивають навички. Вони беруть відповідальність за власне життя. А Ігор просто віддав п’ятсот гривень ворожці й отримав ідеальне пояснення всіх своїх життєвих фіаско! В усьому винна колишня! Це ж так зручно!
— Шкода тільки, що я скріни тієї переписки не зберегла, — зітхнула Оксана з усмішкою. — Одразу в блок його кинула й чат видалила від гріха подалі. А зараз би перечитала ще раз і знову посміялася. Це ж треба було таке вигадати!
Марина зробила декілька ковтків кави, її посмішка стала більш теплою й розважливою. Вона подивувалася спокою та впевненості своєї подруги.
— Знаєш, Оксано, — мовила Марина вже серйознішим тоном, — а якщо задуматися, це насправді дуже показовий і навіть сумний випадок. Це класична дитяча позиція. Деякі люди просто фізично не здатні визнати власні помилки. Для них визнати, що вони десь полінувалися, десь проявили грубість, а десь просто не захотіли вчитися — це рівносильно катастрофі для власного самолюбства. Для таких людей набагато простіше повірити в магію, у закляття, у зірки, у розташування планет чи в «темну енергетику колишніх», ніж сказати собі: «Я сам зіпсував свій проєкт» або «Я сам був неуважний на сходах».
— Ти абсолютно права, — погодилася Оксана, дивлячись на сонячні відблиски у своїй чашці. — Це намагання втекти від реальності. І найсумніше в цій історії те, що за вісім років людина взагалі не змінилася. Вона не виросла, не зробила жодних висновків. Яким він був у двадцять чотири роки, коли шукав винних серед викладачів та друзів, таким і залишився у тридцять два, тільки тепер додав до цього переліку магію.
— І уяви на хвилину, — додала Марина, — що було б, якби ти тоді, вісім років тому, піддалася почуттю жалю й залишилася з ним. Ти б зараз не керувала відділом, не купувала б власну квартиру й не планувала б подорожі. Ти б щодня слухала монологи про те, як увесь світ заважає такому генію розкритися, і розгребала б його нескінченні проблеми.
— О ні, навіть уявити таке страшнувато, — посміхнулася Оксана. — Я тоді ухвалила найправильніше рішення у своєму житті. Та розмова в сквері була моїм першим кроком до справжньої дорослості.
Подруги просиділи в кав’ярні ще більше двох годин. Вони обговорювали майбутню відпустку, нові книги, плани на осінь та робочі успіхи. Історія з «наведеною порчею» перетворилася на звичайний веселий анекдот, який лише підкреслив, наскільки далеко вперед пішла Оксана за ці роки.
Повертаючись додому під вечір, Оксана йшла пішки, насолоджуючись теплим літнім повітрям. Вона дивилася на перехожих, на посмішки людей за вікнами кав’ярень, на ритмічний рух великого міста.
Прийшовши додому, вона відкрила балкон, переодягнулася в зручний домашній одяг і вмостилася в кріслі з новою книжкою. Кіт Маркіз, відчувши господарку, одразу ж застрибнув на її коліна, розмірено й голосно замуркотівши.
Оксана погладила його м’яке сіре хутро, подивилася на екран телефона, де не було жодного тривожного сповіщення, і м’яко мовила:
— Бачиш, Маркізе… Виявляється, твоя господиня — справжня чаклунка. Тільки моя магія полягає в тому, щоб багато працювати, вірити в свої сили, берегти свій спокій і не пускати у своє життя чужі дурниці.
Кіт ліниво відкрив одне око, потягнувся лапками вгору й знову заплющив очі, ніби повністю погоджуючись із цим твердженням.
Оксана розгорнула книжку на першій сторінці й поринула в читання. Вона була щиро вдячна своєму минулому за всі уроки й за цей досвід. Але її майбутнє належало тільки їй — спокійне, світле, гармонійне й повністю вільне від чужих вигадок та дитячих образ.
