— Знаєш що, внучку мій милий! Якщо я вам так заважаю, то тут варіант тільки один. Ні до дочок більше не поїду, ні по друзях та подругах тинятись не стану. І діда якогось мені шукати не треба. Дивись-но, що видумали! Заміж мене видати на старості літ!

— Знаєш що, внучку мій милий! Якщо я вам так заважаю, то тут варіант тільки один. Ні до дочок більше не поїду, ні по друзях та подругах тинятись не стану. І діда якогось мені шукати не треба. Дивись-но, що видумали! Заміж мене видати на старості літ!

— Ба, ну а я тобі про що давно кажу! Та й мати те саме говорить! Переходь у будинок для літніх людей. Тут діла-то, дім на мене перепиши, тобі там кімнату й дадуть, мати домовиться. І не сама, є з ким побалакати, сусідки під боком, і мені заважати не будеш.

— Нікуди я зі свого дому не піду. Я тобі так скажу, Сашко. Якщо я тобі заважаю, он поріг на сім доріг. Ти молодий, голова в тебе розумна. Іди, шукай квартиру, та й живи, як хочеш. Вчитись не схотів — іди працюй. Хоч щодня нових дівок води. Я людина літня, мені 65 років через місяць буде, мені спокій та тиша потрібні. 

Жінка потерла окуляри й продовжила:

— Досить, потинялась пару років, час і додому повертатись. Не діло це, онучку, коли ви мене з мого ж дому женете, та на мою пенсію зі своїми нареченими живете. Не гумова вона в мене, пенсія ця. От тиждень тобі строку. Не знайдеш квартиру — іди до друзів, та до подруг. Або до цієї твоєї, як її там, забуваю весь час, щоб сьогодні ж у моєму домі не було. Треба ж, видумали: то нареченого мені на старості літ шукають, то в будинок для літніх людей відправити хочуть!

Обурений онук ще щось намагався сказати, але Лідія Павлівна його вже не слухала, мовчки пройшла до своєї кімнати й зачинила за собою двері. Сильно заболіла голова. Треба б таблетку випити, але за водою доведеться йти на кухню, а так не хочеться зустрічатись з онуком. Окинувши очима маленьку кімнату, Ліда побачила пластикову пляшку з рештками мінералки. Ну ось і добре, ось і чудово, якраз вистачить на ковток води.

Сама від себе Ліда не чекала такої рішучості. Накопичилось обурення, от і висказала все, що накипіло. Довгих 2 роки мовчала, терпіла, за першим покликом бігла то до однієї дочки, то до другої, а потім так само, за першим же натяком, мов «не загостилися б ви, мамо», їхала до себе додому. А тут онук, бешкетник 20 років від року, господарює в її домі. То одна в нього наречена, любов усього життя, то друга, а бабуся ніби й заважає, сопить за стіною та кашляє, порушує романтичну обстановку.

— Ба, ти б у гості хоч до кого поїхала, ми б з Дашею удвох побули.

І Лідія Павлівна їхала то до двоюрідної сестри, то до куми, то до колишньої колеги, де засиджувалася до пізньої ночі, щоб не заважати молодим.

Візити ці спочатку були у радість і сестрі, і кумі, і колезі, але потім, коли стали повторюватись пару разів на тиждень, радість зійшла нанівець, і зрозуміла Ліда, що люди втомлюються від її присутності.

У той самий момент, коли вже й у гості поїхати належним чином було нікуди, народила старша дочка. Життя у Києві, іпотека, і старша дитина-школяр аніяк не розташовують до довгого перебування у декреті, і допомога бабусі була як ніколи доречною.

Поїхала Лідія Павлівна до дочки. І якщо перший час усіх все влаштовувало — гарячі вечері, чиста квартира, доглянуті онуки, то через кілька місяців зять Ліди, який, між іншим, був усього-то на 10 років молодший від своєї тещі, почав висловлювати невдоволення.

— Лідіє Павлівно! Ви такі сосиски більше не купуйте, ними й отруїтись недовго. Та й навіщо сосисками давитися, якщо ви все одно цілий день вдома? Вам важко нормальну їжу приготувати? Котлетки, наприклад, чи відбивні…

— Лідіє Павлівно! Котлетки це добре, але вже щось дуже багато грошей ви витрачаєте на господарські потреби, та на продукти! Економнішим треба бути!

— Лідіє Павлівно! Я вам що, парнокопитна якась, траву та овочі жувати? Економія це добре, але м’яса у раціоні замало.

І от так у всьому. «Ви мовляв, Лідіє Павлівно, вдома з дітьми сидите, могли б старшу онучку й у навчання підтягнути, навіщо нам за бабусі репетиторів наймати?»

А ще діставалось Ліді й за розмови телефоном, мов не треба тут базіканням займатись. Та й онучка старша — дівчинка з характером. Хоч і малявка ще, 4-й клас, а гордощів! І вдягається бабуся немодно, і соромить її перед друзями, і вчитись змушує! Та й взагалі, бабусе, навіщо ти до нас приїхала? У тебе свій дім у селі є, туди їдь, та командуй!

Мовчала Ліда, все терпіла, кожному догодити намагалась. Зятю м’ясо купувала зі своєї малої пенсії, онучці теж грошей на кишенькові видатки підкидала, як компенсацію за сором, і навіть онукові Сашкові, бешкетникові, який і не вчився належним чином, і не працював, теж решти пенсії на карту переказувала, щоб хоч борг за світло та воду не збирався.

Дочці скаржитись марно. Вона чоловіком дорожить, слова проти нього не скаже! Даремно такого чоловіка із сім’ї забирала, та двох дітей на старості літ йому народила? Іноді, коли чоловіка вдома не було, скаже так, лагідно, потерпи, мамо, це для мого щастя, і все на цьому.

Коли молодша онука пішла у дитячий садок, сім’я тут же перестала потребувати послуг бабусі. Зять так прямо й сказав: «Лідіє Павлівно, дякую, ви нам більше не потрібні, можете їхати до себе».

Щаслива Ліда додому поїхала. Нарешті буде сама собі господинею. Коли схотіла — лягла, коли схотіла — встала. Та не тут-то було. У її домі онук, Сашко, синок дочки старший, від якої тільки приїхала, міцно так оселився. Та не сам, а з нареченою. У домі бруду — лопатою вигрібати треба, і за світло борг, от-от відключать електрику, та й воду ніхто не платив.

Робити нічого, взяла бабуся споживчий кредит, борги погасила. Дім до ладу привела. Зітхнула зі спокійною душею. А тут онук невдоволений. Будинок-то маленький, 2 кімнати, та кухня. Ніякого особистого життя, коли за стіною бабуся кряхтить та кашляє. І знову радість трапилась, молодша дочка родити зібралась, приїжджай мовляв, мамо, допоможи з дитиною.

А куди дітись? Зібралась, та й поїхала. 3 місяці прожила, коли зрозуміла, що знову зайвою стала. Не стала чекати, коли попросять приміщення звільнити, сама додому поїхала. І знову онук невдоволений.

Так би може й терпіла далі Лідія Павлівна всі переслідування, якби не один випадок, що трапився після її приїзду додому. Знову відмила вона свій дім, боргів правда не назбиралося, сама за все платила вчасно. Знову заважати стала онукові бабуся.

— Сашко, я до куми сьогодні в гості поїду, день народження в неї, повернусь пізно. Ви зачиніться, я через задній вхід зайду, щоб вас не будити.

— А чого не з ночівлею? Будеш тут по ночах ходити, гриміти. Залишилась би в неї, погостила пару днів, ми б від тебе хоч відпочили.

— Та де ж ви втомитись-то від мене встигли? Я тиждень як вдома тільки.

— Ну знаєш, тиждень — теж строк. Не залишишся ночувати?

— Ні, додому приїду.

Святкування було в самому розпалі. Спочатку посиділи у кафе, а потім найближчі поїхали до іменинниці додому. Сиділи, згадували молодість. Про проблеми намагались не говорити. Ліда вже збиралась додому, коли іменинниці подзвонили. Глянувши на Ліду, Катя вийшла на веранду, щоб побалакати. Незабаром вона повернулась і сказала Ліді, що дзвонила її дочка, Настя.

— Настя? Що сталося? А чому вона мені не подзвонила? У них усе добре? — Ліда взяла телефон у руки, і вже хотіла дзвонити дочці, та Катя її зупинила.

— Не дзвони. Усе в них добре. Вона просила, щоб я тебе ночувати залишила.

— Ночувати? Навіщо це? Я ж Сашкові сказала, що додому приїду!

— Та Сашко матері подзвонив, сказав, що вони удвох побути хочуть, а ти заважаєш їм. Ось вона мені й подзвонила. Та й справді, залишайся, дай молодим відпочити, заодно й мені розкажеш, що у вас там відбувається.

— Та нічого не відбувається, усе добре.

— Знаєш, Лідо, коли все добре, діти чужим людям не дзвонять, та не просять матір прихистити. Вона ж мені на тому тижні дзвонила, питала, чи нема в мене діда якого на прикметі, щоб з квартирою був. Мовляв, Сашкові одружуватись час, а тут ти їм у спину дихаєш. А то б знайшла діда, та до нього з’їхала, раз у будинок до літніх людей йти не хочеш.

Усе Ліда розповіла. І про те, як зі старшою дочкою жила, та не вгодила, і про те, що молодшій завадила. І про онука-бешкетника нічого не виховала — заважає вона йому життя особисте налагоджувати. Що другий рік от так живе, ніби й дім свій є, а зайва вона в тому домі.

— Я ж, кумо, і в домі своєму не господиня. Сашко як школу закінчив, до Насті в місто поїхав. А там чоловік її, дід той, одразу показав, що не потрібен йому Сашко. От він і повернувся знову до мене. До армії не взяли, і вчитись не пішов. Поки в школі вчився, Настя допомагала грошима, а як 18 років виповнилось, так і скінчилось утримання. От і сидить на моїй шиї.

Не залишилась Ліда у Каті ночувати, додому поїхала. А як приїхала, так усе, що накопичилось, і висказала онукові. Сашко матері пожалівся, що баба з розуму з’їхала, його з дому жене, так Настя подзвонила, матір відчитати спробувала. Тільки Ліда їй те саме й сказала, що й онукові.

З’їхав Сашко від бабусі, наостанок сказавши, щоб на його допомогу вона не розраховувала, ноги його в цьому домі не буде. Залишилась Ліда сама, та тільки в радість їй самотність ця, нарешті-то хоч зітхнути спокійно можна. Адже все життя підлаштовувалась під усіх. Як чоловіка поховала, так усе одна й тягла на собі. Хотіла, як краще, а вийшло, що споживачів виростила.

Не діло це, коли на старості літ людину з власного дому женуть. Що це за життя таке, коли у своєму ж домі ти зайвий?

Сашко прийшов до тями, приходив до бабусі прощення просити. Та Ліда давно вже пробачила. Тільки назад жити не кличе. У гості — хоч щодня ходи, Сашенько, але жити разом ми не будемо. Ти молодий, у тебе наречені на думці, а мені спокій потрібен. Дочки теж у гості кличуть, з дітьми допомога потрібна. Тільки Ліда не згодна більше їхати нікуди. Ось привозьте дітей до мене, із радістю посиджу з ними. Тут і повітря чисте, і мені у своєму домі спокійніше. Тут я господиня, і ніхто мені не указ.

Недарма кажуть, чим далі, тим рідніше і Ліда в цьому переконалася.