Єгор та Ірина познайомилися на весіллі у спільних знайомих. Рік зустрічалися, а потім вирішили узаконити свої стосунки. Після весілля вони оселилися у квартирі Ірини — тій самій, що Єгору відверто не подобалася.
Ця квартира нагадувала йому комуналку, у якій минуло його дитинство. Хоч Ірина й володіла розкішною чотирикімнатною оселею з високими стелями, великими кімнатами, ліпниною під стелею, величезними вікнами та широкими підвіконнями, Єгор не відчував там затишку. Просторий коридор, ізольовані кімнати, велика квадратна кухня, де за столом могло розміститися з десяток людей, — усе це не тішило його.
Йому було незатишно у цій квартирі. Після чергового візиту до батьків чоловік остаточно зрозумів, що звик до маленького простору, де все під рукою. Він виріс у скромній двокімнатній квартирі, куди родина переїхала після довгих років у комуналці. Тоді маленьку кімнату у 13 квадратів віддали Єгору та його молодшій сестрі Людмилі, а більша дісталася батькам.
Єгору завжди подобалося сидіти на кухні — шість квадратних метрів, зате свої. Не треба було навіть вставати, щоб дістати щось із холодильника.
Коли він навчався в інституті, спершу жив у гуртожитку, потім орендував однокімнатну квартиру разом із другом. І після весілля він щиро радів: нарешті власне житло, жодних сусідів. Але з часом йому почало не подобатися, що з вітальні, яка була наприкінці квартири, доводилося йти цілий коридор, щоб потрапити на кухню.
Ірина ж обожнювала свою квартиру. Вона виросла тут разом із батьками, бабусею та дідусем. Колись ця оселя була комунальною — тут мешкали дві родини. Один батько був директором заводу, інший викладав в інституті, їхні дружини займалися господарством. В одній сім’ї був син, в іншій — донька. Діти виросли, закохалися, одружилися, а згодом, коли батьків не стало, квартира повністю перейшла у їхню власність.
Батьки Ірини купили собі житло в Одесі, а цю простору квартиру залишили дочці. Перед весіллям Ірина зробила дорогий ремонт, замінила меблі, придбала сучасну техніку — оселя стала стильною й затишною.
— Кохана, давай продамо цю квартиру й купимо щось менше, — якось запропонував Єгор. Він сів поруч з дружиною й продовжив:
— Навіщо нам така величезна вітальня? Ми ж сплачуємо великі гроші за комунальні послуги. Та й прибирати тут непросто. Згадай, скільки взимку йде на опалення. А в звичайній двокімнатній квартирі ми витрачали б у кілька разів менше.
— Єгоре, давай більше ніколи не говоритимемо про це, — різко відповіла Ірина. — Я цю квартиру не продам. Ніколи. Вона для мене — пам’ять, наша родинна оселя.
Єгор зрозумів, що краще не чіпати цю тему. Але коли до них приїхала його мати, вона швидко все збагнула: за допомогою такої розкішної квартири можна роз’язати квартирне питання молодшої дочки Людмили.
— Єгоре, ми з Людмилою подивилися оголошення. Вашу квартиру можна продати за великі гроші, — почала вона. — Гроші поділите навпіл: ви з Іриною купите собі гарну двокімнатну квартиру, а на решту для Людочки буде. Ми з чоловіком додамо й зможемо купити їй трикімнатну квартиру. І ще на ремонт і меблі допоможемо. Ти тільки поговори з дружиною. Вона ж розумна людина, мала б зрозуміти, що це вигідно.
Людмила, молодша сестра Єгора, була заміжня. У її чоловіка, Олександра, свого житла не було, тож вона привела його до батьків. Поки Єгор жив окремо, молодята оселилися в його кімнаті з сестрою, і певний час усім було більш-менш зручно. Але коли у Людмили з’явилася донька Женя, а через півтора року — син Арсеній, у квартирі площею 45 квадратних метрів стало тісно. Батьки поступилися більшою кімнатою молодій сім’ї, а самі переселилися у меншу.
Діти часто хворіли, вечорами у квартирі стояв галас — сміх, плач. Невдоволення росло, і зрештою почалися сварки.
— Доню, ти навіть не уявляєш, у яких царських палатах живуть Іра з Єгором, — нарікала мати. — Як пани, чесне слово. Величезна вітальня, простора спальня, ще й гостьова кімната. А який кабінет! А кухня — як наша велика кімната. Вони її називають кухня-студія. І коридор такий широкий, якщо його розділити, то вийде ще дві кімнати по десять квадратів. Та навіть якби у них було троє дітей, стільки місця їм ні до чого!
— Так, ця Ірина — справжня егоїстка, — підтримала Людмила. — Вона ж бачила, у яких ми умовах живемо! У нас двоє дітей, тісно, а їй байдуже. Хіба може бути такою людина?
У глибині душі Людмила хотіла бути на місці Ірини, вірніше мати таку ж квартиру. Тільки жінка й сама знала: якби мала таку квартиру, нізащо б її не продала й тим паче не ділилася б із родичами.
— Мамо, Ірина ніколи не погодиться продати квартиру. Навіть не варто це обговорювати, — відрізав Єгор.
Але мати не вгамовувалася:
— Знаєш що, синку, зробімо інакше. Людмила з чоловіком і дітьми переїдуть до вас. У вашому місті й роботи більше, і платять краще. Олександр — чудовий електрик, на підприємство його візьмуть одразу. Дітей у садочок влаштують, Людмила теж працюватиме, касиром, як і тут. І головне — буде де жити! Ви віддасте їм дві кімнати, і собі залишите дві. Вам цілком вистачить. Ну що, не назавжди ж вони у вас житимуть — років шість-сім, поки на своє житло не назбирають.
— Ти серйозно, мамо? — спитав Єгор.
— Авжеж. Поговори з дружиною, — наполягала мати.
— Мамо, не починай, — зітхнув Єгор. — Я впевнений, Ірина на це ніколи не погодиться. І я теж не хочу. Чому я маю допомагати сестрі? У неї свій чоловік є, нехай думає.
— Брате, — почала Людмила, — ми ж можемо нічого твоїй Ірині не казати. Просто приїдемо з речами й дітьми та заселимося. Вона ж не вижене нас — у нас маленькі діти.
— Ні, Людмило, не треба так робити, — відповів Єгор.
— Сину, а чому б і не спробувати? — втрутилася мати. — Ти ж казав, що вона наступного тижня їде у відрядження на п’ять днів?
— Так, у понеділок о восьмій ранку вирушає, — підтвердив Єгор.
— От і добре. У понеділок о десятій Людмила з Олександром і дітьми приїдуть до вас. А коли Ірина повернеться, вони вже там житимуть. Подітися нікуди — змириться. Не попросить вона дітей на вулицю, — упевнено мовила мати.
Ірина відчинила двері своїм ключем і почула дитячі голоси. Від здивування вона застигла на порозі: дві кімнати були зайняті, у коридорі стояли нерозпаковані коробки, а на кухні кипів борщ — його варила Людмила.
— Єгоре, що тут відбувається? — спитала жінка, намагаючись зберігати спокій.
— Це Людмила з родиною приїхали, — пояснив Єгор, удаючи, ніби все гаразд. — Вони трохи поживуть у нас, поки не знайдуть роботу і не винаймуть квартиру.
— А чому мене ніхто не спитав? — холодно промовила Ірина. — Я проти того, щоб у моїй квартирі жили чужі люди.
— Обережніше з висловами! — обурився Єгор. — Це не чужі, це моя рідна сестра, її чоловік і діти!
— Саме так, Єгоре, — спокійно, але твердо відповіла Ірина. — Це твоя сестра, не моя. А її чоловік — узагалі стороння людина. І ти хочеш сказати, що я маю перетворити свою квартиру на гуртожиток? Щоб чужий чоловік користувався моєю ванною? Я цього не потерплю. Твоя сестра готує на моїй кухні, пере речі своєї родини у моїй машині… Єгоре, вибач, але я ніколи не жила у спільному житлі й не дозволю перетворювати свій дім на це. У твоєї сестри є півтори години, щоб зібрати речі й піти.
— Ірино, послухай, у них же маленькі діти! — благав Єгор.
— Саме так, — різко відповіла вона. — Діти маленькі, а батьки поводяться, наче підлітки. Як це розуміти? Якщо через півтори години твої родичі не залишать мою квартиру — я викличу поліцію.
— Ти що таке говориш? Яку ще поліцію? — розгублено вигукнув Єгор.
— Я не жартую, — твердо промовила Ірина. — Півтори години.
— Ну й егоїстка ж ти, Ірино, — не витримав Єгор. — Тобі навіть на дітей все одно. Якщо моя сестра піде з племінниками, я теж піду з ними.
— Що ж, як хочеш, — спокійно відповіла Ірина. — Це твоє рішення.
— А як вони винесуть усі речі? — кинув Єгор. — Ти ж бачиш, скільки у них коробок і сумок!
— Ну, якось вони змогли все це сюди принести, — відрізала Ірина. — Отак само нехай і виносять.
Людмила заплакала. Зібрати речі було прикро, але довелося. Між схлипами
вона бурмотіла, що «багаті зовсім совість втратили». Згодом до будинку під’їхав вантажний автомобіль. Єгор із Олександром зносили коробки та сумки до машини.
Єгор залишився в Ірининій квартирі. З’їжджати він не збирався. Але за годину до нього підійшла Ірина — спокійна, втомлена, але рішуча.
— Ти можеш пожити у гостьовій кімнаті ще три дні, — сказала вона. — За цей час знайди собі квартиру. Бо завтра я подаю заяву на розлучення.
— Ти не можеш вигнати мене з мого дому! — кинув Єгор. — У мене тут прописка.
— Так, прописка є, — спокійно відповіла Ірина. — І що? Через суд випишуть. Ти справді хочеш, щоб я звернулася до суду? Або, може, все ж знайдеш у собі мужність вчинити по-чоловічому?
Єгор мовчав. Його самовпевненість поступово танула.
Через три дні він зібрав речі й поїхав. Колега з роботи саме шукав сусіда, тож вони разом винайняли двокімнатну квартиру неподалік від офісу. Кухня там була саме така, як любив Єгор: маленька, затишна, і сидячи на стільці, він міг дотягнутися до холодильника.
Минув рік. Ірина зробила у квартирі ремонт, посадила на підвіконні квіти й уперше за довгий час відчула спокій. Вона навчилася цінувати тишу, свободу й власний простір. Єгор іноді телефонував, але розмови ставали дедалі коротшими. Ірина ж усміхалася й думала: іноді втратити — означає повернути собі себе.
