На кухні було гаряче від духовки, але в повітрі все одно відчувався легкий протяг самотності. Анна механічно розтирала мак у старій макітрі, яку ще бабуся передала мамі. Дерев’яний товкачик глухо стукав об глиняні боки.
— Я б на Різдво приїхала до мами… — тихо мовила вона, не піднімаючи очей.
— Смачну кутю поїла б, як завжди. Але мами уже немає.
Її старша сестра, Олена, яка в цей час викладала на тарілку пухкі пампушки, заципеніла. Вона подивилася на порожнє крісло біля вікна, де мама зазвичай сиділа й перебирала горіхи.
— Вона є, Аню, — твердо, але сумно відповіла Олена.
— Просто тепер вона не на кухні, а в наших руках. Подивись, як ти тримаєш макітру. Точнісінько як вона.
Анна зупинилася і глянула на свої пальці, припорошені борошном.
— У мене кутя ніколи не виходить такою… сонячною, — зітхнула молодша.
— У мами вона ніби світилася зсередини. Скільки б меду я не клала, все одно чогось бракує.
— Знаєш, у чому був її секрет? — Олена підійшла ближче й обняла сестру за плечі. — Вона ніколи не поспішала. Вона кожне зернятко пшениці ніби благословляла. А ми все біжимо: робота, звіти, діти, встигнути до першої зірки…
Олена дістала з шафи стару затерту кулінарну книгу, де між сторінками лежала засушена гілочка свяченої верби.
— Пам’ятаєш, як вона казала? «Дівчата, Різдво — це не про дванадцять страв. Це про те, щоб почути одне одного крізь гомін світу».
Анна витерла сльозу краєм фартуха й усміхнулася
— Пам’ятаю. І як вона завжди ховала зайвий горішок у мою порцію, думаючи, що ти не помітиш.
— Я все помічала! — засміялася Олена.
— Але мовчала, бо ти була найменша.
Сестри замовкли, і цього разу тиша вже не була важкою. Вона була сповнена теплих спогадів, запаху тертого маку та хвої. Анна знову взялася за товкачик, але тепер її рухи стали спокійнішими, впевненішими.
— Знаєш, — сказала Анна, — цього року я поставлю на стіл ще одну тарілку. Для неї. Не тому, що мені сумно, а тому, що я хочу їй подякувати. За те, що навчила нас бути сестрами.
— Вона б це оцінила, — кивнула Олена. — А тепер додавай горіхи. Тільки не шкодуй, мама ніколи не шкодувала.
Коли перша зірка зійшла на небі, на столі в центрі кімнати стояла макітра з кутею. Вона була солодкою, запашною і — вперше за довгий час — вона справді «світилася».
Бо в кожному зернятку була любов, передана у спадок
Двері рипнули, і до хати ввалився морозний шум — це повернулися чоловіки з дітьми. Кімната вмить наповнилася тупотінням ніг, сміхом і запахом свіжого снігу.
— Мамо, а кутя вже готова? Ми таку зірку бачили! — гукав малий Максимко, розмотуючи на ходу колючий шарф.
Олена й Анна перезирнулися. Обидві непомітно витерли руки об фартухи, ховаючи свій сум за теплими усмішками. Тепер вони були дорослими. Тепер вони були тими, хто створює свято.
Коли всі всілися за стіл, запала урочиста тиша. У центрі столу, на білій скатертині, під якою шурхотіло сіно, стояла та сама макітра. Поруч — порожня тарілка, на яку Анна поклала чисту ложку.
— Мамо, а для кого це? — тихо запитала маленька Марійка, донька Олени, вказуючи на порожнє місце. — Хтось запізнюється?
Олена подивилася на сестру, і Анна кивнула, даючи знак, що вона сама пояснить.
— Це для бабусі, сонечко, — м’яко сказала Анна. — Вона сьогодні з нами, просто ми її не бачимо. Це місце для нашої пам’яті про неї. Щоб вона знала, що в цьому домі її завжди чекають.
Марійка серйозно кивнула і раптом дістала з кишені маленьку паперову зірочку, яку вирізала вдень. Вона обережно поклала її біля порожньої тарілки.
— Це щоб бабусі було світліше до нас іти, — прошепотіла дитина.
Олена відчула, як клубок підкотився до горла, але вона втрималася. Вона взяла ложку, набрала куті й подала чоловікові, потім Анні, потім дітям. Коли черга дійшла до неї самої, вона затримала дихання і скуштувала першу ложку.
Пшениця була м’якою, мак розтирався на язику оксамитом, а мед віддавав літніми квітами.
— Аню… — прошепотіла Олена. — Скуштуй.
Анна взяла свою порцію. Вона заплющила очі. На мить їй здалося, що вона знову маленька дівчинка з кісками, сидить на цій самій кухні, а тепла мамина рука гладить її по голові.
— Вона така сама, — видихнула Анна, і по її щоці все ж скотилася сльоза, але цього разу вона була солодкою.
— Олено, вона вийшла точно такою, як у неї.
— Бо ми робили її разом, — відповіла сестра, стискаючи руку Анни під столом.
Вечір тривав. Діти виспівували колядки, чоловіки розмовляли про господарство, а сестри час від часу перезиралися, розуміючи без слів: традиція не перервалася.
Мамине Різдво не зникло — воно просто оселилося в їхніх серцях, у смаку пшениці з медом і в тому, як вони тепер самі оберігали тепло цієї хати.
Коли вогні у вікнах почали згасати, Анна вийшла на ганок. Небо було всипане зорями. Вона подивилася вгору і тихо проказала:
— Дякую за рецепт, мамо. І за те, що ми є одна в одної.
Здавалося, ніби легкий вітерець торкнувся її обличчя, приносячи ледь вловимий аромат сухоцвітів і спокою. Свято відбулося
Пізно ввечері, коли діти вже поснули, а чоловіки тихо розмовляли у вітальні, сестри залишилися на кухні одні. Настав той особливий час, який колись належав тільки мамі — час «тихого господарства», коли прибирається зі столу, домивається останній посуд і дім готується до спокійного сну.
Олена мила тарілки, а Анна обережно витирала їх лляним рушником.
— Знаєш, — порушила тишу Анна, — я весь вечір боялася, що ми не впораємося. Що без неї цей дім стане просто будинком зі стінами. Але коли Макс попросив добавку куті, мені на мить здалося, що мама стоїть за моєю спиною і підморгує.
Олена вимкнула воду і повернулася до сестри. Її очі блищали.
— А я весь час дивилася на твої руки, Аню. Ти так само поправляєш хустку на плечах, як вона. І цей твій жест… коли ти куштуєш страву і трохи схиляєш голову набік. Я раніше цього не помічала. Ми тепер — її дзеркала.
Анна підійшла до старого комода і витягла з шухляди невелику залізну коробочку. Вона була потерта, з малюнком польових квітів, які вже майже стерлися від часу.
— Дивись, що я знайшла, коли прибирала в її кімнаті перед святами.
Вона відкрила коробочку. Там лежали не коштовності, а дрібниці, які мама збирала роками: перший випалий зуб Анни в паперовому згортку, Оленчина стрічка з випускного балу, старий квиток у кіно і записка, написана маминою рукою: «Мої дівчата — моє Різдво».
Олена взяла записку, її пальці тремтіли.
— Вона знала, — прошепотіла вона. — Вона знала, що настане день, коли нас триматиме разом тільки пам’ять і ця любов.
Сестри сіли за стіл, поставивши між собою ту саму макітру, де на дні ще залишилося трохи куті. Вони взяли одну ложку на двох, як робили в далекому дитинстві, і з’їли по останньому шматочку.
— Наступного року я приїду раніше, — сказала Анна, стискаючи руку Олени. — Будемо разом терти мак. І діти хай вчаться.
— Обов’язково, — відгукнулася Олена. — Бо кутя — це не просто їжа. Це нитка. Якщо її не тримати, вона обірветься. А ми не дамо.
У вікно заглядала холодна зимова ніч, але в хаті було тепло. На порожній тарілці біля вікна все ще лежала паперова зірочка, яку залишила маленька Марійка. Здавалося, що темрява відступила, даючи дорогу світлу, яке нікуди не зникло. Воно просто змінило адресу — з маминого серця воно перетекло в серця її доньок, щоб світити далі.
Анна підійшла до вікна і згасила лампу.
— Добраніч, мамо, — тихо мовила вона в темряву.
І тиша відповіла їй спокоєм.
