Це була не просто сварка — це був фінал затяжної суперечки, де ніхто не хотів підписувати мир.
Злата стояла посеред залізничного перону, і вітер безжально розтріпував її волосся, наче намагався виштовхати її з цього міста швидше, ніж приїде потяг.
Денис зробив крок уперед. Його пальці стискали оберемок польових ромашок — простих, трохи прив’ялих на спеці, але справжніх. Таких само справжніх, як і його відчай.
— Злато, це просто квіти. Візьми їх і давай поговоримо як дорослі люди! — його голос зірвався на хрип.
— Дорослі люди? — вона різко розвернулася, і її очі спалахнули холодним гнівом. — Ти згадав про дорослість саме зараз? Коли я вже купила квиток в один бік?
— Я помилився, я визнаю! Але ці п’ять років не можна просто викинути у смітник через один вечір!
— Один вечір? — Злата гірко засміялася, підходячи впритул. — Це був не вечір, Денисе. Це була остання крапля в океані твоєї байдужості. Твоє «забув», твоє «затримався», твоє «та що тут такого»… Мені набридло бути другорядною роллю у твоєму серіалі про успіх!
Він простягнув їй букет, майже торкаючись її пальта білими пелюстками.
— Я збирав їх сам. Пам’ятаєш, як на першому курсі? Ти казала, що ромашки — це квіти надії.
— Надія здохла, Денисе. Разом із моїм терпінням.
Вона повільно, дивлячись йому прямо в очі, відсунула його руку з букетом. Рух був спокійним, але в ньому відчувалася вага залізобетонної плити. Ромашки хитнулися, кілька пелюсток впали на брудний асфальт.
— Відійди з дороги, — кинула вона.
— Ти ж пошкодуєш! — крикнув він їй у спину. — Ти будеш шукати мене в кожному обличчі, бо ніхто не знає твоїх демонів так, як я!
— Краще жити з демонами наодинці, ніж із тінню людини, яка мене не цінує! — відрізала вона, не озираючись.
Злата здригнулася і розплющила очі. Стеля її київської квартири була залита холодним місячним світлом. На годиннику — 04:15. Знову.
П’ятнадцять років. Змінилися міста, чоловіки, зачіски, навіть колір очей, здавалося, став тьмянішим від постійної роботи з графіками. Але цей сон… він повертався з маніакальною точністю.
Кожного разу сценарій був той самий: перон, запах диму, холодний вітер і Денис із тим клятим букетом. У сні вона відчувала запах тих ромашок — суміш пилу, меду та гіркоти. У сні вона завжди хотіла зупинитися, але її «я» з минулого вперто штовхало валізу вперед.
— Знову він? — прошепотіла вона в порожнечу кімнати.
Вона підійшла до вікна. Внизу шуміло місто, яке ніколи не спить, але в її голові досі відлунював стукіт коліс того потяга.
«Чому я не взяла ті квіти?» — ця думка була зрадницькою. Вона знала, що вчинила правильно. Їхні стосунки були токсичним коктейлем із ревнощів та амбіцій.
Але пам’ять — дивна штука. Вона стирає крики, образи й порожні обіцянки, залишаючи лише білі пелюстки на тлі сірого перону.
Злата сіла за ноутбук і ввела в пошуку ім’я, яке не вимовляла вголос роками. Сторінка завантажилася миттєво.
З екрана на неї дивився чоловік.
Трохи сивини на скронях, зморшки навколо очей, але той самий впертий погляд. На одному з фото він стояв у саду, а за його спиною… ціле море білих ромашок.
Підпис під фото: «Деякі речі не минають. Вони просто вкорінюються глибше».
Її серце пропустило удар. Вона згадала останню сварку, кожне слово, що різало як бритва.
— Я ненавиджу тебе за те, що ти не даєш мені піти навіть зараз, — процідила вона крізь зуби, відчуваючи, як на очі навертаються сльози.
Вона відкрила месенджер. Пальці завмерли над клавіатурою.
— Ти досі збираєш їх сам? — надрукувала вона.
Видалила.
— Привіт, мені знову снився перон.
Видалила.
Злата закрила ноутбук. Вона знала, що завтра знову настане день, зустрічі, кава, дедлайни. Але вона також знала, що наступної ночі вона знову опиниться там, на пероні, де п’ятнадцять років тому залишила не просто чоловіка з букетом, а частину власної душі, яку так і не змогла замінити нічим іншим.
Злата закрила ноутбук, але заснути вже не змогла. Образ Дениса з сивиною на скронях і цим безкраїм полем ромашок за спиною випалив дірку в її спокої. Вона підійшла до дзеркала: успішна жінка, холодна голова, бездоганний макіяж вдень — і повне розбиття вночі.
— Досить, — прошепотіла вона. — Або я закрию цей гештальт, або він зведе мене з розуму.
Вона схопила телефон і, не даючи собі шансу на роздуми, набрала короткий текст:
«Твої ромашки досі в’януть на тому пероні. Чи вони нарешті проросли?»
Відповідь прийшла через три хвилини. О пів на п’яту ранку.
«Вони стали моїм прокляттям, Злато. Приїжджай. Я скину локацію».
Це було не місто. Це був старий будинок за дві години їзди від столиці, оточений садом, який виглядав так, ніби його малював божевільний садівник. Злата вийшла з машини, її підбори тонули в м’якій землі.
Він стояв на ганку. Не в дорогому костюмі, як вона уявляла, а в старій футболці, з чашкою кави в руках. Погляд залишився тим самим — гострим, як скальпель.
— Ти приїхала, — сказав він замість вітання.
— Ти написав, — відрізала вона, зупиняючись за три метри. — Навіщо цей цирк із ромашками у соцмережах? Ти знав, що я подивлюся.
— Я знав, що ти не зможеш не подивитися. Ти ж завжди мала контролювати все, навіть моє життя після тебе.
— Твоє життя? — вона розсміялася, і цей сміх був сповнений отрути. — Ти кидався словами тоді, на вокзалі, як камінням.
Казав, що я пошкодую. Ну що, задоволений? П’ятнадцять років пройшло, а ти досі намагаєшся довести мені, що ти — центр мого всесвіту?
Денис поставив чашку на перила і повільно спустився до неї.
— Я нічого не доводжу. Я просто виростив те, що ти тоді відсунула. Ти ж ненавиділа польові квіти, казала, що вони «дешеві».
— Я не квіти ненавиділа! — крикнула вона, і цей крик нарешті розірвав нічну тишу. — Я ненавиділа те, що ти дарував їх мені, коли забував про мою презентацію! Коли ти зникав на тижні, а потім з’являвся з цим віником і думав, що все гаразд!
— Я працював для нас! — він теж підвищив голос, підходячи впритул. Його подих обпікав їй обличчя.
— Ти працював для свого его! Ти хотів, щоб я була зручним додатком до твого успіху. Ти пам’ятаєш, що ти сказав мені перед тим, як я пішла? «Ти без мене — ніхто».
— Я був …, Злато! Молодим, самовпевненим!
Вони стояли так близько, що вона бачила кожну нову зморшку на його обличчі. Між ними іскрило так, що, здавалося, повітря зараз займеться полум’ям.
— Ти так і не вибачився, — тихо сказала вона.
— А ти так і не повернулася, — відповів він. — Навіть коли я чекав на тому пероні наступні п’ять субот поспіль.
Злата заціпеніла.
— Ти… приходив туди?
— Кожного разу. З новим букетом. Люди дивилися на мене як на божевільного. А потім я зрозумів: ти не просто пішла. Ти вирвала себе з коренем. Тож я вирішив посадити цей корінь тут.
Він повів її за будинок. Там, під теплим ранковим сонцем, розкинулося величезне біле море. Тисячі ромашок гойдалися на вітрі, створюючи ілюзію живого океану.
— Це все для того, щоб я одного разу побачила фото? — запитала вона, відчуваючи, як її броня тріскається.
— Ні. Це для того, щоб я не забув, як сильно я помилявся.
Денис простягнув руку і обережно, ледь торкаючись, заправив пасмо її волосся за вухо. Це був той самий жест, що й 15 років тому.
— Ти досі злишся на мене, Злато?
— Я ненавиджу тебе за те, що ти досі вмієш так дивитися, — прошепотіла вона, і цього разу не відсунула його руку.
Сварка закінчилася. Почалося щось набагато складніше — спроба зрозуміти, чи можна зібрати розбитий букет через півтора десятиліття.
Злата відсторонилася, хоча серце калатало об ребра, наче загнаний звір. Вона обвела поглядом це біле море квітів і різко повернулася до Дениса. Емоції, які вона стримувала роками, прорвалися назовні не сльозами, а новим витком роздратування.
— Ти думаєш, цей квітковий перформанс усе виправляє? — вона схрестила руки. — П’ятнадцять років, Денисе! Я побудувала кар’єру, я була заміжня, я розлучилася, я пережила переїзд у три країни! А ти сидів тут і садив ромашки? Це що, твій спосіб втекти від реальності?
Денис гірко посміхнувся і сперся на стіну будинку.
— Я не просто садив квіти. Я заснував агрохолдинг, який тепер годує половину області. Але так, вечорами я виходив сюди. Бо успіх без тебе виявився дуже прісним на смак. А твій шлюб? Ти була щаслива?
Злата замовкла. Це був удар під дих.
— Це не твоя справа. Ми не на сповіді.
— О ні, ми саме на ній! — вигукнув він, підходячи ближче. Його очі потемніли. — Ти приїхала сюди о шостій ранку не для того, щоб критикувати мій ландшафтний дизайн. Ти приїхала, бо тобі теж не вистачає того вогню, який ми спалили на тому пероні! Ти шукала чоловіків, які будуть зручними, передбачуваними, тихими… і тобі стало нудно до нудоти!
— Ти самовпевнений егоїст! — вигукнула вона, штовхнувши його в плече. — Ти навіть не спитав, як я жила! Ти просто вирішив, що я страждала за тобою всі ці роки?
— А хіба ні? Твої сни кажуть про інше. Твій приїзд каже про інше!
— Я приїхала, щоб сказати тобі, що я тебе ненавиджу за те, що ти зіпсував мені молодість своїми гойдалками! — вона вже кричала, не стримуючись. — Ти був моїм персональним пеклом!
— А ти була моїм повітрям! — перекрикував він її. — Так, ми сварилися до хрипу, ми бив посуд, ми ненавиділи один одного по вівторках, але ми були живими! А зараз ти — застебнута на всі ґудзики статуя, а я — самотній фермер із купою грошей і пустим серцем!
Вони стояли посеред ромашкового поля, важко дихаючи, розлючені, з болем, що накопичувався десятиліттями. Злата замахнулася, щоб дати йому ляпаса за цю правду, яку вона так ретельно ховала від себе, але він перехопив її руку.
Його пальці були теплими й міцними.
— Відпусти, — прошепотіла вона, хоча голос зрадницьки тремтів.
— Не відпущу. Цього разу — нізащо. Навіть якщо ти знову захочеш піти, я піду за тобою на той вокзал і куплю квиток у той самий вагон.
Злата підняла голову. Весь її пафос, усі її «успішні маски» розчинилися в ранковому тумані.
— У мене завтра важлива зустріч у Києві… — невпевнено почала вона.
— Скасуй її. Або я поїду з тобою і буду сидіти під дверима з оберемком цих бісових ромашок, поки ти не вийдеш.
Вона нарешті посміхнулася — вперше за цей ранок. Справжньою, трохи зухвалою посмішкою тієї двадцятирічної дівчини, яка колись відсунула букет, але так і не змогла викинути його з пам’яті.
— Ти досі нестерпний, Денисе.
— А ти досі найкраща з усіх моїх помилок, Злато.
Він обережно притягнув її до себе, і цього разу вона не чинила опору. Ромашки під їхніми ногами пахли солодким медом і нарешті — спокоєм. П’ятнадцять років снів закінчилися. Почалася реальність, яка була набагато складнішою, але нарешті справжньою.
Світлана Малосвітна
