Знайомтеся — мене звуть Ірина, і в нашому затишному котеджному містечку я маю стабільну репутацію «мачухи для власної дитини». Це звання я ношу з гордістю, як орден, хоча місцеві «матусі-квочки» при зустрічі зі мною підтискають губи так, ніби я щойно запропонувала відправити дітей у шахти замість дитячого садочка.
Все тому, що поки інші мами з мого оточення старанно, з маніакальною наполегливістю «підстилають соломки» на всі можливі й неможливі випадки життя — від першого подряпаного коліна в садочку до вибору «правильної» професії для дитини, якій уже перевалило за тридцять — я вчу свого шістнадцятирічного сина Кирила бути самостійним.
І ні, дорогі мої, це не те модне «самостійним», коли дитина сама, після довгих консультацій із психологом, обирає колір чохла для нового iPhone. Це про ту справжню відповідальність, яка має свою вагу, свій специфічний запах мастила та свою ціну в грошовому еквіваленті.
Поки мої знайомі утримують своїх синів-переростків, витираючи їм носи ледь не до сивини та оплачуючи їхні «духовні пошуки себе» в нічних клубах Ібіци чи Берліна, мій Кирило вже вміє заробляти гроші. Він знає на смак кожну гривню. Він знає, скільки саме грамів поту, скільки годин недоспаних ночей і скільки терпіння коштує та сама «червона риба» на сніданок, до якої так звикли діти нашої соціальної верстви, вважаючи її даністю, що виникає в холодильнику за законами магії.
Я бачу ці погляди щоразу, коли ми збираємося на чергове сімейне торжество чи сусідське барбекю. Особливо старається моя сестра Світлана. Вона вважає своїм святим, ледь не релігійним обов’язком «рятувати» Кирила від моєї «деспотії».
— Іро, ну це вже за межами добра і зла! — вигукнула вона минулої неділі, коли ми зібралися на терасі. Кирило якраз зайшов на подвір’я. Він був у своїй робочій куртці з логотипом нашої пекарні, трохи захеканий, бо щойно закінчив зміну. — Дитина працює в суботу! Він що — кур’єр? Твій син розвозить замовлення в дощ і холод на цьому драндулеті? Ти просто економиш на дитині, щоб самій купувати собі чергову сумку чи їздити в детокс-тури! Це ж твій єдиний син! Ти маєш дати йому все найкраще просто так, по праву його народження в цій родині!
Я повільно, витримуючи паузу, яку оцінив би будь-який бізнес-аналітик, відставила келих. В моїй голові в цей момент не було гніву — там увімкнувся режим «холодного розрахунку», той самий, що допоміг мені десять років тому з маленького орендованого підвалу побудувати мережу пекарень «Золотий Колос», яку тепер знає все місто.
— Послухай мене дуже уважно, люба сестричко, — почала я, і мій голос у вечірній тиші пролунав як лезо хірургічного скальпеля — тонко, холодно і точно. — Давай ми розставимо всі крапки над «і», поки ти не почала писати колективну заяву в службу опіки або не підняла галас у соцмережах. Я НЕ економлю на Кирилові. Це перша твоя помилка. Я оплатила йому навчання в найкращому приватному ліцеї, де викладають професори, а не просто вчителі. Я НЕ економлю на його здоров’ї — у нього найкраща медична страховка, він займається спортом, у нього ідеальне харчування та всі умови для розвитку. У нього є база. Фундамент.
Світлана хотіла щось вставити, але я зупинила її жестом.
— Але він чітко знає одну істину, яку твій син не зрозуміє ніколи: це не «ми багаті». Це у його батьків є бізнес, гарний дім і машини. Це результат нашої праці. А йому на все це ще треба заробити самому. Гроші не ростуть у маминому гаманці за законами фотосинтезу чи завдяки молитвам. Так, він працює кур’єром. Він розвозить замовлення моїх кондитерських. Він знає графік логістики, він знає, що таке штраф за запізнення. Бо я даю йому вудку, Світлано. А ти своєму синові даєш безлімітний доступ до холодильника. Тільки коли холодильник одного разу спорожніє або зламаеться — а наш світ зараз дуже крихкий — мій син зможе наповнити його. Або купити собі новий. А твій Денис буде сидіти поруч і плакати, бо він навіть не знає, як заробляється на хліб.
Кирило в цей час мовчки жував салат, прислухаючись до нашої суперечки. У його очах не було сорому чи приниження. Був спокій. В кишені його куртки лежали перші зароблені десять тисяч гривень — його особиста перемога. Він збирав на професійний графічний планшет, бо захоплюється дизайном. Я могла б купити його за хвилину, просто провівши карткою. Але я бачила, як він вивчав характеристики цього планшета місяцями. Він ставився до нього не як до іграшки, а як до інструменту, який він здобув сам.
Минулого місяця стався випадок, який став остаточним іспитом для нас обох. У Кирила посеред зміни зламався скутер. Листопадовий дощ, темрява, мокрий міст через Дніпро. Він зателефонував мені. Але він не плакав і не просив «мамочко, забери мене». Він зателефонував мені як босу.
— Ірино Олександрівно, замовлення на Оболонь затримується. Скутер заглох на мосту. Кабель зажигання чи щось таке…
— Твої дії, Кириле? — запитала я. Моє серце в цей момент просто розривалося. Мені хотілося крикнути: «Синку, кидай те залізо, я вже висилаю водія, я зараз сама приїду з термосом чаю!». Але я мовчала. Я стискала телефон до білих кісточок.
— Я… я спробую викликати евакуатор? — невпевнено запитав він.
— За чий кошт? У нас у договорі прописано: ти відповідаєш за свій транспорт.
— Зрозумів.
Він не дзвонив три години. Три найдовші години в моєму житті. Світлана, дізнавшись про це (Кирило написав кузену), обривала мені телефон: «Ти монстр! Дитина замерзне! Ти не мати, ти робот!». Я сиділа в офісі в повній тиші, дивлячись у вікно на дощ, і боролася з бажанням здатися.
Він повернувся о десятій вечора. Весь у мазуті, змерзлий, з червоним носом, але з порожньою сумкою.
— Я доставив усе на таксі, — сказав він, заходячи. — Витратив свої гроші, що на планшет відкладав. Потім домовився з водієм попутки, він допоміг дотягнути скутер до гаража. Мені потрібен аванс, щоб оплатити ремонт і повернути в «планшетну» касу.
— Авансу не буде, Кириле, — відповіла я, ховаючи руки під стіл, щоб він не бачив, як вони тремтять. — Але є додаткові зміни на нічному пакуванні. Там важко, але платять більше. Згоден? Він подивився на мене. Довго. А потім кивнув.
— Згоден. Завтра буду.
Після того випадку я зрозуміла, що просто розсваритися зі всіма родичами та сусідами — це шлях у нікуди. Самотність не допомагає справі. Я вирішила діяти інакше. Я створила в нашому закритому чаті містечка групу під назвою «Клуб поміркованих батьків».
Спочатку там була я одна і ще двоє моїх знайомих бізнесменів. Я написала маніфест: «Ми любимо своїх дітей, тому не даємо їм усе готове. Ми інвестуємо в їхню освіту, але не в їхні забаганки».
І тут сталося те, чого я не очікувала. Виявилося, що багато хто в нашому «золотому» селищі думає так само, як і я! Просто вони страшенно боялися. Боялися осуду, боялися стати «поганими батьками» в очах тусовки, боялися істерик своїх розпещених дітей.
До нас прийшов Віктор, власник юридичної фірми. Його син у 18 років вимагав Porsche, погрожуючи депресією. Віктор, натхненний моїм прикладом, замість машини відправив сина працювати в архів своєї компанії за мінімалку. Прийшла Олена, чия донька вважала, що прибирати за собою — це робота «людей нижчого сорту».
Ми почали зустрічатися раз на тиждень. Ми ділилися досвідом, як витримувати дитячий шантаж і тиск соціуму. Виявилося, що нас багато. Ми просто мовчали під пресом громадської думки «успішного успіху». Мій «Клуб» став острівцем здорового глузду серед океану вседозволеності.
Минуло пів року. На святкуванні випускного Світлана знову спробувала вколоти мене:
— Ну ось, Кирило вступив на бюджет. Може, тепер ти нарешті перестанеш знущатися і купиш йому нормальне авто? Всі його друзі вже на нових кросоверах.
— Він уже купив машину, — спокійно сказала я.
— Що? Коли? Ти дала гроші?
— Ні. Він купив вживану “Мазду”. За свої. Він працював весь рік, він знайшов підробіток у стартапі друзів, він не витрачав на дурниці. Він сам її пригнав, сам замінив фільтри. І знаєш, Світлано, він жодного разу її не подряпав. Бо це ЙОГО машина.
Кирило підійшов до нас. Він виглядав як чоловік, а не як підліток у дорогому вбранні.
— Мам, можна тебе на хвилинку? — він відвів мене вбік.
— Що таке, синку? Знову скутер? — пожартувала я.
— Ні. Я просто хотів сказати… Дякую за ту ніч на мосту. Я тоді ненавидів тебе так сильно, що хотів піти з дому. А коли я стояв перед дверима останнього замовника, весь мокрий, і він потиснув мені руку, подякував і дав чайові, сказавши: «Молодець, хлопець, далеко підеш»… я раптом відчув таку силу. Я зрозумів: мені ніхто нічого не винен. А отже, я вільний. Я сам можу побудувати свій міст. Дякую, що не приїхала тоді.
Я обняла його. Вперше за довгий час це були не обійми «матері та дитини», а обійми двох рівних людей, які поважають одне одного.
Я знаю, що Світлана ще довго буде розповідати про мою «жорстокість». Але я бачу її сина, який у свої 23 не знає, як записатися до лікаря без мами, і свого Кирила, який впевнено крокує у світ. Моралі не буде. Кожна мати сама обирає, кого вона вирощує: ніжну мімозу чи міцний дуб. Я свій вибір зробила. І червона риба на столі Кирила тепер пахне не моїм гаманцем, а його власною свободою. А це — найдорожчий делікатес у світі.
