У маленькому селі на Черкащині, де кожна хата знала своїх сусідів, а вечори пахли свіжоскошеною травою, жила Дарина. Їй було тридцять п’ять, і вона була матір’ю двох дітей – десятирічного Олега та восьмирічної Софії.
Її життя крутилося навколо дітей, роботи в сільській бібліотеці та матері, Марії Іванівни, яка завжди мала що сказати. Дарина була вродливою: карі очі, темне волосся, усмішка, що могла розтопити будь-яке серце.
Але її шлюб із Миколою розпався три роки тому. Він пішов до іншої, залишивши Дарину саму з дітьми. Вона не падала духом, але в глибині душі мріяла про нове життя, де було б місце для кохання.
Одного вечора, коли діти спали, а Дарина гортала сторінки старого роману, зателефонувала мати.
– Дарино, ти знову за книжками? – почала Марія Іванівна. – Краще б про дітей подумала. Чула, ти знов із кимось листуєшся?
Дарина зітхнула. Вона зареєструвалася на сайті знайомств і справді переписувалася з італійцем на ім’я Лука. Він був із
Флоренції, фотограф, і його повідомлення були сповнені тепла й романтики.
– Мамо, я просто спілкуюся. Що в цьому поганого? – відповіла Дарина.
– Знай, Дарино, що чоловіки приходять і йдуть, а склянку води на старості діти подають, – суворо сказала мати. – А з таким твоїм відношенням в тебе цієї склянки води не буде. Одна залишиться в чужих краях, згадаєш мене.
– Мамо, не драматизуй, – відрізала Дарина. – Я ще молода, маю право на щастя.
– Щастя? – фиркнула Марія Іванівна. – Твоє щастя – це Олег і Софія. А ти про Італію мрієш. Подумай головою!
Дарина кинула слухавку. Вона втомилася від материних повчань. Лука писав їй про Флоренцію, про вузькі вулички, про запах кави вранці. Він кликав її приїхати. “Тільки на тиждень”, – думала Дарина. Але в глибині душі вона знала, що хоче більшого.
Рішення
Через місяць Дарина вирішила: вона поїде. Лука надіслав їй запрошення, і вона оформила візу. Дітей залишила з матір’ю.
– Мамо, це лише на тиждень, – сказала вона, складаючи валізу.
– Ти кидаєш дітей заради якогось італійця? – обурилася Марія Іванівна. – Дарино, схаменися!
– Я не кидаю! – різко відповіла Дарина. – Я повернуся. Просто хочу пожити для себе.
Олег і Софія дивилися на неї великими очима.
– Мамо, ти скоро приїдеш? – спитала Софія, тримаючи улюблену ляльку.
– Звичайно, сонечко, – усміхнулася Дарина, обіймаючи її. – Я привезу тобі подарунок.
Олег мовчав, але його погляд був сумним.
– Ти ж подзвониш? – тихо спитав він.
– Щодня, – пообіцяла Дарина.
Вона поцілувала дітей і поїхала на вокзал. У літаку до Флоренції її серце калатало від хвилювання. “Це моє нове життя”, – думала вона.
Флоренція
Лука зустрів її в аеропорту. Він був високий, з темними кучерями й теплою усмішкою.
– Дарина, ти ще красивіша, ніж на фото, – сказав він, обіймаючи її.
– А ти справжній італієць, – засміялася вона, відчуваючи, як щоки палають.
Він повіз її до своєї квартири в центрі Флоренції. Маленька, але затишна, з видом на собор Санта-Марія-дель-Фйоре. Вони гуляли містом, пили каву в маленьких кафе, їли пасту в ресторанах.
– Ти бачила Понте Векйо? – спитав Лука, коли вони йшли вздовж річки Арно.
– Ще ні, – відповіла Дарина. – Але я мріяла про це.
– Тоді ходімо! – він узяв її за руку.
Міст був чарівним, із золотими крамничками й натовпом туристів. Дарина відчувала себе героїнею роману. Вона забула про все: про село, про бібліотеку, навіть про дітей. Лука розповідав їй про свою роботу, про мистецтво, і вона слухала, зачарована.
– Залишайся, Дарино, – сказав він одного вечора, коли вони пили вино на балконі. – Я хочу, щоб ти була зі мною.
Вона завагалася. Діти, мати, дім… Але Лука дивився на неї так, що вона не могла сказати “ні”.
– Я подумаю, – відповіла вона.
Тиждень минув, як мить. Дарина подзвонила матері.
– Мамо, я залишуся ще на місяць, – сказала вона.
– Дарино, ти з глузду з’їхала? – кричала Марія Іванівна. – А діти? Олег вчора плакав!
– Я подзвоню їм, – холодно відповіла Дарина. – Вони з тобою, їм добре.
Вона зателефонувала дітям, але розмова була короткою.
– Мамо, коли ти приїдеш? – спитала Софія.
– Скоро, люба. Як ви там?
– Нормально, – буркнув Олег. – Але бабуся сердита.
– Я скоро буду, – пообіцяла Дарина, але сама не вірила своїм словам.
Новий чоловік
Місяць перетворився на три. Лука запропонував їй роботу – допомагати з організацією його фотовиставок. Дарина погодилася.
Вона переїхала до нього, а дзвінки додому ставали дедалі рідшими. Діти питали, коли вона повернеться, але вона відповідала ухильно.
– Мамо, ти нас забула? – спитав Олег одного разу.
– Ні, синку, як я можу? – відповіла вона, але в її голосі не було впевненості.
Лука був чарівним, але згодом Дарина помітила, що він не такий ідеальний. Він любив фліртувати з іншими, а коли вона питала, сміявся.
– Дарино, це Італія! Тут усі так роблять, – казав він.
Вона відчувала себе самотньою, але не хотіла повертатися. “Я ще молода, – думала вона. – Знайду іншого”.
На одній із виставок вона познайомилася з Маттео, багатим бізнесменом із Мілана. Він був старший, але галантний і уважний.
– Дарина, ти особлива, – сказав він, коли вони пили коктейлі в барі. – Залишайся зі мною.
Вона розійшлася з Лукою і переїхала до Маттео. Він дарував їй прикраси, возив у Париж, на море. Дарина була засліплена.
Вона рідко дзвонила дітям, а коли дзвонила, розмови були короткими.
– Мамо, Софія захворіла, – сказав Олег.
– Ой, бідненька. Передай бабусі, щоб дала ліки, – відповіла Дарина.
– А ти коли приїдеш?
– Скоро, синку.
Але “скоро” не наставало. Маттео був щедрим, але вимагав уваги. Він не любив, коли вона говорила про дітей.
– Дарино, ти тут, зі мною. Забудь про минуле, – казав він.
Вона слухала, бо боялася втратити це життя – розкішне, яскраве, без рутини.
Роки минають
Пройшло п’ять років. Дарині було сорок. Маттео пішов до молодшої. Вона залишилася в Мілані, працюючи офіціанткою в ресторані. Гроші закінчувалися, а нових чоловіків не було. Вона згадувала слова матері: “Одна залишиться в чужих краях”.
Дарина намагалася не думати про це, але самотність гризла її.
Одного вечора вона зателефонувала додому.
–
Мамо, як ви? – спитала вона.
–
Дарино, ти пам’ятаєш, що в тебе є діти? – холодно відповіла Марія Іванівна. – Олегу п’ятнадцять, Софії тринадцять. Вони питають про тебе, а я не знаю, що казати.
– Я приїду, – сказала Дарина.
– Ти так кажеш уже п’ять років.
Дарина заплакала. Вона подзвонила Олегу.
– Синку, як ти?
– Нормально, – сухо відповів він. – Ти де?
– У Мілані. Хочу приїхати.
– Правда? – в його голосі була надія, але й недовіра.
– Так, обіцяю.
Але вона не приїхала. Знайшла нового чоловіка – Карло, музиканта. Він був бідним, але веселим.
– Дарино, ти моя муза, – казав він, граючи на гітарі.
Вона знову забула про дітей. Карло був пристрасним, але нестабільним. Через рік вони розійшлися.
Повернення
Дарині було сорок п’ять. Вона захворіла, грошей не було. Жила в маленькій орендованій кімнаті. Одного дня, лежачи в ліжку, вона згадала слова матері: “Склянку води на старості діти подають”. Їй стало соромно. Вона подзвонила додому.
– Мамо, я повертаюся, – сказала вона.
– Дарино, діти виросли. Олег у технікумі, Софія в ліцеї. Вони не хочуть з тобою говорити.
– Як не хочуть? – Дарина заплакала.
– Ти їх покинула.
Вона купила квиток і повернулася в село. Будинок матері був той самий, але діти виросли. Олег був високий, схожий на батька. Софія – красуня, але холодна.
– Мамо, чому ти нас залишила? – спитала Софія.
– Я… я хотіла щастя, – пробелькотіла Дарина.
– А ми? – тихо сказав Олег.
Вона не знала, що відповісти. Мати дивилася на неї.
– Я казала, Дарино. Чоловіки приходять і йдуть.
Дарина залишилася в селі. Вона намагалася відновити зв’язок із дітьми. Олег був відстороненим, але Софія іноді розмовляла.
– Мамо, я хочу бути лікарем, – сказала вона одного дня.
– Я допоможу, – відповіла Дарина.
Вона влаштувалася в бібліотеку, почала відкладати гроші для Софії. Олег пробачив її пізніше.
– Мамо, я не хочу, щоб ти знову поїхала, – сказав він.
– Ніколи, – пообіцяла вона.
Новий початок
Дарина змінилася. Вона допомагала в селі, організувала гурток для дітей. Одного дня Софія сказала:
– Мамо, я рада, що ти тут.
– Я теж, доню. Пробач мене.
Марії Іванівни не стало через рік. Перед смертю вона сказала:
– Дарино, ти повернулася. Тепер живи для них.
Дарина тримала її руку.
– Дякую, мамо.
Вона згадала про склянку води. Софія принесла їй воду, коли вона захворіла.
– Дякую, доню, – сказала Дарина.
– Завжди, мамо, – відповіла Софія.
Дарина зрозуміла: щастя не в Італії, не в чоловіках. Воно тут, у її дітей.
Тетяна Макаренко
