Марина стояла посеред кухні, тримаючи в руках сковорідку, яка виглядала так, ніби вона щойно повернулася з епіцентру бойових дій. На плиті шипіла яєчня, що більше нагадувала абстрактне полотно в стилі експресіонізму: краї обгоріли, а жовток розтікся калюжею.
— Знову? — почувся тихий, теплий голос за спиною.
Марина здригнулася і обернулася. Андрій стояв у дверях, поправляючи галстук. Він виглядав бездоганно: біла сорочка, легка посмішка, очі, що світилися добротою.
— Я просто хотіла зробити тобі сюрприз, — зітхнула вона, опускаючи плечі. — Але, здається, я знову винайшла новий вид деревного вугілля.
Андрій підійшов ближче, забрав у неї сковорідку і поставив її в мийку (де вже чекала невелика «вежа» з тарілок). Він ніжно взяв її за підборіддя.
— Маринко, ти переклала п’ятдесят сторінок технічного тексту з німецької за ніч. Ти — геній лінгвістики. Чому ти так мучиш себе цими сніданками?
— Тому що я твоя дружина. І я… ну, я маю бути хорошою в цьому. Свекруха вчора знову дзвонила. Запитувала, чи я вже навчилася прасувати стрілки на твоїх штанях.
— Моя мама живе у світі, де прасування стрілок — це олімпійський вид спорту, — засміявся Андрій. — А я живу у світі, де мені потрібна ти. Жива, невтомна і не в соусі від невдалої печені. Йди вмивайся, ми поснідаємо в кафе по дорозі.
Марина посміхнулася. Вона справді була «катастрофою» в побуті. В її шафі речі лежали не за кольорами, а за принципом «куди влізло». Пил на полицях вона помічала лише тоді, коли на ньому можна було писати нотатки. Але з Андрієм вона почувалася на своєму місці. Поки не з’являлася вона.
Тамара Петрівна не заходила в квартиру сина — вона входила туди як інспекція з санітарно-епідеміологічної станції. У неї був особливий погляд: примружений, скануючий, здатний виявити мікроб на відстані трьох метрів.
Того вівторка Марина була вдома сама, заглиблена в переклад філософського трактату. Навколо неї на дивані були розкидані словники, чашки з-під чаю (три штуки) і крихти від печива.
Дзвінок у двері пролунав як постріл.
— Відчиняй, Марино, це я! — голос свекрухи не передбачав заперечень.
Марина кинулася згрібати чашки, але було пізно. Тамара Петрівна вже крутила ключем (Андрій необачно дав їй дублікат «на всякий випадок»).
— Боже мій… — Тамара Петрівна зупинилася в коридорі, притиснувши руку до грудей. — Тут що, був обшук? Чи ви завели єнотів?
— Доброго дня, Тамаро Петрівно. Я просто працюю, трохи не встигла прибрати…
— Трохи? — Свекруха двома пальцями підняла з підлоги самотню шкарпетку Андрія. — Це — обличчя твоєї сім’ї, Марино. Мій син заслуговує на те, щоб приходити в чистий дім, де пахне пирогами, а не… паперовим пилом.
Вона пройшла на кухню, і Марина почула характерний звук: Тамара Петрівна провела пальцем по верхній панелі холодильника.
— Так і знала. Жир і кіптява. Ти його хоч раз протирала з моменту весілля?
— Я протру сьогодні, обіцяю, — тихо сказала Марина, відчуваючи, як всередині закипає образа.
— Обіцянки — це твоя головна страва, — відрізала свекруха. — Знаєш, Андрій завжди був вибагливим хлопчиком. Він просто жаліє тебе зараз. Але чоловікам набридає жити в хліві. Рано чи пізно він згадає, як виглядав дім його матері. І тоді…
Вона не договорила, але її погляд на порожню каструлю був красномовнішим за будь-які погрози. Тамара Петрівна вирішила: цю жінку треба прибрати з життя сина так само ретельно, як вона прибирала цвіль у ванній.
Наступного тижня Тамара Петрівна змінила тактику. Замість відкритої критики вона почала діяти підступніше — «турботою».
— Андрійку, — солодким голосом говорила вона сину по телефону, знаючи, що Марина чує. — Я замовила вам нову постільну білизну. Дуже дорогу, натуральний шовк. Тільки ж її треба прати руками при 30 градусах і прасувати ще вологою. Твоя дружина впорається? Чи мені самій приїхати забирати в прання?
Марина стискала зуби. Вона ненавиділа цей шовк уже в ту хвилину, коли про нього почула.
Але справжній план свекрухи був масштабнішим. Вона вирішила познайомити Андрія з «альтернативою». На сімейну вечерю з нагоди свого ювілею Тамара Петрівна запросила Олену — доньку своєї давньої подруги. Олена була втіленням мрії свекрухи: власниця мережі хімчисток, професійна кулінарка-аматорка, в якої навіть зачіска виглядала так, ніби її зафіксували будівельним лаком.
Вечеря відбувалася в будинку Тамари Петрівни. Стіл ломився від страв, кожна серветка була складена у формі лотоса.
— Оленочко, — щебетала свекруха, — розкажи нам, як ти встигаєш і бізнес вести, і вдома тримати ідеальний порядок? Кажуть, у тебе в коморі всі банки з варенням підписані каліграфічним почерком?
— Ой, ну що ви, Тамаро Петрівно, — скромно опустила очі Олена. — Це просто звичка. Жінка — це серце дому. Якщо в домі безлад, то і в душі хаос. Хіба не так, Марино?
Всі погляди звернулися до Марини. Вона в цей момент намагалася непомітно витерти пляму від соусу, яку щойно поставила на скатертину.
— Я думаю, — голос Марини трохи тремтів, — що серце дому — це люди. А пил… пил — це просто частинки минулого.
— Філософськи, — засміялася свекруха, але в очах був холод. — Але чоловіки не їдять філософію. Вони їдять борщ. До речі, Андрійку, Олена принесла свій фірмовий пиріг з качкою. Спробуй, це ж твій улюблений смак із дитинства.
Андрій ввічливо скуштував шматочок. Марина бачила, як Тамара Петрівна тріумфально посміхається. Свекруха була впевнена: порівняння спрацює. Незграбна Марина на тлі сяючої Олени мала виглядати як стара розбита лампа поруч із кришталевою люстрою.
Після тієї вечері Тамара Петрівна стала навідуватися щодня. Вона почала «випадково» залишати речі: то свою хустку, то книгу, то банку з бульйоном. Вона хотіла стати незамінною, показати Андрію, що без неї їхній побут розвалиться.
Одного разу Марина повернулася з бібліотеки раніше. У квартирі було тихо, але з кухні долинав шурхіт. Вона зазирнула всередину і заціпеніла.
Тамара Петрівна стояла біля робочого столу Марини. Вона не просто прибирала — вона перекладала папери з рукописами.
— Що ви робите? — вигукнула Марина. — Це мої чернетки! Там важливі примітки до перекладу!
— Я роблю тобі послугу, нечупаро, — спокійно відповіла свекруха, навіть не повернувши голови. — Тут був такий безлад, що я ледь не викинула це сміття. Я розклала їх за розміром паперу. І до речі, я знайшла твій сховок.
Вона вказала на верхню полицю шафи, де Марина ховала коробку з Андрієвими листами, які він писав їй, коли вони тільки познайомилися. Коробка була відкрита.
— Читати чужі листи — це низько, — прошепотіла Марина. Сльози підступили до очей.
— Низько — це тримати мого сина в таких умовах! — вибухнула Тамара Петрівна. — Ти не варта його. Олена вчора питала про нього. Вона — справжня жінка. А ти — просто додаток до словника. Я зроблю все, щоб він зрозумів, яку помилку зробив. Ти підеш звідси, Марино. Сама чи з моєю допомогою.
У цей момент двері відчинилися. На порозі стояв Андрій. Він почув останню фразу.
— Хто куди піде, мамо? — голос Андрія був таким холодним, якого Марина ніколи не чула.
Тамара Петрівна миттєво змінилася в обличчі.
— Андрійку! Я просто пояснювала Марині, що допомогла їй розібрати папери… Вона так перевтомлюється, бідненька, зовсім за собою не стежить…
Андрій пройшов до столу, подивився на перемішані рукописи, над якими Марина працювала місяцями. Потім подивився на відкриту коробку з листами.
— Мамо, — сказав він дуже тихо. — Вийди, будь ласка.
— Але синку, я ж приготувала вам вечерю…
— Вийди. І залиш ключі на столику в коридорі.
Коли двері за свекрухою зачинилися, Марина просто сіла на підлогу серед своїх паперів і розплакалася. Вона чекала, що Андрій почне сваритися через безлад або докоряти за конфлікт із матір’ю.
Замість цього він сів поруч на підлогу, прямо в пил, про який так пеклася його мати.
— Пробач мені, — сказав він, обіймаючи її. — Я думав, що вона просто прискіплива. Я не знав, що вона перейшла межу.
— Вона права, Андрію, — ридала Марина. — Я не вмію бути такою, як Олена. У мене все горить, все губиться. Я навіть не помітила, що у нас тиждень не було хліба… Тобі було б краще з кимось іншим.
— З кимось, хто ідеально складає шкарпетки? — Андрій підняв її обличчя до себе. — Знаєш, чому я закохався в тебе? Бо коли ми вперше зустрілися, ти так захоплено розповідала про поезію Рільке, що перекинула на себе чай. І ти не побігла його витирати. Ти продовжувала говорити, бо ідея була важливішою за пляму. Мені не потрібна господиня, Марино. Мені потрібна ти. Дім — це не музей. Дім — це там, де нас приймають навіть із підгорілою яєчнею.
Минуло кілька місяців. Тамара Петрівна була в «екзилі». Андрій чітко дав зрозуміти: візити лише за запрошенням і жодних коментарів щодо побуту.
Марина зробила крок назустріч — вона записалася на курси… ні, не кулінарії. Вона найняла помічницю по господарству, яка приходила двічі на тиждень.
— Це було так просто? — здивувалася вона, коли вперше за рік побачила свою кухню ідеально чистою без жодних зусиль зі свого боку.
— Геніально, — підтвердив Андрій. — Тепер у нас є час на головне.
Одного разу Тамара Петрівна все ж прийшла в гості. Вона звично хотіла провести пальцем по комоду, але зупинилася, зустрівшись поглядом із сином.
— Чай? — люб’язно запитала Марина. — Я купила дуже смачне печиво. Сама не пекла, але кондитер запевняв, що воно найкраще в місті.
Свекруха сіла за стіл. На ньому не було вишитої скатертини, але була ваза з живими квітами, які Андрій дарував Марині просто так, без приводу. У квартирі панував легкий, затишний безлад: пара книг на дивані, ноутбук. Але головне — там панував спокій.
— Знаєш, — раптом сказала Тамара Петрівна, дивлячись на щасливе обличчя сина, — я завжди думала, що якщо в домі безлад, то сім’я розпадається. У моєї матері так було… Вона не встигала, батько злився…
— Але ми не вони, мамо, — м’яко сказав Андрій. — Наше щастя не залежить від кількості вимитого посуду.
Марина підійшла і поставила перед свекрухою чашку чаю.
— Ми просто інші, Тамаро Петрівно. Можливо, ви навчите мене пекти той пиріг з качкою? Колись, коли у мене буде натхнення. А я навчу вас, як не зважати на пил, коли читаєш цікаву книгу.
Свекруха вперше за довгий час посміхнулася — не переможно, а якось сумно і щиро.
— Добре, Марино. Можливо, це і є справжня мудрість.
Автор: Наталія
