— Знаєш, що я зрозуміла, Ніно? Що щастя — воно не в тому, щоб бути при комусь. А в тому, щоб бути собою. А я стільки років була… навіть не знаю ким. Тінню? Відображенням? «Дружиною Сергія Петровича»?
— Ларисо, що ти робиш?
Ніна, її сусідка і подруга, завмерла в дверях, роззявивши рота. У квартирі стояв справжній хаос: меблі зсунуті до стін, на підлозі газети, у повітрі пахне фарбою, а сама Лариса — у спортивному костюмі та з банданою на голові — захоплено водить валиком по стіні.
— А що такого? — Лариса озирнулася, прибираючи пасмо волосся з лоба тильним боком долоні. — Давно хотіла ремонт зробити.
— Але саме зараз? Після всього, що сталося?
— А коли? — Лариса знову взялася за валик. — Коли ще, якщо не зараз?
Ніна похитала головою. Після того, як місяць тому Сергій пішов до своєї молодої бухгалтерки, Лариса два тижні не виходила з дому. А тепер — оце.
— Ларисо, може, не треба так різко? Ти б відпочила, подумала.
— Двадцять п’ять років думала, Ніночко, — Лариса спустилася зі столу. — Знаєш, що я зрозуміла? Що все життя жила не своїм життям. Усе: «як Сергійкові зручніше», «що Сергійкові сподобається». А тепер — все! Тепер буде так, як я хочу!
Вона обвела рукою кімнату:
— Оці шпалери — пам’ятаєш, як я їх вибирала? «Сергійко, тобі такий колір подобається? А такий? А може, краще у смужку?» — вона передражнила свій улесливий тон. — А сама завжди мріяла про бірюзовий. Так от — буде бірюза!
Ніна присіла на єдиний вільний стілець:
— А він знає?
— Про що? — Лариса пирхнула. — Про те, що я роблю ремонт у моїй квартирі? Ні, звісно. Він же тепер зайнятий — будує любов із цією своєю… як її… Оленкою.
— Але ж ти казала, що він навіть свої речі ще не забрав?
— От саме! — Лариса засяяла. — Прийде — а я до того часу все тут зміню. Щоб і сліду не залишилось від його присутності в моєму житті.
Вона підійшла до вікна, за яким заходило літнє сонце:
— Знаєш, Ніно. Я ж спочатку думала — все, кінець. Як же я без нього? Двадцять п’ять років разом, усе життя під нього підлаштоване. А потім раптом зрозуміла — а що він мені дав, крім приниження? Вічно незадоволений, вічно йому щось не так.
Ніна мовчала. А що тут скажеш? Вона давно бачила, що Сергій ставиться до дружини як до прислуги. Але хіба Лариса слухала? Усе виправдовувала його — втомився, на роботі проблеми, характер такий.
— А тепер, — продовжила Лариса, — я ніби прокинулася. І знаєш що? Я навіть вдячна цій Олені! Вона мене ніби від наваження звільнила.
Жінка повернулася до стіни:
— Тож не переймайся. Я не з’їхала з глузду. Навпаки — вперше за багато років почала жити.
Увесь наступний тиждень у квартирі кипіла робота. Лариса наче намагалася надолужити все втрачене за роки шлюбу. Вона не просто фарбувала стіни — вона міняла своє життя, шар за шаром, як фарбу на стінах. Старий диван, який так любив Сергій, відправився на смітник. Замість нього з’явився затишний бірюзовий диванчик — саме такий, про який Лариса завжди мріяла.
Важкі коричневі штори поступилися місцем легким фіранкам кольору морської хвилі.
А його речі. Усі ці костюми, сорочки, краватки — усе, що він збирався забрати, — вона акуратно склала у великі сміттєві пакети. Кожна річ відгукувалася болем у серці, але Лариса вперто продовжувала.
— Отут він любив сидіти й дивитися телевізор. А тут завжди стояли його черевики. А це його улюблена чашка… — вона методично позбавлялась предметів, які нагадували про нього. Наче викреслювала його зі свого життя, сторінка за сторінкою.
Коли у призначений день пролунав дзвінок у двері, квартира була повністю оновлена. Світла, простора, з бірюзовими акцентами в деталях — вона ніби дихала свіжістю й новим життям.
Лариса відчинила двері. На порозі стояв Сергій — такий знайомий і такий чужий. Поруч із ним — молодка блондинка, та сама Оленка.
— Привіт, — буркнув він. — Ми за речами.
Лариса відступила вбік, пропускаючи їх. І з задоволенням спостерігала, як витягується його обличчя, як розширюються очі.
— Що тут сталося? — він озирався навсібіч, не впізнаючи квартири, в якій прожив чверть століття.
— Ремонт, — спокійно відповіла Лариса. — Давно треба було.
— А де мої речі?
— А, — вона махнула рукою в бік сходової клітки. — Там, у пакетах. Я все поскладала, можете забирати.
Олена скривила губи:
— Як це — у пакетах? Сергію, ти ж казав, у тебе тут брендові костюми, дорогі речі.
— От саме! — вибухнув він. — Ти що собі дозволяєш? Це ж костюми від…
— Від кого вони — мене не цікавить, — перебила Лариса. — Я їх акуратно склала, можете перевірити. А де зберігати — це вже ваші проблеми.
— Але як ти могла… — він урвався, дивлячись на колишню дружину. У її погляді було щось таке, що його зупинило. Щось нове, незнайоме — сила, упевненість, спокійна гідність.
— Я багато чого можу, Сергію, — вона всміхнулася. — Просто ти цього ніколи не помічав. А тепер — вибачайте, у мене ще справи.
Вона пройшла повз них до дверей. Тільки на сходах жінка почула обурений голос Олени:
— Любий, ну як же так? Це ж твої речі!
— Бувають у житті засмучення, — наспівала Лариса собі під ніс і зачинила двері.
Був прекрасний літній день. Сонце сяяло так яскраво, ніби теж раділо її звільненню. Лариса глибоко вдихнула — й раптом відчула, що посміхається.
Увечері прибігла Ніна:
— Ну як?
Лариса розлила по чашках духмяний чай:
— Знаєш, а я думала, буде боляче. Думала — побачу його і знову защемить у серці. А виявилося — нічого. Порожнеча. Наче й не було тих двадцяти п’яти років.
— А він що?
— А що він, — Лариса всміхнулася. — Обурювався, звісно. Особливо його юна пасія бісилася — як це так, костюми в пакетах! Але знаєш, що найцікавіше? Я дивилася на них і думала: Господи, і оце опудало я вважала любов’ю всього життя? Цього самозакоханого індика, який навіть у таку мить думає лише про свої ганчірки?
Вона відпила чаю:
— Як у тій приказці — «не було б щастя, та нещастя допомогло». Якби не його зрада, я б так і жила — тінню, додатком до «великого чоловіка». А тепер, — вона обвела поглядом оновлену кімнату, — тепер я нарешті живу для себе.
— І як воно? — усміхнулась Ніна.
— Знаєш, — Лариса замислилась, — я раптом зрозуміла, що можу все. Просто все, що захочу! Хочу — фарбую стіни в бірюзовий. Хочу — записуюсь на танці. До речі, — вона хитро прижмурилась, — я записалася! А ще на курси кондитерів.
— Та ну! — Ніна мало не поперхнулася чаєм. — Ти ж казала — ні за що, це не в моєму віці.
— А тепер вирішила — а чому б і ні? Мені п’ятдесят три, а не сто три. Життя лише починається!
Вона підійшла до вікна. Відблиск у склі віддзеркалив її — схудлу, помолоділу, з блиском в очах.
— Знаєш, що я зрозуміла, Ніно? Що щастя — воно не в тому, щоб бути при комусь. А в тому, щоб бути собою. А я стільки років була… навіть не знаю ким. Тінню? Відображенням? «Дружиною Сергія Петровича»?
Ніна дивилася на подругу з захватом. Куди поділася та розгублена жінка, яка місяць тому ридала в неї на плечі? Перед нею стояла зовсім інша Лариса — впевнена, спокійна, красива.
— Я тут днями прибирала в шафі, — продовжила Лариса, — і знайшла свій старий блокнот. Знаєш, що там було написано? Список того, що я хотіла зробити в житті. Ще до заміжжя писала. Там і подорожі, і танці, і курси фотографії. Все, про що мріяла. А потім вийшла заміж — і ніби все це забула. Наче моє власне життя закінчилась, а почалась — життя «дружини».
Вона дістала з серванта потертий блокнот:
— А тепер я вирішила — робитиму все за списком! От прямо по пунктах. Спершу танці, потім — фотографія. А влітку поїду до Львову — завжди мріяла там побувати
— Сама? — здивувалась Ніна.
— А чому ні? — Лариса знизала плечима. — Я більше не боюся бути сама. Знаєш, самотність — це не коли поруч нікого немає. Це коли хтось є, а ти все одно почуваєшся самотньою. От як я із Сергієм — ніби і чоловік, і побут налагоджений, а душі немає. Порожнеча.
Вона налила ще чаю:
— А зараз я почуваюсь живою. Розумієш? Наче прокинулась після довгого сну.
За вікном сідало сонце. У новій люстрі м’яко мерехтіло світло. Лариса опустилася в улюблене крісло — маленьке, затишне, куплене всупереч усім протестам Сергія.
— Знаєш, що найдивніше? — сказала вона, дивлячись на подругу. — Я раптом зрозуміла, що зовсім за ним не сумую. От зовсім! Навіть не згадую, уявляєш?
— Може, ще рано? — обережно припустила Ніна. — Все-таки минуло не так багато часу.
— Та ні, — Лариса похитала головою. — Справа не в часі. Просто я нарешті побачила правду. Наче окуляри наділа — і світ став чітким. Я ж любила не його, а якийсь образ. Придумала собі ідеального чоловіка й намагалася під цей образ підганяти реального Сергія. А він просто був собою — егоїстичним, самозакоханим чоловіком, який сприймав мене як належне.
— Знаєш, — сказала Ніна, допиваючи чай, — я тобі заздрю.
— Чому? — здивувалась Лариса. — Тому, що чоловік пішов?
— Ні, — Ніна похитала головою. — Тому, що ти змогла почати все заново. Не зламалась, не опустила рук. Я от думаю — а змогла б я так?
— Зможеш, — впевнено сказала Лариса. — Кожна жінка може. Просто нам з дитинства втовкмачують, що без чоловіка ми — неповноцінні. Що треба терпіти, прощати, підлаштовуватися. А насправді — треба просто жити. Своїм життям, а не чужим.
Вона дістала з серванта пляшку напою:
— Давай вип’ємо. За нове життя!
— За нове життя, — погодилася Ніна. — І за нову тебе!
Через тиждень Сергій подзвонив. Лариса щойно повернулася з занять — руки в борошні, фартух у шоколаді, на столі остигав свіжоспечений торт.
— Ларо, — його голос звучав незвично невпевнено. — Можна з тобою поговорити?
— Про що? — спокійно спитала вона, поглядаючи на торт. Треба було ще прикрасити верхівку — може, зробити шоколадні троянди?
— Я тут подумав… — він запнувся. — Може, ми поспішили з розлученням? Може, варто все обговорити?
Лариса всміхнулась. Ще місяць тому вона б кинулася до нього — тільки поклич! А зараз…
— Ні, Сергію, — м’яко сказала вона. — Не поспішили. Навпаки — запізнилися. Років на двадцять.
— Але як же, — він знову запнувся. — А як же всі наші роки разом?
— Вони були, — просто відповіла вона. — А тепер їх немає. Як і тих шпалер, які ти так любив. Знаєш, інколи треба робити ремонт — не тільки в квартирі, а й у житті.
— А твоя Оленка що каже? — спитала вона після паузи.
— Ми розійшлись, — зізнався він. — Вона виявилась не такою, як я думав.
— От бачиш, — Лариса глянула на свої руки в борошні. — Все правильно склалося. Ти знайшов те, що шукав, а я — те, що загубила.
— Що загубила?
— Себе, — просто відповіла вона. — Прощавай, Сергію. І дякую тобі.
— За що? — здивувався він.
— За те, що допоміг мені прокинутися.
Вона поклала слухавку й повернулася до торта. Шоколадні троянди — це занадто банально. Краще зробить розсип дрібних квітів із крему — блакитних, як весняне небо. Як її нове життя — легке, свіже, повне надій.
Увечері подзвонила Ніна:
— Ну як ти?
— Все добре, — Лариса всміхнулася. — Сергій дзвонив, просив усе повернути. Знаєш, я думала, буде боляче. А виявилося — ніяк. Він тепер як персонаж зі старого кіно — ніби й пам’ятаєш, а вже без емоцій.
Вона поглянула на торт, прикрашений блакитними квітами:
— Приходь пити чай! У мене тут така краса вийшла — сама себе перевершила!
— Просто зараз?
— А чому б ні? — Лариса засміялася. — Життя надто коротке, щоб відкладати радість на потім. Я це тепер точно знаю!
