— Значить, слухай, що я скажу: перепиши цю свою квартиру на Олега найближчим часом. Інакше не буде в тебе не тільки чоловіка, а й сина. Принципово не будемо з тобою розмовляти. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — відлунням відповіла Світлана й пішла плакати у ванну кімнату.
— Начебто зважилася. Але переживаю і не знаю, як краще вчинити. Може, зараз не час? — розгублено спитала Світлана в найкращої подруги.
— А скільки в тебе життів про запас?
— Тобто… Вважаєш, що варто з сином стосунки зіпсувати? І залишитися зовсім самотньою?
— Тоді роби, як завжди: те, що тобі кажуть. Але потім не скаржся, що наче не своє життя живеш. Тільки тобі вирішувати.
«А й справді, я з дитинства була привчена робити те, що інші вважали правильним. І ось до чого це мене привело!» — усвідомила Світлана. У родині Світлана з дитинства часто чула фрази про своє майбутнє заміжжя. Це могли бути слова захоплення, наприклад, коли Світланочка йшла вперше в перший клас:
— Наречена в нас виросла! — або похвали за вдало приготовлену страву: — Чудово, будеш свого чоловіка такою смакотою годувати!
Невдоволення батьків нерідко звучало так:
— Ти ж дівчинка! Як могла не прибратися? Побачить твій наречений такий безлад і одразу втече! Як не соромно?
У підлітковому віці, якщо її помічали поруч із будь-яким хлопцем, то одразу ж цікавилися:
— А це, чи що, твій наречений?
Світлана злилася й іноді навіть обурювалася у відповідь на такі припущення:
— Немає в мене наречених. І не буде.
— Це тому що ти худа. Тобі треба погладшати, а то так і будеш сама-самісінька, — вказував батько.
— А може, мене все влаштовує?
— Не вигадуй і перестань грубіянити, — одразу підвищувала голос мама. — А то кому з таким характером будеш потрібна?
Світлана знову замовкала і воліла більше не розвивати цю тему, покірно поїдаючи збільшені порції, щоб хоч трохи погладшати.
Коли Світлані виповнилося двадцять, її батьки не на жарт стривожилися й посилили тиск на доньку.
— Цієї суботи до нас прийдуть Семенови. У них якраз син твого віку і теж сам, — радісно заявила Світлані мама.
— Це який в окулярах з велетенськими скельцями постійно за комп’ютером сидить?
— Головне — розумний хлопець і погодився з тобою поспілкуватися.
— Але я з ним уже трохи спілкувалася. Він взагалі нічим, окрім комп’ютерів, не цікавиться. Про що нам говорити?
— То знайди когось цікавішого! І, до речі, викинь-но цю квітку, вона щастя не приносить!
— Мам, ну це ж просто квітка. Мені подобається.
— Нічого ти не розумієш! От залишишся сама…
Світлана вирішила почати зустрічатися з однокурсником Родіоном, аби батьки припинили ці образливі пошуки її потенційного нареченого серед усіх друзів і знайомих. Світлана бачила, що Родіон був надто вітряним і безтурботним хлопцем. Зате він закохався в серйозну й відповідальну Світлану й наполегливо залицявся до неї.
«Уже краще буду спілкуватися з Родиком, ніж із тими нареченими, яких мені батьки сватають! Сам він непоганий, от тільки надто вже компанійський. Сім’ю з таким створювати не варто», — розмірковувала Світлана. Однак її батьки, швидко познайомившись із Родіоном та його сім’єю, наполягли на шлюбі.
— Хлопець він хороший, одразу видно. Родина пристойна. Нема чого носом крутити, а то так і будеш одна все життя. Характер-то в тебе не цукор, доню, — повчала мама Світлану.
— Мам, він мені не особливо й подобається.
— Стерпиться — злюбиться. Виходь заміж, поки кличуть. Потім ще дякуватимеш мені.
«Інших кандидатів у чоловіки справді немає й не передбачається… Зроблю, як батьки наполягають», — вирішила Світлана.
Після шлюбу й появи сина роки полинули стрімко. Світлана й сама здивувалася, коли зрозуміла, що справляє сорокарічний ювілей. «Мені вже сорок! Можна вважати, що половина життя минула, але чи було воно таке вже щасливе?» — замислилася Світлана.
На жаль, похвалитися особливо було нічим. Так, вона продовжувала жити в шлюбі з Родіоном і виховувати їхнього спільного сина Олега, але щасливим їхнє сімейне життя назвати було складно. Родіон волів увесь вільний час проводити зі своїми численними приятелями, мало цікавлячись тим, як дружина справляється з вихованням сина та домашніми справами. Світлана багато разів намагалася волати до совісті чоловіка, але той завжди знаходив причини й виправдання своїй поведінці.
— Ти ж мені раніше обіцяв допомагати по дому і з дитиною!
— Тю! Коли ж це було?
— Перед весіллям.
— Згадала часи! Я ж тоді був закоханий у тебе, от і обіцяв усе підряд, — анітрохи не соромлячись, пояснив Родіон.
«А тепер, виходить, уже не закоханий. І навіть не приховує цього. Та я й так знала», — гірко зазначила про себе Світлана. Так, вона, звісно, бачила, що її компанійський чоловік погулює на стороні. Знала, але терпіла. Не хотіла руйнувати сім’ю й позбавляти дитину батька. Тому завжди робила вигляд, що не чує запаху жіночих парфумів від свого чоловіка, і розуміюче кивала, коли він розповідав про ночівлі на риболовлі.
З роками стосунки між подружжям ставали дедалі прохолоднішими.
— Бачила твого Родіона, неважливо щось він виглядає. Йому ж і п’ятдесяти немає ще? — спитала якось у розмові зі Світланою її подруга.
— Усе так, ми ровесники. Не за віком постарів. Це тому, що згубив здоров’я своїми гулянками. А тепер працювати добре не може, так ще й у мене постійно грошей просить.
— А він коли пристойно заробляв, хіба тобі гроші давав? — намагалася зрозуміти подруга.
— Саме так. Зате тепер хоче, щоб я його лікувала й жаліла. А в мене немає бажання. Таке відчуття, що всі ці роки я не жила, а існувала заради сина й чоловіка. І ось тепер утомилася. Розумієш?
— Звісно. І що думаєш?
— Про розлучення вперше серйозно розмірковую. Нещодавно ж у спадок батьківську квартиру прийняла й вирішила туди переїхати. Але тепер син проти!
— Чому? Він же вже дорослий, інститут навіть закінчив, чи не все йому одно буде, якщо ви розлучитеся?
— Його не наше розлучення засмучує, а неможливість квартиру від мене отримати. Я ж його туди пустила пожити… І тепер жалкую про своє рішення.
Того вечора, повертаючись з роботи, Світлана згадала, що спливав останній день для передачі показань лічильників. «Олег напевно забув», — подумала вона й зателефонувала синові. Телефон у нього не відповідав, і тоді Світлана вирішила зайти в батьківську квартиру особисто.
Перше, що впало в око: у квартирі горіло світло, нещадно освітлюючи безлад, що там панував, і зірвані в передпокої шпалери.
— Ой, Олежику, хтось прийшов! — вигукнула дівчина в халатику, яка виходила з кухні.
— Мам, а чого це ти тут робиш? — спитав Олег, виходячи з ванної.
— Не додзвонилася й вирішила зайти дорогою додому. Показання лічильників передати, — розгублено пробурмотіла Світлана.
— Ну, проходь тоді, дивись, що там треба. А це, до речі, Юля. Давно треба було вас познайомити. У мене з нею все серйозно.
— Дуже приємно. А я й не знала, що ви тут удвох живете і навіть якийсь ремонт затіяли.
— Я подумав, що ти все одно цю квартиру мені подаруєш. От і став облаштовувати.
— Олеже, взагалі-то, я хочу сюди сама скоро переїхати. Утомилася я з твоїм батьком жити. Звички він свої не кидає, сваримося щодня. Так що підшукайте собі нове гніздечко.
Того ж вечора, повернувшись додому, Світлана зрозуміла, що її син уже встиг поскаржитися батькові.
— Що ти там синові наговорила? Олег сказав, що з глузду з’їхала і його з нареченою на вулицю виганяєш, аби від мене з’їхати! Ти подумай головою, перш ніж таке говорити! — узявся до сварки чоловік.
— Я ж тобі вже давно сказала, що хочу розлучитися. От час прийшов. Ця квартира моя, і я в неї переїду. А син уже дорослий і може сам на житло заробити. Освіту я йому забезпечила.
— Значить, слухай, що я скажу: перепиши цю свою квартиру на Олега найближчим часом. Інакше не буде в тебе не тільки чоловіка, а й сина. Принципово не будемо з тобою розмовляти. Зрозуміла?
— Зрозуміла, — відлунням відповіла Світлана й пішла плакати у ванну кімнату.
«Усе життя мені вказували, як треба робити. І я робила саме так. Чи принесло мені це щастя? Ні. Хоча б цього разу вчиню, як сама вирішила. Тільки от чи права я, чи справді, як вважає син, з глузду з’їхала?» — думала Світлана, не знаходячи спокою.
Зрештою, вона зважилася порадитися зі своєю найкращою подругою Ніною й почула те саме питання: «А скільки в тебе життів про запас?»
«У мене ж і справді тільки одне життя. Я надто довго була хорошою донькою, матір’ю та дружиною на шкоду своїм інтересам. Тепер доводиться ухвалювати важке рішення. Син повинен мене зрозуміти. А якщо ні, значить, така доля», — вирішила Світлана.
Два місяці потому вона оформила розлучення й жила окремо у своїй квартирі. Син образився і кілька місяців справді не розмовляв із матір’ю, але потім приїхав привітати її з днем народження.
— Чудово виглядаєш, мам.
— Дякую. Просто живу й радію кожному дню. Сину, ти вибач, якщо образила.
— Та нічого. Може, навіть на краще. Я ж і не думав, що Юлі так квартира була потрібна. Вона як дізналася, що знімати доведеться, одразу мене й кинула. Виходить, не любила.
— Нічого, сину, у тебе ще все життя попереду. Головне — жити своїм розумом.
