Вечір опускався на тиху вулицю, де через паркан стояли дві ошатні садиби. У затишній кухні Ганни пахло свіжою м’ятою та дешевим печивом з повидлом, яке господиня посунула ближче до своєї сусідки Оксани.
Оксана сиділа, підперши підборіддя долонею, і її обличчя виражало глибоку образу на весь білий світ, а найбільше на власного чоловіка Василя.
– Знову прийшов з роботи, черевики кинув просто посеред коридору, ноги на диван і втупився у телевізор, – почала Оксана, розмішуючи цукор у чашці з такою силою, що дзвін ложки різав слух. – Я йому кажу, що хвіртка скрипить так, що на все село чути, а він лише рукою махнув. Мовляв, у нього коліна крутить на негоду, завтра змастить. І те завтра триває вже другий тиждень.
– Може, дійсно втомився чоловік, – спробувала вставити слово Ганна, спокійно наливаючи собі окропу. – Василь усе літо на будівництві гарував, сам тобі нову літню кухню поставив, а ти через одну хвіртку вже стільки днів горюєш.
– Ти його не захищай, – насупилася Оксана. – Тобі збоку все бачиться у рожевих барвах. Василь тобі хороший, бо вітається чемно і твоїй мамі паркан допомагав лагодити. А в хаті що робиться. Ні доброго слова, ні погляду теплого. Я вчора цілу каструлю холодцю наварила, пирогів з капустою напекла, біля плити чотири години вистояла. А він зайшов, миску проковтнув за п’ять хвилин і навіть не сказав, що смачно. Встав, потер черево і пішов спати.
– Ну, він же не гуляє, гроші всі додому несе, дітей у люди вивів, – зауважила Ганна, пильно подивившись на сусідку. – Тарас уже в інституті доньці твоїй за гуртожиток платить, син у місті працює. Василь сам хату звів, у дворі порядок, гараж на дві машини. Чого тобі ще бракує.
– Мені душі бракує, – підвищила тон Оксана, хоча намагалася тримати себе в руках. – Ми колись із ним до ранку на лавці сиділи, пісні співали, він мені польові волошки оберемками приносив. А зараз я попросила троянду купити на річницю, просто одну квітку. Знаєш, що відповів. Сказав, що квіти купують лише марнотрати, а в нас під вікном цілий палісадник чорнобривців цвіте, то можу піти й нарвати собі скільки заманеться. Хіба це чоловік. Це сухий пеньок, а не чоловік.
– Ти сама почала чіплятися до кожної дрібниці, Оксано, – хитро примружилася Ганна, у якої в голові вже визрівала певна думка. – Може, тобі просто треба подивитися, як інші люди живуть. Як інші чоловіки до жінок ставляться.
– Та краще ставляться, я впевнена, – махнула рукою Оксана. – У Марії чоловік завжди сумки з магазину несе, за руку її тримає, путівку до санаторію купив. А мій Василь тільки й знає, що дорікати за сіль або за те, що я його сорочку не так повісила сушитися. Я вже не можу терпіти ці щоденні претензії.
Ганна зробила ковток чаю, лукаво посміхнулася і тихенько мовила:
– Знаєш, у мене є один знайомий з районного центру. Чоловік вільний, діловий, культурний, вірші пише, по театрах ходить. Справжній кавалер. Шукає собі порядну господиню. Може, я скажу, щоб він просто заглянув до тебе подивитися, яке господарство ведеш. Василь твій якраз завтра на цілий день до райцентру по запчастини їде.
– Що ти таке вигадуєш, – знітилася Оксана, але в її очах промайнула цікавість. – Я ж заміжня жінка. Що сусіди скажуть.
– Нічого не скажуть. Він просто зайде познайомитися, поговорити про високе. Побачиш, які бувають чоловіки, тоді й вирішиш, чи варто на Василя так сердитися.
Наступного дня з самого ранку в оселі Оксани та Василя знову спалахнула суперечка. Василь стояв біля порога, застібаючи стару робочу куртку, і шукав ключі від старого пікапа.
– Де ти їх знову поклала, – бурчав він, перекладаючи газетні згортки на тумбочці. – Скільки разів казав, ключі мають лежати на гачку біля дверей. Ні, треба запхати кудись під серветку, щоб я пів ранку витратив на пошуки.
– Не чіпляйся до мене з самого ранку, – вийшла з кухні Оксана, тримаючи в руках рушник. – Ти сам учора кинув їх біля дзеркала, бо руки були в мастилі. Тобі аби тільки мене винною зробити. Свої речі на місце класти треба, а не скидати все на мене.
– Я працюю, щоб ця хата стояла міцно, – огризнувся Василь, забираючи знайдені ключі. – А ти тільки й робиш, що бурчиш без упину. Ні спокою, ні ладу. Одне скиглення цілими днями.
– Якби ти робив те, про що я прошу, я б не скиглила, – Оксана вперла руки в боки. – Лампочку в сараї вже місяць міняєш. Я вчора ледь ноги не переламала через ті відра, бо темно, як у ямі.
– Повернуся з міста і поміняю, – відрізав чоловік, гупнувши важкими дверима так, що шибки задзвеніли. – Нема більше проблем у хаті, як та дурна лампочка.
– Іди вже, їдь, щоб очі мої тебе не бачили, – кинула йому вслід Оксана, хоча на серці неприємно защеміло.
Вона цілий ранок прибирала у кімнатах, але злість не вщухала. Кожен куток нагадував про якусь дрібну суперечку: тут Василь не дофарбував плінтус, там залишив рибальські снасті, там не похвалив за вимиті вікна. Жінці здавалося, що її молодість минула даремно, а попереду лише сірі будні з вічно незадоволеним господарем.
Близько полудня до воріт підкотила чорна іномарка. З машини вийшов чоловік середніх років у бездоганному темно-синьому костюмі, начищених черевиках, із акуратно підстриженою борідкою та шовковим шарфом на шиї. Він зупинився біля хвіртки, бридливо відсунув скрипуче залізо пальцем і попрямував до будинку, стукаючи підошвами по викладеній плиткою доріжці.
Оксана, яка якраз вийшла на ґанок із мискою кукурудзи для курей, здивовано зупинилася.
– Доброго дня, шановна господине, – солодко мовив гість, знявши сонцезахисні окуляри. – Мені сказали, що тут мешкає чарівна пані Оксана.
– Доброго дня, – насторожилася жінка, мимоволі поправляючи фартух. – Це я. А ви, власне, до кого і в якій справі. Василь поїхав у справах, якщо ви до нього.
– Ні, я саме до вас, – чоловік широко посміхнувся, підійшовши ближче. – Мені пані Ганна все вуха продзижчала про вашу неймовірну енергію та нелегку долю. Мене звати Анатолій. Я, можна сказати, ваш новий потенційний супутник життя. Приїхав оцінити перспективи, так би мовити.
Оксана ледь не впустила миску.
– Що ви верзете. Який супутник. Я заміжня жінка.
– Ну, Ганна казала, що ваш шлюб давно дав тріщину, а чоловік вас геть не цінує, – без тіні зніяковіння продовжував Анатолій, оглядаючи двір чіпким поглядом. – Я подумав, чому б не врятувати привабливу жінку від сірої сільської рутини. Тільки от мушу сказати відверто, перший погляд дещо відрізняється від моїх очікувань.
– Що саме вас не влаштовує, – раптом образилася Оксана, забувши про подив.
– Ну, по-перше, постава, – Анатолій театрально похитав головою. – Ви занадто напружена. І цей фартух, ці грубі черевики. Трохи зайвих кілограмів у талії теж помітно неозброєним оком. Жінка поруч зі мною має виглядати вишукано, харчуватися легкими салатами, відвідувати масажі та студії пілатесу. Ви готові сісти на жорстку дієту.
Оксана сторопіла. Василь за двадцять п’ять років спільного життя жодного разу не дорікнув їй за вагу, навпаки, завжди примовляв, що справжня жінка має бути м’якою та статною.
– Яка ще дієта, – промимрила вона. – Я з ранку до вечора на ногах, у мене город, птиця, дві корови.
– О, про це ми зараз окремо поговоримо, – перебив її гість, піднімаючись на ґанок без запрошення. – Цих тварин треба негайно позбутися. Від них бруд і специфічний запах, який я абсолютно не переношу. Замість городу ми засіємо все англійським газоном, поставимо шезлонги. Працювати на землі це минуле століття, невже ви цього не розумієте.
– Як це позбутися корів, – Оксана відчула, як у грудях закипає гаряча хвиля. – А молоко, а сир, а масло. Чим я дітей годуватиму, коли приїдуть.
– До речі, про дітей, – Анатолій насупив брови. – Мені сказали, що у вас їх двоє. Сподіваюся, вони вже самостійні і не будуть вештатися тут щовихідних. Я терпіти не можу чужих молодих людей у домі. Мені потрібен абсолютний спокій, тиша для роздумів та читання книг. Жодних сімейних посиденьок, шумів та дитячих розмов.
– Та ви при своєму розумі, чоловіче, – Оксана зробила крок уперед. – Мій Тарас і моя Оля це моє життя. Василь для них хату будував, щоб їм було куди повертатися. Мій син батькові в усьому помагає, дрова рубає, косить, а донька зі мною разом пироги пече. А ви кажете, щоб вони не приїжджали.
– Ви занадто емоційна і зовсім не вмієте слухати розумні речі, – скривився Анатолій, витягнувши з кишені мереживну хустинку і потерши кінчик носа. – Ми повинні дивитися вперед, а не триматися за патріархальні пережитки. А тепер щодо харчування. Що ви вмієте готувати з вишуканого меню. Ви вмієте робити качину грудку під апельсиновим соусом або різото з білими грибами та трюфельною олією.
– Я вмію варити справжній український борщ, тушкувати печеню в горщиках, ліпити вареники з сиром і вишнями, – різко відповіла Оксана, стискаючи пальці.
– Який жах, – поморщився гість, махнувши рукою перед обличчям, наче відганяв муху. – Тісто, картопля, свинячий жир. Це їжа для тих, хто не має жодного естетичного смаку. Від такої їжі важкість у шлунку і жодної користі для мозку. Мені потрібна легкість. Ви будете вчитися готувати середземноморські страви. Щодня морепродукти, свіжа зелень і ніякого часнику.
– Ніякого часнику, – голос Оксани став загрозливо низьким. – У моїй хаті ніхто не сміє зневажати мій борщ. Мій Василь три тарілки випиває і миску хлібом витирає, ще й спасибі десять разів скаже. А ти прийшов, став на моєму порозі і плюєш на мою працю.
– Не тикайте мені, жінко, – підвищив тон Анатолій, але в його очах майнула невпевненість. – Ви повинні дякувати долі, що такий чоловік, як я, взагалі звернув на вас увагу в цій глушині. Подивіться на себе. Халат запраний, руки грубі від роботи. Хто ви без належного виховання. Звичайна селянка, яка не бачить далі свого курника.
Ці слова стали останньою краплею. Оксана поставила миску на перила ґанку, озирнулася довкола і помітила біля стіни важку дерев’яну копистку, якою зазвичай перемішувала корм у великому казані. Вона схопила її обома руками і ступила просто на гостя.
– Ану геть звідси, волоцюго міський, – зашипіла Оксана, виставивши копистку вперед. – Поки я тобі цим дрючком твій синій піджак не почистила. Ти кого селянкою назвав. Ти мої мозолі бачив. Я цими руками дім тримаю, я цими руками землю обробляю. А ти прийшов повчати мене, що мені варити і як дітей приймати.
– Заспокойтеся, що за дикунство, – Анатолій позадкував сходами вниз, ледь не спіткнувшись об власні вичищені черевики. – Ми ж цивілізовані люди, треба тримати себе в руках.
– Я тобі покажу цивілізацію, – посунула на нього Оксана, піднімаючи копистку вище. – Мій Василь цілий день горб гне, щоб я ні в чому потреби не мала. Він за мене будь-кому ребра перерахує, якби почув твої дурні патякання. Забирайся, кажу, бо зараз пси зірвуться, тоді сам до машини долетиш без штанів.
Анатолій не став чекати продовження. Він розвернувся і чимдуж побіг до хвіртки, перестрибуючи через калюжі біля воріт. Дорогі черевики загрузли в багнюці, але він навіть не озирнувся. За хвилину біля паркану знялася густа курява, і машина на шаленій швидкості зникла за поворотом.
Оксана стояла серед подвір’я важко дихаючи. Руки в неї дрижали, а серце калатало десь біля горла. Вона кинула копистку на траву, підійшла до бочки з водою, зачерпнула долонями холодної води і вмилася.
Потім повільно пішла до будинку. У коридорі було тихо. Вона глянула на себе у велике дзеркало, яке Василь колись власноруч привіз із міста, прикріпивши міцними дубовими планками.
– Ну так, – тихо сказала вона своєму відображенню. – Трохи набрала. А як не набрати, коли життя іде, коли двом дітям життя дала. Василь мені слова кривого не сказав. Завжди підійде ззаду, обійме за плечі і скаже, що я в нього найкраща. А я на нього ображаюся через несмащену хвіртку.
Вона пішла на кухню, сіла на табурет і заплакала. Це були сльози сорому. Їй згадалося, як Василь минулої зими, коли вона тяжко занедужала на грип, три доби не відходив від її ліжка. Сам чай із малиною варив, сам компреси міняв, сам корів доїв на морозі, хоча ніколи того доїння не любив. А як донька вступала до університету і не вистачало грошей на контракт, Василь без зайвих слів продав свого улюбленого старого мотоцикла, якого беріг ще з юності, і нікому нічим не дорікнув.
– Господи, яка ж я дурна, – витерла сльози Оксана. – Чого мені ще треба було. Щоб він на колінах з трояндами повзав. Він мені життя подарував, захист дав, дім побудував. А лампочку в сараї я й сама вкрутити можу, он у шафі ціла коробка лежить. Чого я до нього причепилася, як оса до меду.
Вона схопилася, підкинула дров у плиту, дістала з льоху квашену капусту, шматок доброго сала з проріззю, почистила картоплю. Накрутила свіжих вареників, засмажила їх цибулькою на смальці, накрила стіл вишитим рушником.
Під вечір на подвір’я вкотилася знайома машина. Василь заглушив мотор, важко вийшов з кабіни, потираючи втомлену спину. У руках він тримав велику картонну коробку із залізяками. Він підійшов до хвіртки, знову смикнув її і скривився від противного звуку.
Оксана вже стояла на ґанку. Вона змінила запраний фартух на чисту блузку, пригладила волосся і вийшла назустріч чоловікові.
– Приїхав, – тихо сказала вона, не зводячи з нього очей.
Василь насупився, очікуючи нової порції докорів.
– Приїхав. Зараз піду змащу ту кляту хвіртку, не починай з порога. Купив мастило в місті. І лампочку взяв нову, світлодіодну, щоб тобі видно було.
Оксана підійшла впритул, забрала в нього важку коробку і поставила її просто на траву. Потім зробила крок і міцно обійняла Василя за шию, уткнувшись носом у його холодну, пропахлу бензином куртку.
Чоловік застиг від несподіванки. Його руки затрималися в повітрі, а потім обережно опустилися їй на плечі.
– Ти чого, Оксано. Щось сталося. Хтось образив. Діти дзвонили.
– Нічого не сталося, Василю, – глухо відповіла вона, стискаючи його ще міцніше. – Просто втомився ти дуже. Ходи в хату. Там вареники гарячі, холодець застиг, узвар охолонув. Ходи вечеряти, годі на холоді стояти.
Василь здивовано поглянув на неї, але в його втомлених очах раптом спалахнула знайома добра іскра.
– А хвіртка як же. Ти ж казала, що спати не можеш через той скрип.
– Хай собі скрипить, – посміхнулася Оксана, витираючи непрохану сльозу краєм хустки. – Завтра змастиш. Або Тарас приїде на вихідні та допоможе. Ти головне поїж і відпочинь.
Вони зайшли до хати, де панувало благословенне тепло. Василь скинув черевики, вмився над раковиною, довго пирхаючи водою, і сів за стіл. Оксана метушилася коло нього, підкладала найсмачніші шматки, наливала свіжий борщ, підсувала сметану. Василь їв із тим особливим селянським апетитом, який завжди свідчив про міцне здоров’я і чесну працю.
– Добре наварила, – нарешті видихнув він, відсуваючи порожню тарілку. – У місті такої смакоти зроду ніхто не бачив. Дякую тобі, жінко.
Оксана сіла навпроти нього, підперла щоку рукою і просто дивилася, як він неспішно п’є чай.
Тим часом через дорогу, у сусідній хаті, Ганна говорила телефоном.
– Ну що, Михайле, живий, – питала вона зі сміхом у слухавку.
– Живий, ледь ноги виніс, – лунав звідти голос її двоюрідного брата, актора місцевого аматорського театру. – Вона на мене мало копистку не поламала. Ти казала, що там пригнічена нещасна жінка, яка шукає розради. Та вона за свого Василя готова була мені горло перегризти. Я ледве до машини встиг добігти, увесь костюм у болоті вимазав.
– Значить, наука пішла на користь, – задоволено підсумувала Ганна, дивлячись у темне вікно, де на кухні сусідів горіло тепле жовте світло. – А то розпустила нюні, чоловік їй не такий, квіти не дарує, погляди не ті. Треба було показати дурній бабі, які насправді бувають чоловіки. Тепер буде цінувати свого хазяїна і щодня дякувати Богу за таку долю.
– Більше мене на такі авантюри не підписуй, – буркнув брат. – З мене вистачить твоєї народної педагогіки.
Ганна поклала слухавку, загасила світло і посміхнулася.
А у великому будинку навпроти Василь уже сидів у кріслі, погойдуючи ногою в теплій вовняній шкарпетці. Оксана тихо ходила по кухні, мила посуд і відчувала, як на серці стає спокійно і мирно.
Вона підійшла до вікна, глянула на чорний силует сараю і подумала, що завтра зранку обов’язково знайде драбину і сама вкрутить ту бісову лампочку, щоб Василь міг поспати хоча б на пів години довше.
Наталія Веселка
