— Знаєш, я ж Зою… ну, матір, теж любила, любила й чекала, коли вона приїде до мене. Кожного дня народження, кожного свята я чекала на неї. Коли хворіла, на перше вересня, коли не стало бабусі… я чекала на неї. Вона не змогла приїхати, у її чоловіка, у матері, був ювілей…
— Олечко, доню, я тебе прошу, — мама присіла біля Олі навпочіпки й обняла її, — нам потрібно трохи пожити тут. Скоро все закінчиться, і ми знову поїдемо до міста, добре?
Олечка мовчки дивилася на маму. У її оченятах стояв німий докір.
— Олю, ти мене чуєш? Розумієш? — мама торкнула Ольгу за плече, і в її голосі промайнуло нерозуміння.
— Так, чую, мамо…
— А чому мовчиш? — Мама нервувала, Оля це бачила.
— Я не мовчала, мамо, я думала.
— Думала вона, — з гіркотою промовила мати, намагаючись змінити тему. — Подивись, подивись, скільки тут книжок, Олю… Ах, як я в дитинстві любила їх читати…
— Мамо, а нам довго тут жити доведеться? — поцікавилася дівчинка, і в її голосі пролунала несмілива надія.
— Не знаю, поки треба пожити.
Оля розуміла все, що сталося з ними, з їхньою родиною. Мама даремно думала, що дочка маленька й нічого не тямить.
— Олю, тітка Катя відвідуватиме тебе, я готуватиму на цілий день, вранці від’їжджатиму, а ввечері повертатимуся. А вихідні ми будемо з тобою разом, ходитимемо на річку купатися…
Мама сховала обличчя в долонях.
— Пробач мені…
— Мамочко, не плач, не треба. Я знаю, що тато нас залишив, я знаю, що нам з тобою треба якось жити, і ти вважала найкращим варіантом переїхати до цієї бабусиної хати. А квартиру здати чужим людям. Я все знаю, мамо… Я буду слухняною, я тобі обіцяю, я буду чекати тебе й читати книжки, до того ж тітка Катя за мною придивить. Ми впораємося, мамо… А восени я піду до школи. Мамо… а тут є школа?
— Ні, дитинко, тут колись була школа, але тепер її немає. Але восени, я тобі обіцяю, ми повернемося у нашу квартиру. Це тимчасово, поки я знайду нормальну роботу. А квартиру я здала до серпня, нам з тобою якраз вистачить часу, потім зробимо там ремонт і заживемо. Все буде добре, Олечко…
— Я знаю, мамо…
Того вечора мама з Олею довго сиділи на ґаночку їхньої маленької хати, і мама розповідала про своє дитинство, яка у неї була чудова бабуся.
— Мамочка, а у тебе була… мама?
— Була, — зітхнула мама, — вона й зараз є, просто я їй не потрібна.
— Як це? Як не потрібна?
— Ну от так, доню. Вона привела мене у світ рано, з батьком щось не зрослося їм, він поїхав до іншого міста, там завів нову родину. Мама поплакала трохи, а потім привезла мене до бабусі Соні. А сама поїхала до міста, шукати щастя…
— І вона знайшла щастя?
— Щастя знайшла, доню, а от про мене забула… Вийшла заміж, виховувала двох дітей, а я… мене лише з днем народження вітала, ну там зі святами. Знаєш, я зараз згадала, вона приїжджала, щось там у неї хтось із дітей захворів, і вона привозила до бабусі когось з дітей. Вона їм навіть не розповідала про мене, вони не знали, що я рідна сестра. Бабуся сказала їй, що у мене скоро випускний, і щоб вона купила мені сукню. А вона, почала свартити бабусю, говорити, що вона нічого не розуміє, у неї он… дитина хвора, а бабуся про якісь сукні.
— Зоє, — обурилася тоді бабуся. — Вона твоя дитина теж, як ти так можеш. — «Здорова вона», — процідила мати, — «нехай сама заробить собі на сукню». Бабуся тоді розсердилася й виставила її.
— Мамочка, ти жодного разу не назвала її мамою, тільки «вона»…
— Я знаю, вибач, я не можу називати її мамою, адже мамою для мене була моя бабуся Соня.
— Тебе на честь бабусі назвали Сонєю, так, мамо?
— Мабуть, так… На честь бабусі…
— Ти її любила, мамо?
— Дуже любила. Коли її не стало, у мене ніби світ з під ніг пішов… Знаєш, я ж Зою… ну, матір, теж любила, любила й чекала, коли вона приїде до мене. Кожного дня народження, кожного свята я чекала на неї. Коли хворіла, на перше вересня, коли не стало бабусі… я чекала на неї. Вона не змогла приїхати, у її чоловіка, у матері, був ювілей… Вона приїхала потім, поплакала… Наказала збиратися, я ж була неповнолітня. Я думала, що мама візьме мене до себе, але ні, вона влаштувала мене вчитися й поселила к гуртожитку.
— Мамо, як тобі було важко, — обійняла її донька.
— Перший свій Новий рік я зустрічала не з бабусею. Наївна, я думала, що мама візьме мене до себе. «Вибач, не можу, Соню, у мене там людей повний дім, родичі приїдуть, ну куди я тебя», — так вона мені сказала. Тоді я вирішила поїхати додому, адже у мене був дім.
— Віддай мені ключі від бабусиного дому, — сказала я.
— Навіщо? — очі її забігали. — Це мій дім, якщо ти раптом вирішила, що можеш розпоряджатися моєю спадщиною, то помиляєшся.
— Це й мій дім теж, — обурилася вона, — і ми збиралися поїхати туди, відзначити Новий рік на природі.
— Я тобі обіцяю, якщо тільки ви там з’явитеся, я зіпсую вам свято. Ключі, — сказала я суворо.
Жінка зробила паузу, а потім продовжила:
— Вона не віддала мені тоді ключі, та й навіщо? Я приїхала, перелізла через паркан, у місті купила два нових замки. Покликала сусіда, дядька Федю, він зняв старі замки й повісив мені нові. А щодо того, що Зоя претендує на дім, усі сусіди сказали, що стіною встануть, а образити мене не дадуть, у пам’ять про бабусю.
— Той Новий рік я планувала провести сама, але до мене прийшли подружки, ми добре посиділи… А потім мені виповнилося вісімнадцять.
— Ти з нею не бачишся? — запитала дочка.
— Ні… а навіщо? Їй зі мною не про що говорити, мені з нею теж.
— Мамо… а ти…
— Що? Не вчиню я так само з тобою? Ніколи в житті, чуєш? Ніколи…
Олечка зовсім доросла, вона все розуміє.
Мама поїхала на роботу, до Олі двічі приходила тітка Катя. Вона поїла, прибрала за собою зі столу, помила тарілку, погодувала ляльку Галю й сіла читати книжку. Читати Оля навчилася нещодавно, і їй дуже цікаво це робити, читати для ляльки Галі й ведмедика Міши.
Дні в Олі проходили однаково. Спершу вона плакала, ну як плакала — сльози самі капали, Оля їх назад заганяла, а вони капали… Адже ж це вона не зі своєї волі плакала, а це сльози ті, неслухняні. А потім приїжджала мама, і все минало.
Але одного разу мама не прийшла. Її не було, і не було, не було, і не було… Вже стемніло, Оля запалила верхнє світло й задвірнула штори.
— Заспокойтеся, Галю, Мішутко, Машо, Ніно й клоуне Андрюшо, не бійтеся, — умовляла іграшки Олечка.
«Можна піти до станції й зустріти маму», — думала Оля. Але вона погано пам’ятала дорогу й могла розійтися з мамою. Дівчинка відганяла від себе погані думки. «Ні, її мама так з нею не вчинить. Адже в Олі немає бабусі Соні, з ким їй залишатися?»
Дівчинка уявляла картину, як мама знову виходить заміж, у неї з’являються інші діти, а про Олю вона зовсім забула. А вона живе сама у цій хатині. Від образи за себе дівчинка голосно заплакала. Сльози лилися, горло хрипло. Оля сиділа на стільчику біля вікна, так і заснула.
Раптом двері відчинилися, зайнялося світло.
— Мама! — дівчинка зірвалася зі стільця, стілець упав. — Мама, мамочка моя!
— Дитинко моя Олечко, дівчинко моя… Пробач мені, я запізнилася на останню електричку, доїхала до сусідньої станції, а там йшла, пішки.
— Мамочка, ти сумувала за мною?
— Дуже, Олечко, я так хотіла до тебе. Я бігла, просила тебе не плакати, а сама потім теж розплакалася.
Мама з Олею залишалися в домі аж до кінця серпня, а потім дівчинка пішла до школи, а жінка знайшла хорошу роботу. А потім тато вирішив судитися з мамою, щоб вона віддавала йому дочку на вихідні. А мама сміялася й говорила, що він жодного разу навіть не виявив бажання побачити дитину.
— Я й не забороняла, — говорила мама, — та тільки він сам не хотів…
Тепер Олечка бачиться з татом щовихідних. Спочатку вона з радістю бігла до тата, а потім заявила:
— Мамо, мені здається, мій тато, як твоя Зоя, я йому зовсім не потрібна, тільки він навіщось зустрічається зі мною. Він відводить мене до дитячої кімнати у торговому центрі, а сам постійно комусь дзвонить по телефону й свариться. А я сиджу на лавці й дивлюся на малюків. Мамо… я не хочу ходити з татом… Давай йому про це скажемо.
Тато почав сваритися й дорікати Соні, що вона налаштовує дитину проти нього.
— Я батько, — обурився він, — а ти забороняєш мені!
— Тату… я давно не маленька, навіщо ти мене водиш у цю кімнату? І чіпси я не люблю… я виросла, коли ти пішов від нас з мамою, і коли я залишалася вдома сама… на цілий день, тату. І коли мама запізнилася на електричку і бігла з сусідньої станції… лісом, а я була вдома сама…
Тато вислухав усе й пішов. А потім він прийшов десь через місяць. Більше він дочку не водив у дитячу кімнату тільки у кінотеатр та у парк. Тепер життя жінки з дочкою стало спокійним і розміреним. Мати влаштувалася на роботу у невеликий, але затишний офіс, де її цінували та поважали. Вона приходила додому вчасно, часто брала Олю на короткі прогулянки після роботи, купували хліб, фрукти, іноді й морозиво.
— Олечко, — мама присіла поруч, обійняла її і тихо сказала, — дивись, як гарно тут. Ми можемо насолоджуватися кожним днем. Я обіцяю, що все буде добре.
Оля кивнула, на її обличчі з’явилася усмішка. Серце відчувало спокій і тепло, якого так давно не було. Вони разом готували вечерю, сміялися над кумедними історіями з минулого, розбирали старі книги на полицях і складали їх у порядку, який подобався дівчинці.
Оля ходила до школи, а вечорами мама вони разом з мамою читали книги, гралися, говорили про все на світі, і ніхто більше не міг порушити їхнього спокою. Тато брав дівчинку на вихідні, і хоча зустрічі з ним залишалися напруженими, Оля навчилася поводитися спокійно. Вона розуміла, що справжня опора — мама, і більше їй нічого не потрібно.
Осінь принесла прохолоду, але затишок їхнього дому залишався теплим.
— Мамочко, — сказала якось дівчинка, тримаючи маленький горщик з зеленню, — знаєш, я хочу знов поїхати у будинок бабусі. Хочу зробити там сад, адже, ми з тобою тепер справжня команда.
Мама усміхнулася, погладила доньку по голові і відповіла:
— Так, Олечко, справжня команда. Ми разом. І все у нас буде добре. І сад зробимо, і нові квіти посадимо.
Дні тихо плили — світлі, прості, але справжні. Їхнє життя налагоджувалося, минуле залишалося в спогадах, а попереду була лише радість бути разом. Мама працювала, Оля росла, а любов і підтримка між ними стали міцнішими за будь-які труднощі.
