Тетяна стояла на кухні, тримаючи в руках дерев’яну ложку, якою щойно помішувала борщ. Її погляд був прикутий до Мирона, який сидів за столом, тримаючи в руках чашку з кавою.
Його очі, здавалося, дивилися кудись крізь неї, ніби він намагався розгледіти щось за межами їхньої маленької квартири. Тетяна відчувала, як у грудях наростає гнів, змішаний із розпачем.
Вона кинула ложку на стільницю, і звук удару розірвав тишу.
— Знаєш що, Мироне, виховуй свого сина сам, зі своєю мамою, удвох вам буде дуже зручно! — вигукнула вона, її голос тремтів від напруги. — І не дивись на мене як “баран на нові ворота”!
Мирон підняв очі, його брови здивовано вигнулися. Він поставив чашку на стіл і потер чоло, ніби намагаючись зібрати думки.
— Таню, що ти верзеш? — тихо, але з ноткою роздратування відповів він. — Звідки це взагалі взялося? Я ж нічого не казав!
— Нічого не казав? — Тетяна склала руки, її очі блищали від сліз, які вона стримувала. — Ти ніколи нічого не кажеш, Мироне! Ти просто сидиш, мовчиш, а я тут тягну все на собі — і дім, і роботу, і Сашка! А твоя мама ще й постійно лізе зі своїми порадами, ніби я якась нездара!
Мирон зітхнув, відкинувшись на спинку стільця. Він знав, що цей момент назрівав уже давно. Тетяна останнім часом була як натягнута струна, готова лопнути від найменшого дотику. Але він не уявляв, що все зайде так далеко.
— Таню, заспокойся, — почав він обережно. — Мама просто хоче допомогти. Вона ж бачить, як тобі важко.
— Допомогти? — Тетяна різко розсміялася, але в її сміху не було радості. — Вона не допомагає, вона мене контролює! “Таню, ти не так годуєш Сашка”, “Таню, ти неправильно його одягаєш”, “Таню, чому ти не слухаєш, що я тобі кажу?” Я втомилася, Мироне! Я не хочу бути прислугою у власному домі!
Вона різко повернулася до плити, схопила ложку і почала гарячково мішати борщ, хоча він уже давно був готовий. Мирон мовчав. Він знав, що будь-яке його слово може лише погіршити ситуацію. Але тиша між ними була не менш гнітючою.
Їхній шлюб не завжди був таким напруженим. П’ять років тому, коли вони з Тетяною тільки познайомилися, все було інакше.
Мирон тоді працював інженером на заводі, а Тетяна була молодою вчителькою в школі. Вони зустрілися на весіллі спільного друга, де Тетяна танцювала так, ніби весь світ належав їй, а Мирон не міг відірвати від неї очей.
Її сміх, її енергія, її вміння знаходити радість у дрібницях — усе це зачарувало його. Через рік вони одружилися, а ще через рік народився Сашко.
Але з появою дитини їхнє життя змінилося. Тетяна кинула роботу, щоб доглядати за сином, а Мирон узяв на себе роль годувальника.
Фінансові труднощі, безсонні ночі, постійна втома — усе це почало підточувати їхні стосунки. А коли до цього додалася ще й активна участь Миронової матері, Галини Іванівни, напруга між подружжям лише зростала.
Галина Іванівна була жінкою старої закалки. Вона вважала, що знає, як правильно виховувати дітей, адже сама виростила двох синів.
Її поради, які спочатку здавалися корисними, з часом почали дратувати Тетяну. Галина Іванівна могла без запрошення прийти до них додому, переставити речі в кухні чи навіть переодягнути Сашка, бо, на її думку, Тетяна “неправильно” вибрала одяг для дитини.
Того вечора, після чергової сварки, Тетяна пішла до спальні, грюкнувши дверима. Мирон залишився на кухні, дивлячись у порожню чашку.
Він розумів, що Тетяна має рацію — він справді відсторонився від сімейних проблем, поклавши все на її плечі. Але що він міг зробити?
Його мати завжди була такою: владною, впевненою, що знає краще за всіх. І хоч він любив її, іноді йому самому хотілося втекти від її “допомоги”.
Наступного дня Тетяна вирішила, що більше не терпітиме. Вона зателефонувала своїй подрузі Олені, з якою ділилася всіма своїми переживаннями.
— Олено, я не можу більше, — сказала вона, тримаючи телефон біля вуха, поки Сашко грався кубиками на підлозі. — Я відчуваю, що я не дружина, не мати, а якась прислуга. Мирон нічого не робить, а його мама… вона просто мене дістає!
Олена, яка завжди вміла вислухати, зітхнула в трубку.
— Таню, тобі треба поговорити з Мироном. Але серйозно, без криків. Він же не дурний, він зрозуміє. А щодо його мами… може, варто поставити якісь межі? Вона ж не живе з вами, правда?
— Не живе, але приходить мало не щодня! — Тетяна потерла скроні. — Я вже не знаю, як їй сказати, щоб вона не ображалася. Вона ж думає, що робить нам послугу.
— А ти пробувала поговорити з нею напряму? — запитала Олена. — Не через Мирона, а сама?
Тетяна задумалася. Вона справді ніколи не наважувалася поговорити з Галиною Іванівною відверто. Завжди боялася, що та образиться, а Мирон стане на бік матері. Але, можливо, Олена мала рацію. Може, час був узяти ситуацію в свої руки.
Наступного тижня Тетяна зібралася з духом. Галина Іванівна, як зазвичай, прийшла в суботу вранці, тримаючи в руках пакет із домашніми пиріжками. Сашко радісно кинувся до бабусі, а Тетяна, стиснувши кулаки, запросила її на кухню.
— Галино Іванівно, нам треба поговорити, — сказала вона, намагаючись тримати голос спокійним.
— Ой, Танюшо, що сталося? — Галина Іванівна поставила пакет на стіл і здивовано подивилася на невістку. — Щось із Сашком?
— Ні, з Сашком усе добре, — Тетяна глибоко вдихнула. — Я хочу поговорити про нас із вами. Про те, як ми живемо.
Галина Іванівна злегка нахмурила брови, але кивнула.
— Я слухаю, Таню. Кажи, що тебе турбує.
Тетяна відчувала, як серце калатає, але вона змусила себе говорити.
— Я дуже вдячна вам за те, що ви допомагаєте нам із Сашком. Але іноді… іноді мені здається, що ви не довіряєте мені як мамі. Ви постійно даєте поради, перевіряєте, що я роблю, як я доглядаю за сином. Мені це важко.
Галина Іванівна мовчала кілька секунд, її обличчя стало серйозним.
— Таню, я не хотіла тебе образити, — нарешті сказала вона. — Я просто думала, що можу бути корисною. У мене ж досвід, я виростила двох синів…
— Я розумію, — перебила Тетяна, намагаючись не підвищувати голос. — Але я хочу сама вчитися бути мамою. І мені важливо, щоб Мирон був більше залучений. Ми з ним — батьки Сашка, і ми маємо самі вирішувати, що для нього краще.
Галина Іванівна зітхнула, її погляд пом’якшав.
— Може, я й справді занадто лізу, — сказала вона тихо. — Я просто хочу, щоб у вас усе було добре. Але якщо тобі так важко, я спробую триматися осторонь. Тільки не думай, що я тебе не поважаю, Таню. Ти хороша мама.
Тетяна відчула, як напруга потроху відступає. Вона не очікувала, що Галина Іванівна так легко визнає свою провину. Можливо, вона справді не хотіла нічого поганого.
— Дякую, — тихо сказала Тетяна. — Я просто хочу, щоб ми всі поважали одне одного.
Того ж вечора Тетяна вирішила поговорити і з Мироном. Вона дочекалася, поки Сашко засне, і покликала чоловіка до вітальні.
— Мироне, нам треба серйозно поговорити, — почала вона, сідаючи на диван. — Я не хочу більше сварок. Але я також не хочу жити так, як зараз.
Мирон кивнув, його обличчя було серйозним.
— Я знаю, що я не ідеальний чоловік, — сказав він. — І знаю, що мама іноді… занадто. Я чув, як ти з нею розмовляла сьогодні. Це було сміливо, Таню.
Вона здивовано подивилася на нього.
— Ти чув?
— Так, я був у коридорі, — Мирон усміхнувся. — І я зрозумів, що ти права. Я занадто відсторонився. Я думав, що якщо я заробляю гроші, цього досить. Але я бачу, як тобі важко. І я хочу це змінити.
Тетяна відчула, як у горлі застряг ком. Вона не чекала, що Мирон так легко визнає свою провину.
— То що ми робимо? — тихо запитала вона.
— Для початку, я поговорю з мамою, — відповів Мирон. — І я хочу більше часу проводити з Сашком. Може, я візьму кілька вихідних, і ми поїдемо кудись разом? Тільки ми троє.
Тетяна кивнула, її очі наповнилися сльозами. Але цього разу це були сльози полегшення.
Наступні тижні були непростими, але відчутно легшими. Галина Іванівна справді стала рідше приходити, а коли приходила, намагалася не втручатися.
Мирон узяв на себе частину домашніх справ і почав більше часу проводити з Сашком. Одного дня він навіть запропонував Тетяні влаштувати “день без турбот”, коли він узяв Сашка на прогулянку до парку, а вона могла просто відпочити.
Тетяна сиділа на балконі з чашкою чаю, дивлячись на осіннє листя, що падало з дерев. Вона відчувала, як у її душі потроху повертається спокій.
Їхня сім’я не стала ідеальною, але вона стала міцнішою. І вперше за довгий час Тетяна повірила, що вони з Мироном зможуть пройти через усе разом.
— Мамо, дивись, який листок! — Сашко увірвався на балкон, тримаючи в руках величезний червоний кленовий лист. За ним ішов Мирон, усміхаючись.
— Гарний, — сказала Тетяна, беручи листок у руки. — А знаєш, що ми зробимо? Ми засушимо його і покладемо в альбом. Щоб пам’ятати цей день.
Сашко радісно кивнув, а Мирон обійняв Тетяну за плечі.
— Ми впораємося, правда? — тихо запитав він.
— Впораємося, — відповіла вона, притулившись до нього.
І в той момент, під осіннім сонцем, вона відчула, що їхня сім’я нарешті знайшла свій шлях.
Галина Червона
