— Знаєш що, сестро? Це ти прогуляла мамину квартиру, то й викручуйся сама! І до мене з притулком не звертайся!
— Рито, я… можна до тебе?
Голос Лізки був тонким, тріснутим, зовсім чужим. Він не пасував до тієї яскравої, самовпевненої реготуні, що ще кілька місяців тому заїжджала сюди на блискучому позашляховику свого чоловіка, аби з барського плеча подарувати сестрі пляшечку дорогих парфумів. Маргарита мовчки відступила від дверей, впускаючи її у вузький передпокій. Не обійняла, не поцікавилася нічим. Просто дивилася.
Від Лізи пахло вулицею, холодом і застарілим відчаєм. Замість кашемірового пальта – дешева болоньєва куртка з чужого плеча, з-під якої визирав комір розтягнутого светра. Ідеальний манікюр змінився обкусаними нігтями, а обличчя, що його так пестила, було блідим, з розводами вчорашньої туші під припухлими очима. Уся аура успіху та добробуту, яку Лиза так ретельно будувала навколо себе останній рік, злізла з неї, наче дешева позолота.
Не кажучи ані слова, Маргарита розвернулася й пішла на кухню. Ліза несміливо поплелася слідом, зупинившись біля порога, наче не наважуючись увійти в цей простір, де усе було до болю знайомим і водночас чужим. Вона не знала, куди подіти руки, і просто теребила край куртки.
Маргарита ж рухалася зі стриманою, майже образливою неквапливістю. Дістала з полиці банку з чаєм, всипала у заварний чайничок щіпку сухої трави – в ніс вдарив гострий запах меліси. Клацнула конфорка газової плити, й сині язики полум’я жагуче облизали дно старого емальованого чайника. Кожен її рух був вивіреним, побутовим. Вона створювала навколо себе кокон нормальності, демонстративно ігноруючи ту катастрофу, що тупцювала на порозі її кухні.
— У мене… у мене нічого не лишилося, Рито, — нарешті видивила з себе Ліза, і голос її був схожий на скрип незмазаних дверей.
Маргарита поставила на стіл одну-єдину чашку — свою улюблену, з блакитними квітами по краю. Повернула голову й глянула на сестру. Погляд її був спокійним. У ньому не було ані краплі співчуття. Лише холодна, відсторонена цікавість.
— То значить, кохання минуло? — голос Маргарити був рівним, беземоційним, і від цього простого запиту Лізі стало фізично холодно.
— Рито, мені ніде жити! — завила вона, переходячи одразу до суті, до свого відчаю, останньої надії.
— А де твій Артур? — Маргарита продовжила свої допит, наливаючи окріп у заварник. Пар окутав її обличчя, роблячи його ще більш розмитим і недосяжним. — Хіба не обіцяв тобі віллу в Іспанії та вічну сієсту в тіні оливкових дерев? Щось пішло не за планом у вашому раю?
Від цих слів, вимовлених з крижаною іронією, Ліза зігнулася. Вона пам’ятала, як сама кидалася цими фразами, хизуючись перед сестрою.
— Він мене вигнав.
Маргарита поставила чайник на плиту. Дістала з цукерниці рівно один кубик цукру й кинула його у свою чашку. Повернулася до Лізи всім корпусом, спершися стегном об стільницю.
— Просто вигнав? Із квартири, яку ти на нього переписала? Нашої мами квартири. Розказуй. Мені цікаво почути деталі. Без подробиць картина буде неповною.
Деталі. Лізі здавалося, що якщо вона зараз почне говорити, її просто знудить прямо на ідеально чистий лінолеум. Кожне слово застрявало в горлі грудою приниження. Вона хотіла б збрехати, вигадати шляхетну історію про раптовий крах бізнесу Артура, про спільну боротьбу, яка не увінчалася успіхом. Але дивлячись у порожні, як два темні вікна, очі сестри, вона розуміла – будь-яка брехня буде розкрита і розтиснута з тією ж холодною огидою, з якою Маргарита щойно відсунула від себе цукерницю.
— Рито, мама б хотіла, щоб ми… щоб ми трималися разом, — це була остання, найслабша карта в її колоді. Спроба сховатися за тінню тієї, кого вони обидві любили.
Маргарита повільно поставила чашку на блюдце. Звук порцеляни об порцеляну в гучній тиші кухні пролунав оглухливим стуком, наче удар долота долі. Вона підвела голову, і в її погляді не було нічого, крім зневаги.
— Маму сюди не приплітай. Ти втратила право говорити про неї того самого дня, коли сиділа за цим самим столом.
Вона зробила паузу, даючи словам вбитися в повітря, наситити його отруєними спогадами.
— Я пам’ятаю. О, я пам’ятаю все до дрібниць. Ти сиділа от тут, — Маргарита ткнула пальцем у простір біля себе, — у своїй новій шовковій сукні, вся сяюча, і вертіла в руках телефон, що він тобі подарував. А я благала тебе, Лізко. Не просила, не радила – благала. «Лізко, опам’ятайся, це ж мамина квартира! Це єдине, що в нас лишилося, наша пам’ять, наш фундамент». А ти що мені відповіла?
Маргарита ковтнула чаю, наче смакуючи не напій, а гіркість тих слів. Вона примружилася, відтворюючи інтонації Лізи з убивчою точністю.
— «Ріто, не будь такою відсталою. Це не фундамент, це мертвий актив. Артур каже, що гроші мають працювати, а не лежати в бетоні. Ми вкладемося, прокрутимо, і через рік у мене буде своя квартира, у сто разів краща за цю хрущовку». Ти так сказала? «Хрущовку». Місце, де ми з тобою виросли. Де мама пекла пироги по неділях. Ти назвала це «хрущовкою».
Ліза хотіла щось сказати, заперечити, але голос Маргарити став твердішим, відтинаючи будь-яку спробу.
— А коли я сказала, що він просто аферист, що ти його знаєш усього пару місяців, що ти мені відповіла? Пам’ятаю, як зараз. Ти розсміялася. Отак, дзвінко, наче я сказала найбільшу дурницю. «Риточкр, ти просто заздриш. Ти сидиш у своєму сірому світку, від зарплати до зарплати, і не розумієш, що таке справжнє життя, коли чоловік готовий кинути до твоїх ніг усе. Ти не вмієш ризикувати, тому й живеш так нудно». Це твої слова, Лізко. Дослівно. Ти запропонувала мені не лізти у твоє «доросле життя» і не заважати тобі будувати своє «блискуче майбутнє».
Маргарита встала і підійшла до вікна, повернувшись до сестри спиною. Вона дивилася на сірий двір, на дитячий майданчик з облупленою фарбою.
— Ти проміняла не стіни. Ти обміняла пам’ять на обіцянки. Ти виставила на продаж наше дитинство за можливість пообідати в дорогому ресторані. Ти поставила на кон останнє, що в нас лишилося, заради чоловіка, чиє прізвище ти навіть не встигла приміряти. Це був твій вибір. Твоє «доросле життя». Твій «ризик». Ну що? Сподобалося дихати на повні груди? Ось воно, твоє справжнє життя, без прикрас. Прийшло просто до тебе. Прямо на мій поріг.
— Тобі просто подобається…
Слова зірвалися з губ Лізи сичанням, наче крапля води на розпечену сковороду. Усі благання, все приниження миттю випарувалися, змінившись брудною, задушливою люттю. Вона випросталася, і в її згаслих очах спалахнув злий, нездоровий вогонь. Це був погляд звіра, загнаного в кут, який зрозумів, що благати про милість марно, й вирішив перед смертю вчепитися мисливцеві в горло.
— Тобі подобається дивитися, як я стою тут, розчавлена, принижена. Ти насолоджуєшся цим! Усе життя чекала цієї миті, так? Чекала, коли я спіткнуся, коли моє життя розлетиться вщент, щоб ти, свята Маргарито, могла стояти тут у своїй стерильній кухні й виносити мені вирок.
Маргарита повільно повернулася від вікна. Її обличчя було непроникним, але щось змінилося в самій її позі. Вона більше не була пасивним спостерігачем. Вона стала активним учасником. Вона повільно пройшла до столу й сіла на той самий стілець, де рік тому сиділа Ліза, випромінюючи успіх. Цей жест був красномовнішим за будь-які слова.
— Заздрила? Я тобі завжди заздрила, так?
— Моїй красі, моїм чоловікам, моїй легкості! А ти сиділа тут, правильна, нудна, як оця твоя меліса в банці. Ти ненавиділа, що я вмію жити, вмію любити, вмію отримувати від життя все! А ти не вмієш нічого, крім як розкладати все по поличках і звинувачувати інших! Ти не жива, Рито, ти просто функція з підтримання порядку!
Ліза говорила, і з кожним словом її голос міцнішав, наповнюючись отруйною силою. Вона перейшла від оборони до нападу, наманаючись знайти у сестри слабке місце, вдарити якнайболючіше, аби хоч якось зрівняти рахунок.
Маргарита слухала її, не перебиваючи. Вона взяла в руки свою охололу чашку, обхопивши її долонями. Її спокій був набагато страшнішим за будь-який крик. Коли Ліза видихалася, Маргарита заговорила. Голос її був тихим, але кожне слово падало в тишу, наче важкий камінь у колодязь.
— Заздрити? Чому, Лізко? Твоїй здатності продавати все, що тобі дороге, за блискучу обгортку? Тому, як ти сміялася, коли я казала, що він тебе використовує? Чи, може, твоєму вмінню плутати дешеві компліменти з коханням, а подарунки – з почуттями? Ти називаєш це «вмінням жити»? Ні. Це вміння дешево продаватися. І ти завжди була у цьому дуже талановитою. Тільки от цього разу ти поставила на кон не просто себе чи свій час. Ти поставила мамину квартиру. І програла.
— Ти безсердечна! У тебе замість серця калькулятор! — вигукнула Ліза, відчуваючи, що слова сестри б’ють точно в ціль. — Тобі просто доставляє задоволення бачити мене на дні! Зізнайся!
І тут Маргарита вперше за весь вечір дозволила собі емоцію. Це не була злість. Це була крижана, всепоглинальна зневага. Вона підвелася, її рухи стали різкими, відточеними. Вона підійшла майже впритул до Лізи, змушуючи її відступити.
— Задоволення? Ти думаєш, мені доставляє задоволення дивитися на те, у що ти перетворилася? На цю жалюгідну, розтоптану істоту, що приповзла сюди, бо більше йти нікуди? Ні. Мені не доставляє це задоволення. Мені огидно. Огидно від твоєї дурості. Огидно від того, що ти втоптала в багно останнє, що пов’язувало нас з мамою.
Вона зробила крок назад, окинула Лізу поглядом з голови до ніг, наче оцінюючи якесь сміття, що потрібно винести з дому. І тоді вона вимовила це. Не кричалп, а викарбовуючи кожне слово, вбиваючи його, наче цвях у кришку труни.
— Знаєш що, сестро? Це ти прогуляла мамину квартиру, то й викручуйся сама! І до мене з притулком не звертайся! У мене не безкоштовна ночівля для безхатьків!
Ці слова зависли в повітрі кухні, щільні й важкі, наче чадний газ. Вони не просто відмовили Лізі в даху над головою – вони анулювали її, викреслили зі списку живих родичів, звели до рівня вуличної проблеми. Уся та надута лютість, що кипіла в ній хвилину тому, зійшла, залишивши по собі дзвінку, випалену пустоту. Вона дивилася на сестру, і вперше за багато років побачила її по-справжньому. Не як нудну правильну Ритку, а як чужу, незнайому людину з холодними, як сталь, очима. Людину, що щойно винесла їй остаточний і беззаперечний вирок.
Ліза мовчала. Говорити більше не було чого. Усі слова, якими вона могла б давити на жалість, звинувачувати чи виправдовуватися, перетворилися на порох. Вона стояла посеред кухні сестри, в цьому оплоті чужого, розміреного життя, і відчувала себе прозорою. Наче її тут і не було.
Маргарита, витримавши паузу, розвернулася й мовчки пішла у передпокій. Ліза миттєво здригнулася, очікуючи, що її зараз грубо виштовхнуть за двері. Але сестра навіть не доторкнулася до неї. Вона підійшла до вбудованої шафи, встала навшпиньки й з верхньої полиці, з антресолі, дістала туго набитий поліетиленовий пакет. Від нього пахло нафталіном і пилом. Не дивлячись на Лізу, вона повернулася на кухню й кинула пакет на підлогу біля її ніг. Він приземлився з глухим, м’яким стуком.
— Ось. Можеш взяти. Це речі моєї прибиральниці, вона звільнилася минулого тижня. Їй вони вже не потрібні, хотіла викинути, а я лишила для дачі. Але тобі, гадаю, зараз потрібніше. Розмір має підійти, ви з нею приблизно однієї комплекції.
Ліза опустила погляд. Крізь напівпрозорий пластик просвічував вицвілий ситець – старий робочий халат, які носять прибиральниці в школах, і якісь темні, безформні штани. Це була не просто образа. Це було ритуальне приниження. Пропозиція почати не з нуля, а з самого дна, зодягнувшись в уніформу обслуги.
Та й це було не все. Маргарита підійшла до невеличкого комода, де стояв телефон, висунула шухляду й дістала блокнот для записів і дешеву кулькову ручку. Вона неквапливо, з каліграфічною точністю, виводячи кожну літеру, написала на аркушику кілька слів і номер телефону. Потім вона відірвала аркушик і простягнула його Лізі.
— А це, щоб ти не думала, що я зовсім безсердечна. Допоможу тобі. Це телефон агентства «Чистий двм». Їм завжди потрібні посудомийки в їдальні та прибиральниці в офісні центри. На кімнату в комуналці за пару місяців заробиш. Це буде твій старт. Твоє нове, чесне життя. Бери.
Рука Маргарити з аркушиком застигла в повітрі. Ліза дивилася на цю руку, на охайно підстрижені нігті, на тоненьку срібну каблучку. Вона повільно, наче уві сні, підняла свою руку й узяла аркушик. Пальці не слухалися. Папірець здавався важким, наче свинцева пластина. Потім так само повільно вона схилилася й підняла пакет із речами. Він був легким, майже невагомим.
Вона випросталася. Не було ні сил, ні бажання дивитися сестрі в очі. Вона просто розвернулася й пішла до виходу. Мовчки. Кожен крок відлунював у голові. Вона сама відчинила двері, ступила на сходову площадку й зачинила їх за собою. Без грюкання. Дверний замок клацнув тихо й остаточно.
Маргарита лишилася стояти посеред кухні. Вона прислухалася до віддалених кроків сестри на сходах. Коли все стихло, вона підійшла до столу, взяла свою єдину чашку, з якої пила чай, і віднесла її до раковини. Включила гарячу воду. Узяла губку, нанесла на неї краплю мийного засобу й почала методично, з натиском, відмивати тонку порцеляну. Змиваючи не лише рештки холодного чаю, а й останні сліди присутності сестри у її домі. У її житті. Коли чашка заскрипіла від чистоти, вона насухо витерла її рушником і поставила на місце, у глибину полиці. Усе. Порядок було відновлено.
