Перші три роки нашого шлюбу з Назаром здавалися мені фортецею. Не ідеальною, з тріщинами на штукатурці побуту, але надійною. Ми сварилися через немитий посуд чи розкидані шкарпетки, але миттєво мирилися, бо фундаментом була повага. «Ми — команда», — казав він щоразу, коли ми разом долали чергову кризу.
А потім у нашому житті з’явилися Віктор та Олена.
Вони виникли нізвідки — нові сусіди по дачному масиву, які занадто швидко перетворилися на «найкращих друзів». Олена була яскравою, галасливою жінкою з манерою розмовляти так, ніби вона знає про тебе все, навіть те, що ти сама боїшся визнати. Віктор — мовчазний, але з гострим, іноді принизливим почуттям гумору.
— Ганно, ну ти знову за своє! — Олена розсміялася, відкупорюючи другу пляшку за вечір. — Чому ти така затиснута? Назаре, як ти з нею не нудьгуєш? Вона ж у тебе як порцелянова лялька — боїться дихнути не так.
Назар усміхнувся. Тоді це була невпевнена усмішка, але зерно було посіяне.
— Та ні, вона просто серйозна, — відповів він, але в його голосі я вперше почула нотку виправдання.
З кожним тижнем наше життя почало обертатися навколо них. Чарочка стало невід’ємною частиною зустрічей. Раніше ми з Назаром могли провести вечір за книжкою або прогулянкою, тепер же кожна п’ятниця і субота (а згодом і будні) належали «друзям».
Саме тоді почалося «протиставлення». Олена і Віктор створили ілюзію особливого елітного клубу, в якому мені не було місця.
— Ой, Ганно, ти цього не зрозумієш, — кидав Віктор, розповідаючи чергову сумнівну історію про «своїх людей». — Ти ж у нас з іншої пісочниці. Правильна така, правильна аж до нудоти.
Вони почали бити по моїх слабких місцях. Я людина педантична, люблю порядок і тишу. Те, що раніше Назар цінував як мою «господарність», з подачі Олени перетворилося на «занудство».
— Бідний Назар, — зітхала Олена, коли ми сиділи на терасі. — Живеш як у монастирі. Крок вліво, крок вправо — розстріл. Друже, тобі треба трохи розслабитися. Живи в кайф!
Я бачила, як мій чоловік змінюється. Він почав переймати їхній жаргон. Замість звичного «кохана, давай обговоримо», я все частіше чула: «не парся», «ти душніла», «не винось мізки».
Одного вечора напруга між нами досягла піка. Ми посперечалися через те, що Назар забув про нашу річницю, бо засидівся у Віктора. Коли у двері подзвонили, я сподівалася, що це кур’єр, але на порозі стояли вони.
Вони зайшли без запрошення, миттєво відчувши холод у повітрі.
— Ого, які обличчя! — Олена демонстративно притиснула руки до щік. — Знову Ганнуся виховує свого хлопчика?
Я мовчала, намагаючись стримати сльози. Назар виглядав роздратованим і присоромленим водночас.
— Знаєш, Назаре, — раптом серйозно сказала Олена, дивлячись мені прямо в очі, але звертаючись до нього. — Якщо вам так важко разом, може, краще розійтися? Навіщо мучити себе? Ти ж молодий, перспективний. Життя одне, нащо витрачати його на вічні з’ясування стосунків?
Це було сказано так легко, ніби йшлося про заміну старої автівки. Назар не заперечив. Він просто промовчав.
Після того вечора я спробувала дистанціюватися. Я відмовлялася від поїздок на дачу, вигадувала справи, щоб не йти до них на вечерю. Але це викликало лише агресію з боку чоловіка.
— Ти поводишся як дитина! — кричав він. — Вони наші друзі! Вони єдині, хто нас підтримує, а ти вічно будуєш із себе жертву. Ти просто себе накрутила, Ганно. Ти сама себе дратуєш своїм ставленням до людей.
Минуло ще два місяці. Я дізналася від нашої спільної знайомої, Катерини, що Олена за моєю спиною розповсюджує огидні плітки. Нібито я маю коханця, нібито я спеціально налаштовую Назара проти його батьків, нібито я таємно марную його гроші.
Я прийшла додому, тремтячи від гніву.
— Назаре, вони обливають мене брудом! Катя розповіла все, що Олена говорить про мене в компаніях.
Він навіть не відірвався від телефона.
— Катя просто заздрить. А ти знову шукаєш приводи, щоб посварити мене з друзями. Олена — добра душа, вона не могла такого сказати.
Я замовкла. Я зрозуміла, що він більше не чує мого голосу. Він чув лише їхній шепіт, який став його внутрішнім монологом.
Невдовзі Назар зробив «жест доброї волі» — допоміг Віктору влаштуватися у свою фірму. Це був початок катастрофи. Через місяць Віктор «випадково» приховав важливу інформацію від клієнта, підставивши Назара під удар перед керівництвом.
— Ти впевнений, що варто продовжувати з ним працювати? — запитала я обережно.
— Це випадковість, — відрізав Назар. — Він мій друг. Він просто ще не втягнувся в процеси.
Ситуація повторювалася. Другий раз Віктор не прийшов на важливу зустріч, посилаючись на похмілля, а Назару довелося виправдовуватися за обох. Третій раз Віктор злив конфіденційні дані конкурентам».
Назар ходив чорніший за хмару, але коли я спробувала заговорити про це, він вибухнув:
— Не чіпай його! Він — МІЙ ДРУГ. На відміну від тебе, він мене розуміє. А помиляються всі.
Я дивилася на свого чоловіка і не впізнавала його. Його погляд став мутним, він постійно захищався, навіть коли на нього ніхто не нападав. Всі наші спільні друзі, з якими ми спілкувалися роками, почали уникати нас. Вони казали мені прямо: «Ганно, ці люди нечесні, вони руйнують твою сім’ю». Але Назар нікого не слухав.
Він ніби потрапив у пастку. Максим та Олена стали для нього істиною в останній інстанції. Вони використовували класичний прийом: спочатку ізолювали його від “ворожого” середовища (від мене та старих друзів), а потім стали його єдиним джерелом підтримки.
Одного разу я почула, як він розмовляє з Віктором по телефону.
— Та ні, Ганна знову ниє, — казав він, і в його голосі було стільки зневаги, що мені стало холодно. — Ага, «з іншої пісочниці». Точно кажеш. Скоро буду, наливай!
Я зрозуміла: він не просто захоплений — він одержимий. Їхні фрази, їхній цинізм, їхня зневага до близьких стали його власними.
Минуло ще кілька тижнів. Я дотримувалася свого плану: жодних скандалів, жодних дорікань. Я стала для Назара «тихою гаванню», поки в його зовнішньому світі, де панували Віктор та Олена, почався справжній шторм.
На роботі через чергову «випадковість» Віктора Назара позбавили премії. Він повернувся додому похмурий, розбитий і… тверезий. Саме в цей момент, ніби за розкладом, до нас без запрошення завітали «друзі». Олена була в піднесеному настрої, з черговою пляшкою чогось міцного.
— Ой, Назарчику, ну чого ти такий кислий? — почала вона з порогу, навіть не знімаючи взуття. — Подумаєш, гроші! Ганна тобі ще на мізок накапала? Ганнусю, ну досить вже бути такою занудою, налий нам краще вина.
Я спокійно вийшла з кухні.
— Олено, сьогодні в нашому домі алкоголю не буде. Назар втомлений, і нам треба відпочити.
Вона завмерла. Моя відсутність реакції на її провокації протягом останніх тижнів явно вибила її з колії. Вона звикла до моїх виправдань або гніву, якими вона могла маніпулювати перед Назаром. А тепер вона бачила перед собою стіну.
— Що? — вона перевела погляд на Назара. — Ти чув це? Твоя жінка вже зовсім з’їхала з глузду. Вона тебе під каблук затисла так, що ти вже й слова сказати не можеш? Назаре, ти ж чоловік чи хто? Поглянь на себе — ти стаєш таким самим нудним, як вона.
Назар мовчав. Він дивився на Олену, і я бачила, як у його очах вперше пробивається те саме усміхнене роздратування, яке раніше було адресоване мені.
— Олено, — тихо сказав він. — Ганна права. Я справді втомився. І Віктор… ми сьогодні на роботі мали неприємну розмову. Може, ви підете?
Для Олени це було особистою образою. Її «іграшка», її «проєкт» з руйнування сім’ї раптом перестав слухатися. Вона не витримала. Її обличчя перекосилося, а голос став пронизливим і злим.
— Та пішли ви обидва! — вигукнула вона, шпурнувши сумочку на диван. — Назаре, ти нікчема! Ми намагалися зробити з тебе людину, витягнути з цього болота, а ти виявився таким самим слабаком, як і твоя професорка. Ти думаєш, Віктор справді хотів тобі допомогти з роботою? Та йому просто було зручно мати під рукою дурня, на якого можна звалити всі помилки!
У кімнаті запала мертва тиша. Віктор, який стояв у дверях, спробував її зупинити, але її вже несло.
— Ми за твоєю спиною з тебе сміялися щовечора! — продовжувала вона, дивлячись на Назара з презирством. — Ти такий передбачуваний! Досить було сказати пару слів про «пісочницю», і ти вже біг за нами як песик. Живи у своєму нудному житті, кисни в цьому правильному шлюбі. Нам тут більше робити нічого!
Вона схопила сумку і, гучно гримнувши дверима, вибігла з квартири. Віктор, не промовивши ні слова, пішов слідом.
Назар стояв посеред вітальні, опустивши голову. Хвилина мовчання здавалася вічністю. Він повільно підійшов до вікна, довго дивився на вулицю, де Олена і Віктор сідали в машину.
— Ганно… — почав він, не повертаючись. — Я… я був таким ідіотом.
Я не стала казати «я ж казала». Я просто підійшла і поклала руку йому на плече. Він розвернувся і міцно обійняв мене. Я відчула, як він тремтить.
— Вони майже знищили все, що ми будували, — прошепотів він. — Я не розумію, як я міг бути таким сліпим. Твій голос був поруч, а я чув тільки їхній шум.
— Це був довгий рік, Назаре, — відповіла я. — Але головне, що ми зараз тут. Тільки ми двоє.
Наступного дня Назар звільнив Віктора. Це було непросто, були погрози та образи, але він вистояв. Ми змінили номери телефонів, заблокували їх у соцмережах і почали довгий шлях відновлення.
Наші стосунки не стали ідеальними миттєво. Нам довелося вчитися довіряти заново. Але тепер, коли хтось намагається нав’язати нам «дружбу» чи розказати, як нам жити, Назар лише міцніше стискає мою руку і каже: «Дякуємо, але в нашій пісочниці місця тільки для двох».
Автор: Наталія
