— Знаєш, зараз мене лякаєш ти, — роздратовано сказала свекруха. — І я, і Андрій хочемо Артему тільки добра. Невже не розумієш, що у твого сина такий вік? Зараз змінюється поведінка. І менше за всіх тут винуватий Андрій В’ячеславович.

За десять років свого материнства Марина звикла до того, що у неї зовсім безпроблемна дитина. Артем завжди був здоровим, слухняним і кмітливим, не створював батькам особливих клопотів. Бували, звичайно, незначні неприємності, але вони вирішувалися досить швидко. Подруги, бувало, попереджали її. Почекай, ось почнеться перехідний вік. Марина лише посміхалася, не уявляючи, що її син у будь-якому віці раптом почне створювати проблеми.

Мабуть, даремно вона була така впевнена в собі, бо в 10 років, не дочекавшись того самого переходного віку, Артем раптом змінився. Стала гірша успішність у школі, особливо з математики. Вчителі почали скаржитися, і жодні розмови та переконання не допомагали. Артем із батьками став спілкуватися набагато менше. З’явилася якась скритність, якої раніше не було.

Коли свекруха приїжджала в гості, сумно знизувала плечима.

— Не дивно. Ти, Мариночко, на мою думку, занадто багато уваги приділяєш роботі, а от дитині не вистачає.

Поліна Павлівна жила окремо у своїй квартирі, але часто приїжджала до молодих, залишаючись у них на якийсь час під приводом допомоги Мариночці. Хоч невістка нічого не просила. Не було у них теплих стосунків. Навіть більше, Поліна Павлівна зі своїми порадами та висновками часто дратувала, але сперечатися з нею невістка не наважувалася. Все-таки мама Дмитра, і, зрозуміло, будь-яке непорозуміння з нею стало би приводом для сімейної сварки. Вона розуміла, що свекруха не завжди права.

Марина працювала лікарем у ветеринарній клініці і часу роботі приділяла не більше, ніж усі батьки. Вона любила своє місце і відмовлятися від нього не збиралася, так само як і від своєї зарплати, яка становила чималу частину сімейного бюджету. Дмитро хоч і займався бізнесом, але не можна було сказати, що успішно. Тож Марина розуміла чудово: без роботи не вийде.

І ось коли Артем прийшов і знову отримав погану оцінку, свекруха вирішила дати пораду.

— Мариночко, вже нема чого чекати. Треба терміново зайнятися хлопчиком. Раз ти сама цього зробити не можеш, потрібно найняти репетитора.

— Згодна, — зітхнула та. Судячи з усього, без цього вже не обійтися. Тільки де знайти надійного і хорошого?

— А я дам тобі телефон. Андрій В’ячеславович дуже досвідчена і хороша людина. Чудово працює з дітьми. Він уже не одну дитину витягнув із двійок і зробив відмінником. І бере, до речі, не так уже й дорого. А я так розумію, що тебе це теж насторожує. Ти ж не любитель платити гроші за майбутнє свого сина.

Не могла Поліна Павлівна зайвий раз не зачепити. Марина знову промовчала, але телефон взяла, подзвонила і домовилася про додаткові заняття.

Контакт між учителем і учнем відбувся, і спочатку Марина навіть раділа тому, як живо увійшов у роль Артем. Вони досить близько зійшлися на темі програмування та комп’ютерних ігор, тож син із задоволенням зустрічався зі своїм наставником. Але незабаром Марина зрозуміла: репетитора в житті стає все більше і більше, а поведінка Артема не те що не покращилася, а здається, стала гіршою.

Він грубив, не слухався. Щоб не сталося, була одна відповідь.

— А от Андрій В’ячеславович сказав…

— Та при чому тут він? Ти будеш слухати когось іншого, а не те, що мама каже? — питала вона.

— Я чую, що ти говориш дурниці, а він говорить розумні речі. Та й взагалі, він же старається, — сперечався син.

Не розуміючи, як із цим впоратися, Марина звернулася до чоловіка. Зрештою, він, як тато, повинен якось впливати. Але несподівано Діма відреагував на це зовсім байдуже.

— Не розумію, чого ти з мухи робиш слона? Нічого поганого не відбувається. Займаються дитиною, от і добре. У хлопця взагалі повинні бути хоч якісь авторитети.

— А ти сам не хочеш із ним чимось позайматися? Для нього цей Андрій став уже важливішим за матір і батька. Він нас не слухає, не спілкується, грубить на кожному кроці.

— І що пропонуєш? В кут його поставити і після цього думаєш, він буде любити нас більше? Я вважаю, такими методами ми взагалі його віддалимо від себе.

Звичайно, у цих словах був якийсь сенс, але й залишати все як є теж було нестерпно.

Марина вирішила поспостерігати за їхніми заняттями, але не явно, а за допомогою відеокамери. І тут її чекало неприємне відкриття. Виявилося, під час занять Андрій В’ячеславович часто дзвонив її чоловікові і розмовляв з ним на теми далекі від Артема, причому на підвищених тонах.

Вона вирішила простежити за репетитором і побачила, що після занять той попрямував у кафе, де зустрівся з якоюсь жінкою. І за манерою спілкування було ясно, вони перебували у близьких стосунках. На жаль, підійти ближче побоялася. Не хотілося бути впізнаною.

Зрештою, Марина вирішила поговорити з чоловіком, але Діма знову висловив своє невдоволення, цього разу її спостереженням та запитаннями.

— Ну що ти всюди свій ніс суєш? А що тебе цікавить?

— Так, я з ним давно знайомий. Ми разом вчилися в школі, в університеті. Достатньо? — роздратовано зізнався чоловік.

Марина сходила в ту школу і переконалася, що це правда. Дмитро та Андрій були однокласниками. Далі опитала кількох колишніх співучнів і дізналася, що їхній теперішній репетитор колись був свідком у справі про банкрутство. Тобто у нього був бізнес, але він розорився. І ось тепер підробляв уроками, як бідний студент.

Більше розпитувати було нікого, і Марина подумала, що, можливо, Андрій колись зробив Дімі послугу, а той вдячний розорив його. І щоб переконатися в правильності своїх здогадок, вона запитала чоловіка:

— Він що, шантажує тебе?

Діма, як зазвичай, волів уникнути відповіді, сховався за звинуваченнями на її адресу.

Вона спробувала дізнатися подробиці у свекрухи.

— Чому вам порадили саме цього репетитора? Хіба мало інших?

— Та я ж пояснювала, — почала була Поліна Павлівна, але Марина її перебила.

— Пам’ятаю, але хотілося б чесної відповіді.

— Ай, гаразд. Це син моєї покійної подруги. Ми з нею були дуже близькі, і діти в один клас пішли, потім університет, потім бізнес. Не знаю, що там було, але Андрій збанкрутував. Ось я його й запросила, — сумно сказала свекруха.

Але Марина відчула, що та щось недоговорює.

— Знаєте, це все неважливо. Ось Артем став гірше вчитися, а про поведінку я вже й не кажу. Він мене іноді просто лякає.

— Зрозуміло. У всьому, значить, винувата тільки я. І синові хочу поганого, і мати я погана. І права голоса не маю, — з розпачем думала Марина.

Вона спробувала поговорити з вчителем, але почула лише нові скарги на сина. Запитала про шкільного психолога, але розмова нічим не закінчилася. Хотіла навіть поговорити з репетитором, але вирішила, що це марно. Та й не подобався їй цей самовдоволений чоловік.

Тим не менш, попри всі домашні негаразди, доводилося і на роботу ходити.

До їхньої клініки звернувся дивний клієнт. Хлопчик приблизно такого ж віку, як і Артем. Він привів лабрадора, брудного, але доглянутого, у дорогому нашийнику.

— Він один бігав, і на нього інші собаки напали. А я їх прогнав, — пояснив хлопчик.

Марина зняла нашийник.

— Ого, дивись, а тут жетон є. Пса звуть Макс. О, і номер телефону господаря. Давай-но йому подзвонимо, і він його забере.

— Ні, — засмучено сказав хлопчик.

— Ну, сподіваюся. А ти що, хотів його взяти собі?

— Звичайно, але правда не вийде. Вітчим не дозволить взяти собаку. Він же пиячить, а собак годувати треба. — важко зітхнув хлопчик.

— А мама? — запитала Марина, відчуваючи, що зіткнулася з труднощами чужого маленького життя.

— Неми давно немає на цьому світі. Ми тільки з вітчимом.

Марина все ж подзвонила за номером на жетоні, і чоловік, який відгукнувся, зрадів.

— Знайшовся! Де він? Скажіть адресу, я приїду.

Господарем пса виявився Микола Вікторович, досить молодий ще бізнесмен. Він обійняв Макса, почав дякувати Марині за порятунок, вийняв гаманець, але вона зупинила його.

— Це не мене треба дякувати, а Міші. — Вона вже познайомилася з хлопчиком і пояснила історію порятунку пса.

— Ну, хлопче, дякую тобі. Ось тобі гроші. А знаєш ще що? Заїдемо з тобою до магазину, куплю тобі чогось смачного.

— Та не треба, — засоромився було хлопчик, але гроші врешті взяв. А потім сказав: — Тільки мене додому не треба відвозить. Я спочатку у схованку все покладу, а то вітчим забере.

Господар зі своєю собакою та хлопчиком поїхали, а Марина знову поринула у свої невеселі думки, які завдяки цьому несподіваному знайомству стали ще глибшими. А згодом вона вже раділа, що зустріла таку людину. Вони обмінялися з Миколою Вікторовичем телефонами. Їй захотілося дізнатися про долю маленького Міші.

Виявилися досить позитивні речі. Чоловік піклувався про хлопчика і не кидав його, навіть думаючи про те, як би влаштувати його життя по-справжньому.

Взагалі Микола був одружений. Але дітей у нього не було. Він сам не знав, чия вина, і серйозно задумався про усиновлення чи опіку над Мішею.

Вдома у Марини ситуація все більше ускладнювалася. Минув час, а поведінка сина стала зовсім нестерпною. Продовжувалися грубість, самовпевненість. Хлопчик відмовлявся виконувати які б то не було прохання і ніяк не пояснював свою поведінку до оточуючих. Розуміючи, що рецидив почався саме з появою в їхньому домі Андрія В’ячеславовича, Марина нарешті сказала синові:

— Раз твій новий друг так на тебе погано впливає, я забороняю вам спілкуватися. Все, завтрашнього дня репетитора більше не буде.

— Це чому? — обурився Артем. Він же допомагає.

— Та вже бачу, добре допомагає. І оцінки в тебе ще гірші, а поводишся ти просто нестерпно. Я іншого репетитора знайду.

— Ах так! — і Артем вискочив із кімнати, грюкнувши дверима.

Марина думала, що на цьому весь його протест і закінчиться, але ні. Вона почула, як син одягається в передпокої.

— Ти куди це зібрався? Я тебе не відпускала. Повернись, будь ласка, в кімнату.

— Не повернуся! — крикнув син і вискочив з квартири раніше, ніж вона встигла його зупинити.

Але куди міг утекти десятирічний хлопчик? Марина спершу заспокоювала себе. Побігає, побігає і повернеться. Потім почала сподіватися, що він зайшов до когось із друзів. Але ввечері все ж не витримала, обдзвонила всіх однокласників. Артема ніде не було.

— Доведеться в поліцію заявляти, — сказала вона і з обвинуваченнями накинулася на чоловіка та його матір. — Це ви все зробили. Навіть ви привели цю людину в наш дім?

Поліна Павлівна лише відмахнулася.

— Ми-то тут при чому? Сама не можеш виховати дитину, а тобі хтось винуватий.

Чоловік теж її підтримав.

— Та і при чому тут Андрюха? Що взагалі міг зробити цей невдаха? Він займався як міг, а от ти дійсно не виховувала Тьомку.

В повному відчаї жінка вийшла з дому, сподіваючись якось самої знайти Артема. Але першим, кого вона зустріла, був Микола, той самий бізнесмен. Він вигулював Макса, а побачивши Марину, занепокоївся.

— У вас щось трапилося?

— Сина нема, — відповіла вона і розповіла про втечу сина.

Чоловік детально розпитав її про всі звички та особливості Артема. У результаті допоміг знайти його. Виявилося, що син нікуди не втікав, а просто гуляв у сусідньому дворі.

— Знаєте, — сказав Микола, — я ж не тільки бізнесом займаюся, у мене взагалі освіта дитячого психолога. Хочете, можу позайматися.

Марина помітила, що навіть після короткої розмови з Миколою Артем заспокоївся і не намагався втекти, і погодилася, розуміючи, що сама вона навряд чи допоможе. Вдома вона нагодувала сина, поклала його спати і сіла на кухні, безсило уронивши руки на коліна.

До неї вийшла свекруха.

— Ну що тепер сидиш, убиваєшся? Дитина на місці, все в порядку.

— Та в якому порядку? — похитала головою Марина. — Сім’я руйнується на очах. І все через цього Андрія В’ячеславовича. Навіщо ви його тільки відшукали?

— Та вже, відшукала! — зітхнула літня жінка. — Чого його шукати? Він же родич мені.

— Як це? — здивувалася Марина.

— Рідний племінник. У мене сестра була молодша, ой і непутяща. З дому втекла, родила десь на стороні, а самої швидко не стало. Нас знайшли, сказали, що можемо його усиновити. Але всі родичі відмовилися. Батьки у віці були, а в мене Дімка зовсім маленький. Отже, відправили Андрія в дитячий будинок. Ну, а потім хтось його усиновив.

— І що, ви йому так і не зізналися? — здивувалася Марина.

— А навіщо? Він же інших людей татом і матір’ю називає. Ось я й приховувала. Тобі тільки розповіла.

— Ну і що? Не дозволиш ти йому з Артемом займатися?

— Ні, ні за що, — відповіла Марина. — Ми до психолога тепер ходитимемо після цих занять.

— Ех, видумуй тепер психологів різних. Гроші тільки даремно переводити. Шарлатани вони всі, — невдоволено сказала свекруха.

Марина не звернула на це уваги і стала ходити з Артемом на заняття до Миколи.

Сину це сподобалося: і розмови з розумною та розуміючою людиною, і прогулянки з собакою. До них часто приєднувався Міша, з яким Микола Вікторович не перестав спілкуватися.

А от Андрій був дуже незадоволений тим, що йому відмовили в уроках з Артемом.

Спочатку він намагався з’ясувати причину в Поліни Павлівни та у Дмитра, але ті посилалися на матір.

— Маринка наша зовсім з ланцюга зірвалася. Не хоче, щоб ти займався з сином. Ну ми вже сперечатися не змогли, — відповіли йому.

Тоді репетитор звернувся безпосередньо до неї, намагаючись з’ясувати причину невдоволення, але Марина вдаватися в подробиці не стала.

— Я вважаю, йому не потрібні більше заняття, — тільки й сказала вона.

— Шкода, — відповів Андрій В’ячеславович. — А між іншим, вам було б і самій корисно поспілкуватися зі мною. Я знаю дещо цікаве про вашого чоловіка.

— Так. І що ви про нього можете знати? — не зрозуміла Марина.

— А от що. — І репетитор виклав перед нею стопку фотографій, де Дмитро був зображений пестливим з якоюсь молодою пані в кафе.

Серце Марини стиснулося, але вона не стала підіймати галасу з цього приводу. По-перше, вона вже підозрювала чоловіка в чомусь такому, але, по-друге, відчувала, що взагалі скоро їм доведеться розлучатися.

— Ну, ви мене не сильно здивували, — сказала нарешті вона. — Та й взагалі, вас-то це як стосується? Ми самі розберемося з цим.

— Навряд чи, — відповів Андрій. — До того ж у вашого чоловіка таких грішків дуже багато. — Він сховав знімки в кишеню.

Марина не знала, що всі ці фотографії репетитор зробив з певною метою. Та й жінка на них була зовсім не коханкою, а актрисою, яку він підставив спеціально. Але Марині, зрозуміло, знати це було ні до чого.

— Ви зі своїм братом просто ненормальні, — сказала вона. — Тож можете розважатися, як хочете.

— З яким ще братом? — здивувався Андрій.

— А це ти у свекрухи запитай. Вона краще мене обізнана.

Марина вирішила, що раз уже так складаються справи, то нема чого їй зберігати такі таємниці, а їй самій ні до чого продовжувати жити з людьми, які не люблять її і не поважають. Вони погано впливають на сина. Тож краще піти, поки не пізно.

І досить скоро вона, не кажучи нікому ні слова, зібрала речі і повідомила Артему, що вони йдуть.

— Чудово! — відповів син. — Мені теж з ними набридло жити. Вони, здається, щось проти нас задумали.

— Добре, що ти це розумієш, — відповіла Марина.

Ну а Дмитро був дуже обурений, зрозумівши, що дружина від нього пішла, і вирішив, щоб там не було, її знайти, але не зміг, адже Марина, не бачачи іншого виходу, звернулася до Миколи. Сподівалася, що він допоможе їм знайти якесь житло.

Той, бачачи таке становище, запропонував пожити в нього, у гостьовому будиночку, який був на ділянці.

— Мішка вже там живе, — сказав він, — тож нудно вам точно не буде.

Артем був радий цьому, бо встиг непогано потоваришувати з маленьким хлопчиком.

Але, як Марина і очікувала, без проблем не обійшлося, адже Микола був одружений, а його дружина була вкрай невдоволена вселенням якихось чужинців.

— Не розумію вже, де я живу. Це що, притулок для бомжів? — кричала вона.

Але господарем дому був все-таки Микола, і він досить швидко приборкав дружину.

А Марина незабаром зрозуміла, в чому річ. Виявилося, в Олександри давно був коханець, з яким вона зустрічалася без сорому вдома. І ось тепер, коли поруч постійно перебували чужі люди, господиня боялася розкриття, але й відмовитися від цих зустрічей не могла, тому взялася зводити Марину з розуму, розраховуючи, що та втече сама.

Але гостя не збиралася цього робити, а Микола часом дивувався.

— Не розумію, чого ця Сашка так усім невдоволена. У вас, Марино, якогось конфлікту не було?

— Ні, не було. Але мені здається, є в неї причина не хотіти сторонніх людей у домі. — І вона просто зняла на свій телефон моменти зустрічі господині з коханцем і пред’явила їх Миколі.

— Так, я це підозрював, — сказав чоловік, показав це відео дружині та повідомив, що хоче з нею розлучитися.

У Марини в цей час уже було порушено справу про розлучення, якою вона серйозно займалася, розуміючи, що життя з Дмитром у них більше немає.

Той, в принципі, не був проти. Він давно розлюбив дружину, а мати зізналася йому, що вони з Андрієм двоюрідні брати. Вони й далі продовжили спілкування один з одним.

У Марини ж почалося теж нове життя. Вона залишилася жити в будинку Миколи, але вже не як гостя. За той час, що вони провели в цьому будинку, Марина потоваришувала з Мішею, який дуже хотів, щоб у нього з’явилася мама. Миколі подобалася Марина, тож, через кілька місяців вони вирішили одружитися.